2009. Чи щиро говорить Патріарх Філарет?

 

Розмова з Патріархом Філаретом (інтерв’ю для „Українського тижня” „Київська поправка”) викликала неоднозначні почуття. Хочу ними поділитися.
 
Перш за все говорю про ту частину розмови, яка стосувалася створення незалежної української Церкви. Ми всі багато чого сподівалися від візиту Патріарха Варфоломія І в Україну у липні 2008 року. Сподівалися, що може не відразу, але в дуже недалекому майбутньому він спричиниться до узаконення канонічності УПЦ КП і подальшого об’єднання українських Церков. Ми знали, що Московський Патріархат буде цьому протидіяти всіма своїми силами і силами російської держави. Знали про те, що декілька років тому їхні успішні інтриги заблокували подібний процес завдяки впливові на позицію УАПЦ. Також було очевидним, що спочатку в Україні буде створено Митрополію, підпорядковану Вселенському Патріархові, а лише згодом вона зможе унезалежнитися як Український Патріархат.

Однак візит Вселенського Патріарха завершився безрезультатно. І ось тепер сам Патріарх Філарет підтверджує тодішні слухи, що однією з причин невдачі візиту стала власне його непоступлива позиція. У своїх теперішніх висловах він прикрашає свою тодішню позицію пріоритетами українських інтересів та боязню потрапити із московського у константинопольське ярмо. Напевно важко звинуватити Патріарха Філарета в нещирості щодо пріоритетності для нього українських інтересів. Але боюся, що це лише частина правди. Боюся, що не менш сильними факторами для Філарета, щоб протидіяти переходові під руку Вселенського Патріарха була власне загроза втрати ним на невизначений термін, а враховуючи поважний його вік – можливо і назавжди звання патріарха. Бо як на мене можливість відірвати Україну від церковного підпорядкування Москві є настільки важливим стратегічним кроком, що всілякі аргументи про «візантійське ярмо» не витримують жодної критики.

Може здатися, що шановний Патріарх трохи заблукав у часових вимірах і попереплутував епохи. Адже часи князя Володимира відрізняються від сучасних обставин. Можливо тоді Україна і справді потрапила у візантійське церковне рабство. В умовах тодішньої політичної ситуації релігійний вибір князя Володимира можливо зовсім не був вдалим. Адже велика і могутня Київська Русь тоді геополітично конкурувала із все ще могутньою Візантією. А запровадивши у себе їхню релігію ми тим самим підпорядкували свою державу візантійському впливові. Перші десятиліття після хрещення Київської Русі духовними пастирями русичів були лише греки (візантійці). Враховуючи фактор візантійського цезаропапізму зрозуміло, що всі їхні священники і єпископи перш за все забезпечували пріоритет візантійських державних інтересів.

Аж Ярослав Мудрий спромігся переламати їхній опір і поставити на чолі церкви руського митрополита Ілларіона. Але після Ярослава унітарний устрій держави почав потроху розхитуватися і згодом пишним цвітом буяли інтриги і міжусобиці. Очевидно, що всі ці біди у значній мірі були наслідком диверсійної діяльності візантійців з метою послаблення свого геополітичного конкурента. Весь масштабний ефект підривного візантійського впливу виявився внаслідок пізнішого загравання візантійців із Золотою Ордою, яка легко розправилася поодинці із нашими розісвареними князівствами. А згодом турки знищили і саму хитромудру Візантію.

Однак з того часу Константинопольський Патріархат не те що змінився – він якісно став іншим. Сотні років перебування в умовах ісламської держави практично позбавили Вселенський Патріархат негативних рис і зараз він є набагато модернішим і більше концентрується на чисто релігійних пріоритетах, аніж ті православні патріархати, що перебували у значно тепличніших умовах. Не забуваймо також, що Варфоломій І є одним із найвизначніших лідерів екуменічного руху і визнаним моральним авторитетом. Потрапити у таке «ярмо» було би дуже корисно для нашої пост-радянської Церкви з метою очищення від всього негативного, що залишилося у ній від періоду радянського православ’я. Адже УПЦ КП не мала нагоди і не дуже відчувала потребу покаятися та очиститися від того всього, що поналипало на релігію у її радянський період. Більшість сучасних священників – це ті самі батюшкі, виховані радянськими семінаріями, що потім мусіли співрацювати з «органами» і не могли гарантувати прихожанам навіть таємницю сповіді. Те, що під рукою Патріарха Філарета вони переформатувалися на щирих патріотів України дуже похвально. Але парафіяни у багатьох місцях України все ще бачать велику невідповідність ментальності та поведінки своїх священників їхньому високому покликанню. І дуже малою розрадою може служити факт, що в УПЦ (МП) справи ще гірші.

Зараз не «ярма» від Вселенського Патріарха треба боятися. Зараз весь негатив і вся небезпека тодішньої Візантії сконцентрувалася у її північної наступниці, котра ще й доповнила негідний арсенал візантійських методів досвідом та навиками своєї монголо-татарської спадщини.
Все це Патріарх Філарет добре знає і розуміє – він є дуже ерудованою і мислячою людиною. Тому боюся, що його слова про «ярмо» є не зовсім щирими. Він хоче нагнітанням таких страхів аби прикрити свою гординю, що не дозволяє позбутися дещо штучно задекларованого патріаршого сану, або просто боїться несприйняття з боку Вселенського Патріарха всього наявного в нашій Церкві негативу і запровадження відповідних очищувальних заходів. Пост-радянська Церква як і всяка інша колишня радянська інституція сама не може позбутися негативного баласту. Але боїться опинитися в умовах проведення таких очищувальних заходів силами зовнішнього впливу.