2007. Міжюрисдикційний діалог як шлях до побудови помісної церкви

 
 
Коли 15 років тому назад в Україні була відновлена ієрархія УАПЦ, більшість її вірних сподівалась, що невдовзі наша Церква отримає канонічне визнання з боку інших Помісних Православних Церков. Втім, на жаль, цей процес затягнувся і УАПЦ опинилася в умовах канонічної ізоляції. В рамках даної доповіді ми б хотіли проаналізувати причини сучасної канонічної кризи та окреслити своє бачення виходу з неї. 
 
Чому автокефалія нашої Церкви досі не визнана православним світом?
Перш за все, варто вказати на, так би мовити, об’єктивну причину – Православ’я досі не виробило схваленого всіма Помісними Православними Церквами канонічного механізму проголошення автокефалії. Адже, як відомо, ані у книзі Правил, ані в інших збірках священних канонів не можна знайти такого конкретного канонічного механізму.
 
По суті, ця проблема підлягає компетенції всієї повноти Православ’я, а отже, єдиним канонічним органом, який має право проголосити автокефалію місцевої Церкви, є Вселенський Собор. Однак, як відомо, такі Собори зараз не скликаються, а в умовах «постсоборного» існування, яке триває в Православній Церкві вже 12 століть, Помісним Церквам досі не вдалося виробити єдиної точки зору на те, яким чином мають канонічно виникати нові автокефальні або автономні Церкви. Православні Помісні Церкви мають різні точки зору на питання, хто може проголосити автокефалію. Церкви грецької традиції вважають, що це – прерогатива Вселенського або Константинопольського патріархату, а одна з найчисельніших у світі Православних Церков – Руська – наполягає на тому, що це прерогатива Церкви-Матері, цебто Церкви від котрої місцева Церква має намір відокремитися.
 
Отже, механізм проголошення автокефалії – як мінімум суперечливий, а історичні обставини та інтереси Церкви іноді складаються таким чином, що здобуття автокефального статусу є обов’язковим. Не дивно тому, що більшість новітніх Помісних Церков, які виникли у другому тисячолітті після Різдва Христового, здобули свій канонічний статус через самовільне відокремлення від кіріархальної (материнської) Церкви та певний час перебували в канонічній ізоляції.
 
Згадаймо історію виникнення деяких новітніх Помісних Церков. Так Руська Православна Церква оголосила про свою канонічну самостійність в 1448 р., однак перебувала в ізоляції до 1589 р. , а отже перебувала в канонічній ізоляції 141 рік. Болгарська Церква оголосила про свою автокефалію в 1860 р. і була канонічно визнана лише в 1945 р., тобто через 85 років. Патріарший статус Болгарської Церкви також не визнавався Константинополем впродовж 1953-1961 років. Елладська Православна Церква, яка відокремилася від Константинополя у 1833 р. також перебувала в розколі, щоправда, дещо менш тривалому, а саме впродовж 1833-1850 років. Албанська Православна Церква проголосила свій автокефальний статус у 1922 р., а визнано цю автокефалію було лише у 1937 р. Що ж стосується Американської Православної Церкви (OCA), то її автокефалію, яку вона отримала від Священного Синоду Московського Патріархату у 1970 р., досі не визнано Константинополем та іншими Помісними Церквами. Отже, Американська Православна Церква знаходиться у положенні аналогічному Українській Автокефальній Православній Церкві. В канонічній ізоляції сьогодні також знаходяться Чорногорська та Македонська Православні Церкви, які самостійно, без погодження з іншими Помісними Церквами проголосили свою автокефалію.
Як бачимо, майже всі новітні Помісні Церкви пройшли через той стан, в якому зараз знаходяться автокефальні юрисдикції в Україні, а саме – ізоляцію від Вселенського Православ’я.
 
Однак, повернемося до аналізу причин перебування нашої Церкви в ізоляції. Отже, першою такою причиною є невиробленість самого механізму проголошення автокефалії. Втім, є ще інша – друга причина, яка обумовлює наше сучасне положення. Під час боротьби за канонічне усамостійнення Української Церкви автокефальному рухові не вдалося уникнути певних помилок у розбудові церковного життя. Такими помилками, зокрема, можна вважати:
 
• Часткове нехтування священними канонами у розбудові церковного життя. Зокрема, прийняття до автокефального кліру осіб, на яких були накладені канонічні заборони;
• Штучну політизацію церковного життя, проникнення елементів етнофілетизму до церковної свідомості та життя;
• Втручання в життя інших Помісних Церков, зокрема, Руської та Болгарської.
 
Всі ці помилки, відповідальність за більшість з яких лежить не на УАПЦ, а на іншій автокефальній юрисдикції в Україні, спричинили до того, що Вселенське Православ’я стало дивитися на український автокефальний рух з певною недовірою. Отож, сьогодні ми маємо не лише виправляти ці історичні помилки, але й працювати над здобуттям авторитету в церковному світі. В сучасному житті панують комунікації. Тому церковне життя стає все більш прозорим. Використовуючи цю прозорість на користь Церкви, ми зможемо за стислий час відновити тисячолітній авторитет Українського Православ’я.
Втім, існує також третя група причин, яка ускладнює визнання автокефалії Української Церкви. Це відсутність церковної єдності в Україні, а також відсутність одностайності у позиції православного єпископату з питання автокефалії. Таким чином, на думку деяких спеціалістів з канонічного права, в Україні все ще остаточно не сформувалися всі необхідні еклезіологічні передумови для визнання автокефалії. З одного боку, українська ситуація цілком відповідає таким важливим передумовам для проголошення автокефалії як:
 
1) повна політична незалежність;
2) географічна віддаленість;
3) етнічна та мовна відмінність регіону від території кіріархальної (материнської) Церкви.
 
Водночас, існує низка передумов, які ще потрібно осягнути, зокрема відсутні:
 
• церковна єдність;
• соборні рішення, що демонструють одностайність думки українського православного єпископату щодо необхідності влаштування церковного життя на засадах автокефалії;
• загальноправославний консенсус, тобто згода на проголошення автокефалії Української Церкви з боку усіх Помісних Церков,
 
Історія формування новітніх Помісних Православних Церков свідчить, що сам факт знаходження в канонічній ізоляції не руйнує благодатних основ церковного життя та церковної свідомості. Адже, як показує історія Помісних Церков у той час, коли усамостійнені Церкви знаходилися в канонічній ізоляції, в них існували подвижники, яких пізніше було зараховано до лику святих.
 
Втім, ми маємо усвідомлювати, що розкол – це глибоко ненормальний стан для Церкви і робити все можливе для того, щоб його улікувати. Головна проблема полягає у канонічному статусі Української Церкви. Між трьома православними юрисдикціями в Україні не існує якихось догматичних або значних літургічних розбіжностей – у нас одна спільна віра, спільний обряд і спільна церковна традиція. Отже, ми маємо соборно обговорити проблему статусу Української Церкви та прикласти всі можливі зусилля для того, щоб об’єднати Українське Православ’я.
Як ми вже зазначили вище, ситуація в Українському Православ’ї ускладнена відсутністю одностайності серед православного єпископату щодо проголошення автокефалії. Єпископат УАПЦ та єпископат УПЦ Київського Патріархату підтримує ідею автокефалії, в той час, як єпископат УПЦ демонструє відмінність підходу до цього питання: частина єпископів УПЦ є прихильниками автокефалії, а частина воліла б зберегти існуючий зв’язок з Руською Православною Церквою.
 
 Довгий час автокефальний рух намагався розбудовувати церковне життя, так би мовити, ігноруючи позицію єпископату найчисельнішої в країні Церкви – УПЦ. Як показав п’ятнадцятирічний досвід, це неконструктивна позиція. Масового переходу парафій УПЦ в автокефальні юрисдикції не відбувається, і ця Церква залишається на першому місці як за динамікою зростання релігійних громад, так за по своїм впливом на суспільство. Водночас, завдяки тому, що довгий час між нами та УПЦ був відсутній діалог всередині цієї Церкви шириться рух вірних, який упереджено ставиться до ідеї Помісної Церкви.
 
Що ми, єпископат УАПЦ, можемо зробити в цій ситуації? Ми маємо засвідчити, що УАПЦ має неушкоджену еклезіологічну та канонічну свідомість, а її єпископат керується не власними або конфесійними, а загальноцерковними інтересами. Своєю власною позицією, своїм власним способом церковного життя ми маємо показати нашим братам у Христі, що автокефальний рух тяжіє не до «новітньої унії» або «зради Православ’я», а, навпаки, має на меті розквіт Православної Церкви та ствердження її місії у сучасному світі.
 
Дехто вважав, що ми керуємось логікою етнічного егоїзму, а ідея Помісної Церкви є для нас не метою, а засобом – засобом утвердження національної ідеї. Це не відповідає дійсності. Автокефалія дійсно є для нас не самоціллю, а засобом. Але цей засіб має слугувати не етнічному егоїзму, а благу Христової Церкви. УАПЦ – це Церква, яка тісно пов’язана з історичною та культурною традицією українського народу. Ми плекаємо культурну самобутність нашого народу, виховуємо свою паству у дусі патріотизму, вшановуємо народні традиції благочестя. Однак, ми з усією відповідальністю заявляємо, що з нашого розуміння Помісної Церкви не випливає, що Православна Церква в Україні має об’єднувати лише етнічних українців, та рішуче відкидаємо етнофілетизм як спосіб розбудови церковного життя. Як зазначено в Заяві нашого останнього Архієрейського собору, що мав місце у м. Києві 15 серпня 2006 р.Б.:
 
«Українська Автокефальна Православна Церква є спадкоємицею Володимирового хрещення та давньої церковної традиції Київської Русі. Ця традиція органічно поєднувала місцевий національний та вселенський вимір церковного буття. УАПЦ прагне поєднати національні особливості, притаманні боголюбному українському народу, та загальнохристиянські цінності. В публічних заявах УАПЦ згадується, що вона є «національною Церквою» українського народу. Втім, ми розуміємо цей термін у світлі засад християнського універсалізму та канонічної традиції Православ’я, поєднуючи його з ідеєю Помісної Церкви. Використовуючи його, ми не маємо на меті «Церкву для етнічних українців», але вживаємо це поняття у сенсі Помісної Церкви України, яка об’єднує всіх православних віруючих України незалежно від їх етнічного походження. Водночас ми засуджуємо етнофілетизм як хибне уявлення про засади організації життя Помісної Церкви та відкидаємо його як спосіб розбудови церковного життя в Україні».
 
Цей же Архієрейський Собор висловився і про те, на яких саме засадах має вестися нами діалог про об’єднання з іншими Православними Церквами в Україні.
«Діалог про зцілення існуючих розділень в Українському Православ’ї має вестися на засадах християнської любові, щирості, взаємоповаги та вірності канонічному переданню Православ’я. Ведучи такий діалог, УАПЦ дотримується наступних принципів:
 
• Життя Православної Церкви в Україні має будуватися на засадах повної незалежності.
• Підтримання євхаристійного спілкування із канонічними Помісними Православними Церквами у світі повинно мати безумовний пріоритет.
• Має дотримуватись давній канонічний принцип «одне місто – один єпископ».
• Має зберігатися традиційний для Української Церкви та характерний для УАПЦ досвід соборності.
• Має зберігатись багатонаціональний та мультикультурний характер Помісної Православної Церкви в Україні, який би віддзеркалював регіональні мовні, культурні та ментальні особливості православних громад.
• Неприпустимою є політизація об’єднавчого процесу та втручання у нього політичних сил.
• До вирішення українського церковного питання доцільно залучити всю повноту канонічного Вселенського Православ’я».
 
Як бачимо, специфіка позиції єпископату УАПЦ полягає в тому, що ми одночасно цілком відриті до діалогу з нашими братами та сестрами з інших Православних Церков в Україні, а з іншого – зберігаємо вірність ідеї Помісної Церкви та історичним традиціям Українського Православ’я.
УАПЦ – відносно невелика Церква. Однак, завдяки своїй відкритості та неупередженості своєї  еклезіологічної позиції,  вона може зіграти ключову роль у діалозі між Вселенським Православ’ям та українським автокефальним рухом. Наша мета – створення Помісної Церкви. Втім, прямуючи до цієї святої мети, ми готові до пошуків консенсусного рішення.
 
В чому важливість діалогу, який веде сьогодні наша Церква з УПЦ? В тому, що таким чином поступово змінюється структура відповідальності. Єпископат УАПЦ та єпископат УПЦ відчувають свою відповідальність не лише за стан церковного життя в межах власної юрисдикції, але й за Українське Православ’я в цілому. А це дає надію, що врешті решт, питання канонічного статусу Української Церкви буде розглянуто поза політичним або ідеологічним контекстом.
 
Новий загальновизнаний канонічний статус Української Церкви потрібен сьогодні Українському Православ’ю як повітря. Адже це – єдиний спосіб улікування розколу, який існує в Україні вже тривалий час. Тому кожен, хто виступає сьогодні проти помісності, має усвідомити, що таким чином він виступає проти втілення Божої заповіді, «Щоб були всі одно» (Ів. 17, 21)
 
 
 Блаженніший Мефодій, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви