2009. Ідеологічні війни у православній Україні.

Автор: Юрій Чорноморець

Частина 1
 
Вступ
 
Тривалий час в українському православ’ї не ставалося значних змін. Тому виникло і поширилося  серед українських державних мужів така хиба: все страшне вже позаду, десь в 1990-х. Звідси формується інший помилковий стереотип: пережили без розколу країни 18 років православних негараздів, переживемо і ще стільки ж. Між тим, характер ідеологічних загроз щодо України зростає в десятки разів, і українська православна сфера вже перетворюється на арену інформаційних війн та ідеологічних диверсій. Сьогоднішня реальність інформаційної боротьби в православній сфері України вимагає швидкого і надшвидкого реагування, тоді як українська держава не змогла організувати необхідного рівня громадянського «біля-церковного» суспільства, яке б ефективно відстоювало інтереси України в інформаційних та ідеологічних війнах.
 
Інформаційний "бліцкриг" патріарха Кирила
Після свого обрання патріарх Кирил витратив перші півроку на концентрацію в своїх руках повноти влади в РПЦ. Раніше участь в ухваленні всіх важливих рішень брали патріарх і найближчі митрополити, які утворювали постійно діючий неофіційний «малий синод». Сьогодні РПЦ керується патріархом по суті одноосібно. Вся система управління замикається особисто на патріарха, не на Святіший Синод, як це було за його попередників.
Метою геополітики відверто заявлено «відновлення єдності Руського світу» та геополітична першість РПЦ у світовому православ’ї. Відновлення єдності Руського світу на першому етапі передбачає широку ідеологічну та інформаційну війну за утвердження єдиної загальноруської православної ідентичності серед віруючих РПЦ на територіях країн колишнього СРСР. Другий етап – це широке використання віруючих РПЦ в якості «п’ятої колони» – аналогічно до того, як до сьогодні використовувалося російськомовне населення Криму. Відновлення імперії та укріплення єдності РПЦ – два взаємопов’язаних завдання, що полегшать виконання стратегічної мети патріарха – досягнення фактичної та юридичної першості в світовому православ’ї.
Як і кожна геополітична концепція, народжена сучасною російською елітою, доктрина патріарха є сумішшю російського утопізму та антизахідництва, націоналізму та імперіалізму. Той успіх власної геополітики, про який мріє патріарх, об’єктивно неможливий. Реальним результатом інформаційних та ідеологічних війн може бути лише громадянська війна в Україні та багатосторонній силовий конфлікт.
 
Інформаційний та ідеологічний тиск на віруючих УПЦ МП, політична мобілізація віруючих РПЦ відбувається темпами, які постійно наростають. Ситуація ускладнюється наявністю у патріарха особистої харизми та видатних риторичних здібностей. РПЦ не веде власну пропаганду за допомогою якогось окремого сегменту власних ЗМІ. РПЦ нарощує загальний вал власної інформаційної, ідеологічної, культурної продукції, в межах якого непомітно для пересічного спостерігача відбувається реалізація проектів із формування загальноруської ідентичності. Як загальний вал російської православної інформаційної продукції, так і спецпроекти виконуються «біля-церковним» громадянським суспільством, але за фінансової допомоги держави і наближених до державного керівництва бізнесменів.
 
Українська держава виявилась не готовою забезпечити як підтримку загального валу православної інформаційної продукції українського походження, так і не організувала політику протидії РПЦ у її намаганнях посилити присутність на теренах України. Між тим, така протидія необхідна, якщо українська влада не хоче стати чужинцем у власній країні.
 
Спеціальна інформаційна політика мала б розгортатися за двома напрямами: 1) критика російських православних спецпроектів із формування «загальноросійської ідентичності» (Русський світ); 2) формування різноманітних альтернативних українських проектів (загально-православна ідентичність проти московського партикуляризму, київська ідея проти московської та пітерської тощо). Ці спецпроекти мали б бути частиною великого загального валу православної інформаційної продукції українського походження. Для створення останньої мали б бути задіяні проекти видання «Української Православної Енциклопедії», серій українських богословських і релігійно-філософських книг, створення і підтримка низки великих православних інтернет-ресурсів, що розвивалися б за зразком успішних російських проектів («Богослов-УА», «Єдина Церква», «Кредо-УА», тощо). З допомогою цих ресурсів можна було б здійснювати вплив на формування ідентичності не лише українських православних, але формувати суспільну думку віруючих РПЦ та світового православ’я.
 
Одним із важливих аргументів Московської патріархії на користь невизнання самостійності УПЦ є відсутність власного богослов'я. За допомогою системної підтримки інформаційної та ідеологічної політики православної громадськості Україна могла б зняти із порядку денного цей аргумент протягом одного року. Додатковим чинником для формування власної богословської продукції міг би стати новосформований богословський факультет Києво-Могилянської Академії та теологічний науково-дослідний інститут при ньому.
 
Проблемність інформаційної політики патріарха Філарета
 
Патріарх Філарет єдиний, хто проводить системну інформаційну політику, спрямовану на захист українського православ’я. Однак, ця політика відрізнялася і у відносно стабільний період невеликою інтенсивністю. Сьогодні, коли інформаційний тиск на українське православ’я зростає із боку патріарха Кирила, якісних змін в інформаційній політиці патріарха Філарета не відбувається. Пасивність патріарха Філарета в протидії інформаційній війні пояснюється багатьма факторами, серед яких головними є: 1) нерозуміння специфіки сучасних інформаційних війн; 2) відсутність достатньої кількості компетентних кадрів; 3) відсутність підтримки біля-церковних рухів громадськості (через побоювання їх самостійності); 4) перестороги, що відкрита інформаційна війна з Росією ще більше ускладнить становище УПЦ КП.
 
Патріарх Філарет об’єднує значну частину українського автокефального руху і має видатні організаторські здібності. Але на сьогодні патріарх Філарет сприяє самоізоляції українського автокефалістського руху. По-перше, його особистість є каменем спотикання для всіх об’єднавчих зусиль, і утвердження української автокефальної ідеї ускладнена саме через те, що сьогодні вона асоціюється із постаттю патріарха. По-друге, патріарх Філарет свідомо вибирає позицію самоізоляції. Його сьогоднішня позиція виражається в салогані: «Нам не потрібні ні Москва, ні Константинополь». Цей лозунг розуміється світовим православ’ям в розширеній інтерпретації: нібито патріарх Філарет заявляє про непотрібність для українського православ’я втручання всього світового православ’я. І дійсно, до предстоятелів усіх православних помісних Церков звертається із проханням про участь у вирішенні української проблеми не патріарх Філарет, а митрополит Володимир (Сабодан), предстоятель УПЦ МП.
 
Інформаційна політика УПЦ КП має системні недоліки: 1) РПЦ критикується грубо, із використанням образ, які скоріше відлякують потенційних читачів; 2) УПЦ КП не має власного рецепту поєднання національного та загально-православного (загально-християнського) в межах соціального вчення. Речники УПЦ КП говорять про пріоритет загально-православного над національним лише в деяких офіційних деклараціях. Більш часто висувається дивна альтернатива російському церковному націоналізмові: в РПЦ замінили християнське вчення на націоналістично-державницьку ідеологію, і українцям необхідно вчинити там само.
 
До речі, мавпування російського церковного націоналізму призводить до системних проколів у полеміці із речниками російського православ’я. Адже останні в дискусії із українцями не хизуються власним націоналізмом, а говорять про свою відданість загальноправославним цінностям і канонам. Українські ж православні не розвинули власного розуміння співвідношення національного та універсального, і тому не вміють діалектично протистояти в дискусіях, виступаючи захисниками православного універсалізму проти російського партикуляризму.
 
Патріарх Філарет не розуміє специфіки організації валового виробництва богословської та інформаційної продукції, не організовує жодних проектів, які могли б бути так само успішними, як російські аналоги. Наприклад, не організовано видання «Православної енциклопедії», немає інтернет-проектів типу «Богослов-РУ», немає ВИШів, аналогічних до Свято-Тихонівського богословського інституту. Патріарх Філарет розглядає питання створення інформаційної продукції виключно в річищі забезпечення потреб вірних, а богословську роботу зводить до елементарної підготовки священицьких кадрів.
Патріарх Філарет заспокоює українське керівництво і громадськість заявами про те, що всі автокефальні церкви чекали на визнання десятки і сотні років. Такого роду заяви мають два суттєві недоліки: 1) в сучасному світі всі процеси відбуваються значно швидше, і за десятки років пропаганди РПЦ на теренах України можна втратити національну ідентичність – чого не було б, якби інформаційна політика велась із тією інтенсивністю, що була характерна для XIX століття – часу коли більшість помісних церков пережили період невизнання власної автокефалії; 2) жодна із автокефальних церков, що дочекалася визнання не допустила існування на власній канонічній території широкої пропаганди ідей єдності із колишньою метрополією; 3) десятків і сотень років часового ресурсу в українського руху взагалі може не бути, якщо не організовувати широкого інформаційного буму українського православ’я.
 
Ті автокефальні Церкви, що отримали власний статус в XX столітті, здійснювали величезну роботу із утвердження власної ідентичності (Православна Церква Америки) та використовували дипломатичну підтримку держави, проявляючи максимум гнучкості (Польська Церква). В умовах, коли патріарх Філарет не проявляє дипломатичної гнучкості, він міг би надати біля-церковній громадськості і державі можливості для ведення системної інформаційної політики. Однак, з огляду на все вищесказане, залишається чекати на нове керівництво УПЦ КП, що подолає інертність, самоізоляціонізм, мавпування ідеології російського церковного націоналізму, рахітичність власної інформаційної структури.
 
 
 Частина 2
 
Інформаційна політика УПЦ МП
 
З 1992 року УПЦ МП постійно намагалася офіційно доводити власну українськість, але протягом тривалого часу нічого не робила реального для утвердження власної української ідентичності. Ставши Церквою, що об’єднує віруючих із різноманітною мовною, культурною, політичною ідентифікацією, УПЦ МП не проводила українізації всередині себе, оскільки боялася зруйнувати власну єдність. Наростання з року в рік інтенсивності проросійської пропаганди в межах РПЦ набуло загрозливого характеру відносно цілісності УПЦ МП. За цих умов було прийнято рішення припинити діяльність найбільш проросійського сегменту активістів в УПЦ МП, і 2007 року біло відправлено на покій єп. Іполіта (Хілько) та засуджено політичне православ’я, очолюване В. Кауровим.
 
Предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир виголосив низку програмних доповідей, із яких найбільш проукраїнською була доповідь у Варшаві. У ній митрополит Володимир охарактеризував УПЦ як самостійну Церкву, що давно готова до власної автокефалії. Державна політика України, яка раніше оцінювалася як втручання у внутрішні справи українського православ’я, була вперше підтримана як свідчення небайдужості українського керівництва, бажання створити єдину Церкву, що була б фактором єднання різноманітностей в українському суспільстві. Ідеї Варшавської доповіді було розвинуто в доповіді на Архієрейському соборі в Москві в 2007 році. УПЦ була охарактеризована як Церква, що об’єднує людей не лише східно-православної, але і західної (європейської) цивілізацій. УПЦ була представлена як втілення ідеї Петра Могили про українську Церкву як єдність Сходу і Заходу. Ця єдність склалася в межах УПЦ стихійно, історично. Намагання перетворити УПЦ на церкву виключно із східною орієнтацією може привести лише до руйнування УПЦ.
 
Завершенням формування ідеологічного базису УПЦ на сьогоднішній момент є доповіді митрополита Володимира і його найближчого помічника єпископа Олександра Драбинко на відкритті конференції 9-ті міжнародні «Успенські читання». УПЦ заявила про себе як про окрему Київську Церкву, із власною ідентичністю «другого Єрусалиму». Ця ідентичність означає орієнтацію на загально-християнські, загально-православні цінності. Цінності земні, в тому числі і патріотичні, є цінностями другого порядку, що мають підкорятися загально-християнським. Цінності політичні – цінності імперські чи то державницькі – взагалі не є пріоритетними для такого роду ідентичності. Ідеал Києва як «небесного Єрусалима» свідомо протиставляється ідеї Москви як Третього Риму. В ідеї Третього Риму вбачається зрада християнській шкалі цінностей. Адже московські ідеологи християнство ставлять на службу земному, імперському, державницькому. Тут відбувається не підкорення влади кесаря владі Бога, а навпаки – підкорення Божественного – церкви, владі кесаря – державі.
 
В такій моделі підтримка українського елементу в церковній культурі витікає із необхідності поваги до прав україномовного контингенту віруючих УПЦ. Оскільки 68% громад приналежать до сфери української «західної цивілізаційної орбіти», то неповага до цієї церковної більшості – порушення прав цих віруючих. Керівництво УПЦ, таким чином, намагається власну політику українофільства обґрунтовувати не потребами нації чи держави (оскільки ці реальності належать до земного), а потребами віруючих (які належать до Церкви, до царства небесного).
Конкретними кроками, виходячи із поваги до прав українськомовних та українокультурних віруючих, проведено випуск українського варіанту «Церковної православної газети», українська звукова доріжка на супутниковому каналі «Глас», початок постійного книговидання українською богословської та церковно-історичної літератури.
 
У намаганні сформувати альтернативу до російського бачення майбутнього українського православ’я в Російському світі УПЦ МП фактично бореться сама. УПЦ КП не розуміє важливості наголошення на пріоритеті небесного над земним і полеміці із РПЦ. Українська держава не докладає системних зусиль задля підтримки українофільської тенденції в УПЦ МП. Між тим українізація в межах УПЦ МП і могла би бути мирним шляхом до вирішення всіх проблем українського православ’я.
 
УАПЦ: від ідеології самоізоляціонізму до розбудови
 
Засновник УАПЦ в 1989 році та її лідер після відновлення в 1996 році – патріарх Димитрій (Ярема) став автором особливого різновиду ідеології самоізоляціонізму українського православ’я, який розвивав у серії послань, що склали книгу "Роздуми про страшне сьогодення". Ідеологія патріарха Димитрія базувалася на уявленні про глобальну війну між українським християнством з одного боку та глобальними "ворожими силами" – з іншого. На роль ворожих сил патріарх Димитрій призначив масонів, які нібито захопили владу в Римі, Москві та Константинополі. Одним із агентів масонів та самого диявола патріарх Димитрій вважав патріарха Філарета. В такому оточенні ворогів УАПЦ нібито веде останню війну добра зі злом. Єдиним способом оборони від глобального зла, на думку патріарха Димитрія, могла б стати повна самоізоляція, духовна та політична.
 
Після смерті патріарха Димитрія було оприлюднено його духовний заповіт, в якому принципово переінтерпретовувалося вчення про УАПЦ та її майбутнє. Згідно із цим заповітом УАПЦ мала обрати шлях приєднання до канонічного православ’я. А саме – до УПЦ в США, яка має статус автономної церкви в межах Константинопольського патріархату. В дусі настанов цього заповіту було створено документи помісного собору УАПЦ 2000 року. Головою-"опікуном" УАПЦ було оголошено керівника УПЦ в США митрополита Констянтина (Багана). Оскільки офіційної згоди із боку останнього так і не було отримано, то акти помісного собору 2000 року мали дещо комічне забарвлення. Адже УАПЦ оголошувала себе частиною канонічної Церкви, не маючи офіційної згоди на це самої Церкви. Проблема також ускладнювалася тим, що РПЦ не визнавала УПЦ в США, але з огляду на те, що "шлюб" не відбувся, це вже було неістотно.
 
Неприєднання УАПЦ до УПЦ в США пов’язують і з ефективною протидією симпатиків Москви в Україні, яким вдалося переконати керівництво держави в тому, що: на чолі УАПЦ не можна ставити громадянина іншої держави із міркувань безпеки; входження Константинополя за естонським варіантом приведе до дестабілізації ситуації в країні, чим скористають тодішні опозиційні сили. В результаті після деякого періоду вагань, керівництво УАПЦ перейшло до політики нового усамостійнення. Головою УАПЦ було обрано митрополита Мефодія, а сама УАПЦ пережила період певних протистоянь між єпископськими угрупуваннями. Кожен із трьох архієреїв, що очолював великі єпархії УАПЦ, – Мефодій в Тернополі, Макарій – у Львові, Андрій – в Івано-Франківську залишилися при владі завдяки підтримці місцевих благочинних і священства. Для створення враження, що УАПЦ шукає виходу із канонічної ізоляції, митрополит Мефодій наприкінці 2000 року і в 2001 році вів переговори із Константинополем (УПЦ КП також брала участь у цих переговорах). Діалог УПЦ КП і УАПЦ в 2005 році був політичною бутафорією. В 2005-2009 роках розвивався діалог із УПЦ, час від часу УАПЦ нагадувала про те, що не проти ввійти до складу Константинопольського патріархату.
 
В 2005-2009 роках зусиллями митрополита Мефодія та архієрейського собору УАПЦ було створено власне богословське вчення про УАПЦ та шляхи виходу її із канонічної ізоляції. Це вчення вигідно вирізняється власним високим богословським обґрунтуванням, глибокою постановкою проблемних питань та сміливими пошуками відповідей на виклики, що стоять перед УАПЦ.
 
Елементами сьогоднішнього вчення УАПЦ про себе є: усвідомлення ненормальності власного стану ізоляції від світового православ’я; відсутність претензій на помісність, які відштовхують всіх можливих партнерів по діалогу від УПЦ КП; сповідування дійсності своїх таїнств, з огляду на те, що навіть при визнанні українських автокефалістів розкольниками згідно із правилами св. Василя Великого таїнства у розкольників є дійсними; визначення себе як церкви, що перебуває поза спілкуванням із світовим православ’ям та прагне до спілкування; розуміння другорядності питання адміністративного статусу і першочерговості питання про спілкування. З огляду на останній пункт УАПЦ погоджується на статус автономної церкви в межах Константинопольського патріархату. Цей стан визнається як тимчасово необхідний. Саме в цей спосіб українські автокефалісти (УАЦП і УПЦ КП) могли б: позбавитися іміджу розкольників; об’єднатися між собою; закріпити власний відрив від Москви. Адже головним завданням для українства не є усамостійнення від всього світового православ’я, а самостійність саме по відношенню до Москви. На разі в Україні (не в діаспорі) підлеглість Константинопольському патріарху не означає полону  імперіалізму «другого Риму». Цей самий другий Рим на сьогодні не існує. Патріарх Константинопольський є володарем виключно символічного капіталу, як і папа Римський, не маючи опори на власну державу. Таке становище об’єктивно зумовлює неможливість константинопольського імперіалізму. У випадку перебування українських автокефалістів в якості митрополії в складі Константинопольського патріархату відбудеться не лише безперечне визнання їх канонічності, але ще й богословський розквіт, укріплення власної християнської і православної ідентичності, розвиток синтезу загально-християнського та українського в межах київського православ’я. Статус Київської митрополії в Константинопольському патріархаті – це надійний захист від московського церковного „імперіалізму”. Адже саме в Москві патріарх-„імперіаліст” спирається на реально існуючу державу, яка не приховує власних планів відновлення імперії. Скористатися цим шансом сьогодні – це відкрити можливості для єдиної Помісної Церкви завтра. Адже Константинополь не поділяє московської точки зору, що автокефалію слід надавати тим національним церквам, тоді, коли між православними цієї країни є повна згода. Прохання єпископів Київської митрополії в Константинопольському патріархаті було б достатньо для надання томосу про автокефалію для українського православ’я. І таким чином, українське автокефальне православ’я могло б стати ядром для формування Помісної Церкви, визнаної світовим православ’ям. Сьогодні, коли РПЦ має напружені відносини із іншими помісними Церквами, втрачає власних традиційних союзників – цей шлях є об’єктивно перспективним.
 
Побоювання, що існування двох канонічних Церков на території України сприятиме розколу держави, безпідставні. Вірні різних канонічних юрисдикцій, як показує досвід Греції чи США, де існує подібний досвід, взаємно визнають одне одного і починають спілкуватися протягом одного покоління, забуваючи про юридичні поділи. А от існування «розкольників» є фактором, що дискредитує український православний автокефальний рух і сприяє розколу України.
За всієї перспективності та прогресивності ідеології УАПЦ сьогодні, ця церква немає розвинутої інформаційної інфраструктури для висвітлення власних ідей. Такого роду становище є ненормальним, і УАПЦ потребує допомоги в розвитку власної інформаційної та ідеологічної роботи.
 
Висновки
 
Організація «навколоцерковної» громадськості в межах широкого інформаційного комплексу проектів дозволить одразу вирішити всі основні завдання, які стоять сьогодні в умовах історичних змін в політиці РПЦ та українських церков. А саме, такого роду інформаційний концерн, негласно підтриманий українською державою (для уникнення звинувачень у безпосередній підтримці церков, що могло б оцінюватися як порушення 35-ї статті Конституції) міг би:
1)    системно оперативно протидіяти інформаційному тиску із боку патріарха Кирила, вести ефективну інформаційну політику в умовах інформаційної «небайдужості» РПЦ до справ України;
2)    підтримати і реформувати інформаційну діяльність УПЦ КП, якісно підвищивши її ефективність;
3)    підтримати проукраїнські тенденції в розвитку УПЦ МП;
4)    створити і підтримати сучасні інформаційні ресурси для пропаганди конструктивних ідей із нової ідеології УАПЦ;
5)    уникаючи юрисдикційного егоїзму, координувати зусилля задля досягнення інформаційного панування проукраїнських сил в інформаційному просторі України;
6)    продукувати ресурси для інформаційного супроводу проектів об’єднання українського православ’я;
7)    забезпечувати ресурси для інформаційного супроводу державної політики України в релігійній сфері
 
 
В умовах нового якісного виклику – інформаційної війни за відновлення Руського світу – реалізація цих завдань є єдиним шляхом уникнення перетворення православ’я в Україні на «другий Крим», а отже – для збереження української самостійності та державності.
 
 
Джерело: «Релігія в Україні (частина 1 та частина 2)