2006. Націоналізм і Православ'я

 
В 15 (594) числі «Дзеркала тижня» від 22 квітня 2006 року в статті «Три спокуси сучасного православ'я» священик Петро Зуєв спробував оформити суть проблеми, яка, на думку автора, постала перед сучасним Православ'ям, а саме – подолання трьох спокус чи викликів, перша з яких – спокуса націоналізму.
 
Спробуємо поміркувати, чи дійсно націоналізм є спокусою для сучасного Православ'я? Автор наголошує, що «загальна релігійна ідентичність стала підмінятися партикулярно національною, або регіональною».
 
В чому ж полягає релігійна ідентичність? Звернемось до відомого сучасного православного ієрарха митрополита Антонія Сурожського: «Перш за все Церква – це Тіло Христове (Кол.1,24). Визначення Церкви як тіла, як організму дозволяє нам одразу зрозуміти, що це єдине ціле, яке складається не з частин, а з членів, котрі назавжди нерозлучно з'єднані одне з одним.
 
Церква в суті своїй як боголюдська єдність належить до Божого світу, вона є в Бозі, а тому існує і в світі в людській історії. Будучи установою боголюдською, християнство, Церква живить кожну мить людства, вона є джерелом будь-якого творчого процесу, адже «Все через Нього сталось і без Нього ніщо не сталось» (Ін.1,3)».
 
Всесвітньо відомий священик протоієрей Александр Мень пише: «В Новому Завіті є слова: «Належить бути між вами різномисленню». Що це означає? Це означає, що християнство єдине за духом, єдине в корені своєму, єдине за своєю боголюдською, містичною основою, на рівні людському, інтелектуальному, соціяльному – різноманітне, множинне». Тобто у всі часи християнство було і залишається ідентичним в пляні духу і різноманітним, множинним в своєму особистісному, общинному, національному та реґіональному прояві.
 
Митрополит Іларіон Огієнко зазначає, що «феномен множинности і різноманітности повністю проявився у формуванні помісних Церков, які відрізняються своїми особливостями. Через це кожна Церква, в тому числі й Українська, виробила свої національні ознаки», які не є штучним утворенням, а проявом найвищих прагнень душі народу. Про це отець Александр Мень пише: «Християнство освячувало все те прекрасне, що було в наслідді віків від Індії до Нового світу». Саме ця риса сприяла розповсюдженню християнства в світі, бо воно відповідало на найвищі устремління людської душі, які проявлялись в релігійних пошуках, у філософії, науці і мистецтві, і знаходили свою вершину в християнстві.
 
Це можна порівняти з тим, як бджола збирає нектар з різних квітів і чим більша їх різноманітність, тим більш цілющим є мед. Можна сміливо твердити, що кожен народ акумулював у своєму духовному надбанні багатовіковий містичний досвід втілення ідеї Бога в бутті людства. Сукупність духовного досвіду народів становить загальну повноту одухотворення, обоження людини.
 
Вселенське Православ'я завжди з особливою повагою ставилося до національних проявів віросповідань. Прикладом може бути Російська Православна Церква, в складі якої була і Українська Церква, яка особливо в часи гонінь з боку атеїстичної Совєтської держави сприяла збереженню народних обрядів і традицій, через які зберігався й духовний зміст віросповідання. В сучасному православному світі Константинопольська Церква об'єднує вірних на всіх континентах, дуже відмінними за своїми мовними, обрядовими, традиційними ознаками, однак єдиними у вірі і сповіданні.
 
Прикладом гармонійного поєднання множинности православного світу є Святий Афон, на якому поруч дають грецькі, слов'янські, грузинські, румунські манастирі та скити і кожен має своє обличчя, але всі об'єднані покровом Божої Матері і спільною молитвою за спасіння світу.
В статті «Три спокуси» говориться про динаміку зростання православних громад в США і про те, що найбільшого успіху у своєму свідченні домоглася найменш національна, а саме Антиохійська церква. Антиохійська церква дійсно може служити зразком істинної християнської любови і свободи. Варто згадати, що саме в Антиохії послідовники Христа вперше були названі християнами і дух перших апостольських громад збережено й до сьогодні. Очолює Церкву патріярх, при якому діє синод, до якого входять всі (!) правлячі архиєреї, які мають значну самостійність в управлінні своїми єпархіями, яких налічується по шість в Сирії, Лівані, Північній та Південній Америці (Американська Митрополія) та по одній в Туреччині й Іраку. Богослужбові мови грецька та арабська, в Америці широко впроваджується англійська.
 
Чи є Антиохійська Церква найменш національною? Мабуть, ні. В силу історичних подій її вірних розкидало по різних країнах світу, але всіх їх об'єднує спільний візантійський обряд і греко-сирійська національна традиція. Кількамовна богослужбова практика — одне з свідчень відповіді на національні прагнення мирян. Власне, толерантність і відкритість духовенства до вірних і до християнського світу і є причиною зростання парафії цієї Церкви.
 
Слід зауважити, що чи не найбільше зросла в світі за останні роки кількість парафій Української Православної Церкви і на теренах України (збільшилася майже на 10 тисяч парафій) і в зарубіжжі (Европа, Північна Америка). Ці парафії належать і до Київського Патріярхату і до Московського, і до Константинопольського. Однією з причин цього зростання є особливості нашої Української Церкви, нашого Київського Православ'я Володимира Великого. За словами сучасного дослідника Олександра Сагана, ці ознаки такі:
 
1) Демократизм, поєднаний з виборністю всіх церковних посад, активна участь мирян у церковних справах.
2) Висока віротерпимість.
3) Европейська цивілізованість і відкритість до інших релігійних систем.
4) Наявність активних процесів онаціональнення православ'я. Ця риса є однією з головних у характеристиці українського православ'я.
5) Політична інституційність і незалежніть від світської влади. Українська церква в умовах відсутности незалежної української держави часто перебирала на себе функції національної інституції.
6) Гуманізм. Погляд на людину, як на найвищу цінність почав формуватися в Русі-Україні ще з часу хрещення.
7) Євангелізм – реґулювання внутрішнього життя церкви, трактування другорядних канонів, впровадження обрядів і звичаїв на основі власного прочитання Святого Письма. Українська Церква позитивно відзначалась високою освіченістю духовенства і мирян. Українська Церква зробила значний внесок у розвиток світового Православ'я та всієї Вселенської Церкви.
 
Зокрема українські православні місіонери несли світло Христове народам Московії, Сибіру, Крайньої Півночі, Середньої Азії, Японії, Китаю, Аляски і Північної Америки. Імовірно, саме вище названі ознаки нашої Церкви істотно сприяли плідній праці українських місіонерів, таким чином частинне служило єдиному.
 
Патріярх Філарет навчає, що давні християни розуміли єдність не за формою, а за змістом. Вони вважали, що Христос прийшов для того, щоб людей розділених за різноманітними природними причинами, об'єднати у позаприродну спільноту народу Божого, в якому... «все й у всьому Христос». ...Це була єдність за змістом, а не за формою.
 
Вселенський Патріярх Атенагор І ще більш конкретизує питання єдности: «Єдність Церкви — єдність перш за все євхаристійна..., «тринітарна»: за образом Пресвятої Тройці Церква повинна бути єдиною і різноманітною, тобто суттєво і постійно соборною, мова йде про згоду совісти, що з'єднує окремих людей, чи про згоду помісних церков в Церкві Вселенській.
 
Православний світ сьогодні психологічно і культурно складається з двох великих сімей: слов'янської та грецької і кількох трішки менших: грузинської, румунської, а також інших і об'єднаний спільними таїнствами, молитвою, шануванням святинь і святих угодників, багато з яких є місцевошанованими, що також є однією з національних і реґіональних рис.
В чому ж причина поділу на «рідних» та «інших», про що говорить автор згадуваної статті, формування стосовно «не своїх» прохолодного ставлення, підозрілости? Певною мірою відповідь знаходимо вже в преамбулі статті «Три спокуси», де сучасна Америка співставляється з Римською імперією. Вічна «примара Риму», «другого» візантійського, «третього» московського, ...«четвертого» американського, а по простому імперські прагнення впливу і володіння світом. Ця спокуса не нова. Першим її проходив Христос в пустелі. А для досягнення мети царювання, як відомо, будь-які засоби придатні. Один з них – спекулювання на національних ознаках, коріння яких сягає в найглибші пласти людського буття. Допоки ця примара буде панувати в головах церковних «князів світу», національна ідея буде паплюжитись, використовуючись як засіб роз'єднання.
 
Цінності церкви завжди є і будуть універсальними, бо єдиний універсальний Христос, але кожна людина, кожен народ своїм шляхом іде сам, кожен переживає Голгофу самостійно, як це було з Христом, кожен славить Бога також індивідуально, в міру своїх талантів і дарів, і саме в цьому – духовно творчий, об'єднуючий прояв націоналізму.
Тому цінності християнського універсалізму не стоять вище від цінностей національних, бо вони є взаємопроникні і взаємодоповнюючі, а виклик чи спокуса полягає в прагненні панування над людьми. Зовнішня єдність православного світу відновиться (бо внутрішня, суттєва ніколи не втрачалася), коли і ієрархи, і духовенство, і миряни згадають слова Христа: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, – хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, – нехай буде він вам за раба. Так само і Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Мт.20; 25-28).
Національні прояви в Православ'ї – це форма служіння одного народу іншим через прославлення Творця своєю творчістю і дарованими талантами, втіленими в національні релігійні традиції, починаючи від вшанування святих рідної землі, мови богослужіння, церковних піснеспівів і мелодій, сакральної архітектури, оздоби храмів та утварі; до колядування, писанок, вишивки, народних релігійних переказів, оповідань та іншого.
 
Націоналізм сприяє толерантності, взаємоповазі, братній любові, правдивому славленню Живого Бога.
 
 
Іван Рибарук, протопресвітер (УПЦ КП), газета «Наша Віра», червень (217), 2006 рік 
 
 Джерело: «Наша Віра»