2008. «Політичне православ’я» відокремили від церкви

 
 
Наприкінці грудня в Києві мали відбутися два собори УПЦ — Архієрейський і Помісний, або, висловлюючись точніше, Собор єпископів УПЦ і просто Собор УПЦ. Чим відрізняється перший від другого? Архієрейський собор збирається з числа єпископів і його рішення потребують затвердження вищої канонічної інстанції — Собору УПЦ, куди, окрім архієреїв, також входять обрані в єпархіях миряни та священики. Собор епископату зібрати досить легко. Всеукраїнський собор — важче, бо попередньо потрібно обговорити його порядок денний і обрати на нього делегатів у єпархіях. Тому в грудні вдалося провести лише один із цих соборів: Архієрейський. Проте несподівано для багатьох він вніс суттєві корективи в церковне життя УПЦ, ставши найбільш значимою церковною подією 2007 року.
 
Собор проходив у «облогових умовах». Вхід до 45-го корпусу Києво-Печерської лаври архієреям перепиняв «блокпост» православних фундаменталістів. «Ні Помісній церкві!», «Ні автокефалії!» — скандував різношерстий народ, який зібрався під стягом «Спілки православних братств». Що таке «Помісна церква» і «автокефалія» більшість протестувальників, ясна річ, не знали. Як не знали вони й того, що на соборі йтиметься не про канонічний статус Української православної церкви, а зовсім про інші речі: ставлення Церкви до політики і так званого «політичного православ’я», а також про внесення поправок до існуючого статуту про управління УПЦ.
 
Канонічний статус УПЦ узагалі не був предметом розгляду Собору УПЦ. І це легко пояснити. Адже з цього питання в сучасній УПЦ не існує єдиної думки ані на рівні епископату, ані на рівні священиків і мирян. І це зрозуміло. Сучасна УПЦ так само «багатовекторна», як і країна, в якій ми живемо. Південь і Схід традиційно орієнтується на Росію. Віряни в Західній Україні психологічно ближчі до Європи. Єпархії в центральному регіоні схильні до компромісного варіанта, який міг би примирити «східняків» і «западенців». Словом, усе як скрізь...
 
Тому замість того, щоб розглядати проблеми зовнішнього канонічного статусу УПЦ, Собор зупинився на її внутрішніх проблемах, а також проблемах, характерних для релігійного життя України в цілому. А це, насамперед, ухвалення нової редакції статуту про управління УПЦ і проблема політизації церковного життя. Як заявив голова Богословської комісії УПЦ єпископ Антоній, головною метою внесення доповнень до статуту є приведення його у відповідність зі «статусом самокерованої Церкви із широкою автономією у внутрішньому управлінні». Статут УПЦ було прийнято ще за радянських часів — 1990 року. Тому бажання внести до нього поправки є цілком зрозумілим. По-перше, чимало його положень просто не відповідали церковній традиції, обмежуючи канонічні права єпархіальних архієреїв і настоятелів парафій. З другого боку, за останні 16 років права УПЦ було суттєво розширено. Із сукупності єпархій вона перетворилася на самокеровану Церкву.
 
Водночас рішення про внесення до статуту потрібних змін несподівано наштовхнулося на опір екстремістських навколоцерковних організацій — «Спілки православних громадян» і «Спілки православних братств». Останні чомусь запідозрили, що зміна статуту може призвести до того, що УПЦ «дістане права автокефальної церкви, формально не проголошуючи автокефалії».
 
Чи володіє УПЦ сьогодні сукупністю таких прав — запитання непросте. З одного боку, її канонічні права справді фактично прирівнюються до неповної автокефалії. Так, на думку експертів, de facto права Української церкви перевершують навіть деякі права Елладської церкви, котра є автокефальною. З другого боку, деякі моменти канонічного устрою УПЦ (наприклад, затвердження патріархом Московським обраного українськими єпископами Київського митрополита) чітко свідчать про її канонічний зв’язок з Російською православною церквою. Але, хоч як би ми відповідали на це запитання, цілком зрозуміло, що статут — це внутрішньоцерковний документ, який визначає не зовнішній канонічний статус УПЦ, а правила, за якими вона живе. А отже, його затвердження — подія актуальна радше для самої церкви, аніж для суспільства, у якому вона здійснює свою діяльність.
 
Водночас, на Соборі було розглянуто низку проблем, які мають безпосередній суспільний вимір. Це проблеми політизації церковного життя і взаємини з іншими православними конфесіями — УПЦ Київського патріархату й УАПЦ. Позиція епископату УПЦ з цих питань знайшла своє відображення у двох документах. Це Звернення Собору до вірних чад УПЦ і соборна резолюція щодо «Спілки православних громадян» на чолі з В.Кауровим.
 
«Наша Церква поза політикою, — заявив митрополит Володимир. — Вона об’єднує людей із різними політичними симпатіями. Єдине, чого вона потребує, це щоб різні політичні погляди не заважали спілкуванню во Христі, не порушували церковного миру». Здавалося б, подібні цій заяви вже не раз звучали з вуст церковних ієрархів. Цього ж разу епископат не обмежився загальними деклараціями, а відмежувався від конкретної док­трини — так званого «політичного православ’я». Ця доктрина виникла кілька років тому у фундаменталістських колах Російської православної церкви і полягає в тому, що православний християнин нібито зобов’язаний брати участь у політичному житті, захищаючи в ньому інтереси православної церкви.
 
Політичне православ’я, пише один із його ідеологів, російський націоналіст Єгор Холмогоров, це «формування конкретної політичної позиції на засадах догматики, канонів, морального й аскетичного вчення, історії та історіософії православної церкви». Як саме можна з віровчення православної церкви сформувати «конкретну політичну позицію», Холмогоров і його соратники мовчать. Однак, як показує практика, вигадане Є.Холмогоровим і додумане Кирилом Фроловим «політичне православ’я» — це упакований у «православну» обгортку російський націоналізм, спроба нав’язати багатонаціональній Російсь­кій православній церкві руйнівну ідеологію національного монізму й егоїзму. Деструктивна в самій Росії, ця ідеологія особливо небезпечна сьогодні в Україні, де канонічне православ’я і так, із легкої руки політичних демагогів, насильно асоціюється з «російською ідеєю».
 
Саме цьому позбавленому універсалізму і політизованому «православ’ю» і дав оцінку митрополит Володимир: «Так зване політичне православ’я, з погляду якого часто виступають деякі навколоцерковні діячі, є вкрай небезпечним явищем, що веде людей геть від православ’я, яким воно було передане нам отцями церкви. Воно розпалює політичні пристрасті, провокує непослух ієрархії, вносить ворожнечу в церкву».
 
Аналогічну оцінку «політичному православ’ю» дав і Архієрейський собор УПЦ. «Від повноти Української православної церкви ми свідчимо, що діяльність організації «Спілки православних громадян України» не має стосунку до УПЦ... Ми також засуджуємо так зване політичне православ’я, що передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки останнє не відповідає духу Христової проповіді. Ми вважаємо деструктивним вплив на церковне життя України політичних і навколоцерковних громадсько-політичних організацій, зокрема закордонних, які підтримують антицерковну діяльність п. Валерія Каурова і його прибічників».
 
Погодьтеся, акценти розставлено гранично чітко. «Політичне право­слав’я» в Україні нарешті відокремили від церкви. Відокремили не лише задля «політичної доцільності» (це можна було зробити і з меншими жертвами, обмежившись формальним «зреченням» від СПГУ як від світської за своїм форматом організації), а й заради вірності духу Христової проповіді.
 
Нові акценти було розставлено Собором і стосовно тих, кого в УПЦ заведено називати «розкольниками», тобто духівництва і вірних Київського патріархату та УАПЦ, які перебувають у канонічній ізоляції від світового православ’я. Щодо цього собор ухвалив спеціальне «Звернення до вірних чад УПЦ». Застерігаючи вірних від політизації церковного життя, ієрархи закликають їх відмовитися від ворожнечі стосовно тих, хто «перебуває в розколі» (тобто членів УПЦ КП і УАПЦ). «Ми домагаємося не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас», цитують ієрархи УПЦ слова св. Григорія Богослова, напоумляючи вірних, що в основі «нашого ставлення до тих братів і сестер, які перебувають у розколі, має бути любов»...
 
Декларації? Слова? Ні. Про те, що ці слова було виголошено щиро і відповідально, із реальним болем про розділене православ’я, свідчать події, які передували Собору. Напередодні Собору Блаженнійший митрополит Володимир офіційно зустрівся з представниками Київського патріархату — ректором Київського православного богословського інституту УПЦ КП архієпископом Димитрієм (Рудюком) і архімандритом Євстратієм (Зорею). Представники УПЦ КП передали митрополиту Звернення до Собору Священного синоду УПЦ КП. А також вручили в дар предстоятелю УПЦ повний комплект богослужбової літератури, переклад якої українською мовою здійснювався в УПЦ КП протягом останніх десяти років. Того ж дня відбулася зустріч архієпископа Димитрія з ректором Київської духовної академії та семінарії УПЦ єпископом Антонієм. І виявилося, що ректори двох духовних шкіл мають конкретну тему для розмови — спільні зусилля з вироблення української богословської термінології, а також проблеми, пов’язані з акредитацією духовних шкіл. Проаналізувавши те, як стримано і дипломатично було висвітлено подію церковними ЗМІ обох Церков, можна дійти висновку, що й УПЦ, і УПЦ КП відповідально поставилися до цієї можливості почати реальний діалог.
 
Уже безпосередньо в день Собору 21 грудня предстоятель УПЦ зустрівся з архієпископом Іоанном, главою Богословсько-канонічної комісії УАПЦ, який передав митрополиту Володимиру Звернення до Собору епископату УАПЦ. Як і Звернення представників Київського патріархату, воно витримане в дипломатичному тоні і присвячено темі поділу українського православ’я. Проте, на відміну від Звернення УПЦ КП, «автокефали» висловили в ньому і своє бачення майбутнього об’єднання. Яке, на думку єпископів УАПЦ, можливе в тому разі, якщо УПЦ удосконалить свій канонічний статус і посяде належне їй місце в сім’ї помісних православних церков.
 
Якою буде відповідь УПЦ на звернення УПЦ КП і УАПЦ? І чи стане ця відповідь початком повноформатного міжюрисдикційного діалогу? Відповідь на це запитання ми можемо дізнатися вже найближчим часом.