2007. Єдність у розмаїтті. Система помісних церков

Автор: свящ. Петро Зуєв

 
 
Писати про проблеми православної церкви в Україні — річ складна і невдячна. Особливо об’єктивно. Тим більше для клірика, який, через належність до однієї з юрисдикцій, котрі протистоять одна одній, ipso facto є «зацікавленою особою» і зобов’язаний захищати інтереси своєї конфесії. Втім, як не втомлюються нагадувати вітчизняні релігієзнавці, конфесія у нас одна — Православ’я. А юрисдикцій справді кілька: Українська православна церква (близько 10 тисяч парафій), Українська православна церква — Київський патріархат (близько 3 тисяч парафій), Українська автокефальна православна церква (близько тисячі парафій). Чи мають ці церкви спільне майбутнє? Утворять вони в ньому «єдину помісну церкву» чи й надалі існуватимуть як паралелі, що не перетинаються? На жаль, цей сумний образ не передає всього трагізму нашої ситуації, тому що час від часу наші юрисдикційні «паралелі» перетинаються, аби зустрітися в конфлікті.
 
Помісна церква. Це словосполучення останнім часом дедалі частіше звучить з уст політиків та суспільних діячів. Однак далеко не всі з них розуміють, що саме воно означає. Світове (або вселенське) Православ’я складається з 16 помісних церков. Коли про Православ’я пишуть західні автори, вони найчастіше стверджують, що сучасна православна церква — це конфедерація незалежних церков. Самі ж православні люблять визначати себе інакше, використовуючи формулу «єдність у різноманітті». Адже, з погляду богослов’я, Православ’я — це одна церква, яка існує в різноманітних культурно-історичних або «помісних» проявах. Тому, власне, вони й називаються помісними, тобто церквами того чи іншого «місця».
Помісна церква — це церква, яка розміщується на одній території і має один синод (або раду), куди входять усі єпископи, що перебувають на цій території. При цьому головна відмінність помісної церкви — самостійність у питанні обрання першоієрарха (який може мати сан патріарха, архієпископа або митрополита). Якщо церква обирає свого першоієрарха цілком самостійно — вона автокефальна. Автокефальні церкви також самостійні у сфері адміністративної та церковно-судової діяльності, самі канонізують своїх святих, складають нові чинопослідування і облаштовують своє богослужебне життя (за умови збереження догматичного вчення, яке міститься в богослужебних текстах). Крім того, всі давні та деякі нові автокефальні церкви мають право освячення «святого мира» — суміші з благовонних речовин і єлею, що використовується у таїнстві миропомазання, або, як кажуть у західній церкві, «конфірмації».
Якщо ж після обрання першоієрарх потребує затвердження з боку іншої церкви, то церква, яку він очолює, називається автономною. Існують й інші форми канонічної залежності автономної церкви. Святе миро вона отримує від своєї церкви-матері, вона ж затверджує статут і статус автономної церкви. Окрім того, такі церкви зазвичай розділяють витрати, пов’язані з утриманням вищої церковної влади. Термін «автономна церква» — новий у канонічній термінології. Однак явище, яке він позначає, існувало в давнину і в середньовіччі. Наприклад, саме з допомогою терміна «автономія» можна сьогодні передати той канонічний статус, який мала Київська митрополія, коли входила до складу Константинопольського патріархату.
 
На думку деяких дослідників та політиків, поняття «помісна церква» тотожне поняттю «національна церква». Однак це не так. Звернувшись до історії апостольської церкви, ми побачимо, що вона створювалася саме за принципом спільної території, а не спільного етнічного походження. Адже якби наріжним каменем ставилося національне походження, апостолу Павлу довелося б засновувати по кілька церков у кожному місті Римської імперії, де він проповідував. Одну церкву треба було б створити для навернених із іудеїв, іншу — спеціально для навернених язичників. Однак апостол Павло, коли говорить про засновану ним общину в тому чи іншому місті, ніколи не вживає слово «церква» у множині. І це не випадково. Як пише один із найвидатніших православних богословів нашого часу митрополит Іоанн Зізіулас, із цього ми мусимо зробити висновок, що «найдавнішою відомою нам формою помісної церкви була церква міста і що конкретною формою цієї міської церкви були збори всіх християн цієї географічної місцевості». Такою, в якій, за словами того ж апостола, «немає вже юдея, ні язичника», але «всі ви одне», церква залишалася й пізніше, включно з візантійським періодом, коли помісних церков, у сучасному сенсі цього слова, було... близько двохсот — за кількістю діоцезів, але не народностей. Відмінним було й переживання церковної єдності. Адже юрисдикційно не залежні один від одного патріархати Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалима у візантійську епоху вважали себе одним цілим, однією церковною співдружністю. Патріархати тоді були значно «прозорішими», а поняття «автокефалія» не мало ідеологічного сенсу й означало, радше, технічне вирішення якоїсь церковно-канонічної проблеми.
І тільки після Великої французької революції, коли в Європі стала поширюватися секулярна ідеологія націоналізму, в церковній свідомості позначилася чітка тенденція ототожнення «помісного» (територіального) і національного принципів у побудові церковного життя. Автокефалія ніколи не повинна була «розділяти» православні народи. Її призначення завжди полягало в іншому — служити справі єдності, бути «категорією зв’язку», як пише, вдаючись до мови філософії, уже цитований нами грецький богослов. Проте історія церкви свідчить, що згодом юрисдикційна незалежність і канонічна самодостатність стали сприйматися в секулярному значенні: як прояв і обов’язкові атрибути національної незалежності та самодостатності. Через таке, хибне по суті, розуміння помісності і сталася більшість розколів. Одні прагнули незалежності з огляду на те, що вбачали в ній вияв національної незалежності. Інші цій незалежності перешкоджали, виходячи зі своїх імперських амбіцій... Звідси й виникло богословське хибне уявлення про Православ’я на Заході як про конфедерацію національних церков.
 
Грецький термін «автокефалія» означає «самоглавство». Таких цілком незалежних церков у світі 14. Ще дві церкви мають статус автономних. Одні з цих церков існують як самостійні церкви протягом тисячоліть. Інші — набули цього статусу, а згодом, із падінням державності, втрачали, щоб набути його знову вже через певний час. Треті — з’явилися порівняно недавно. Хоча всі помісні церкви рівноправні, давні церкви мають перевагу честі. Це відбито у спеціальному церковному диптиху — «списку честі». За церковною традицією, що враховує час набуття автокефалії, офіційний список помісних церков сьогодні такий: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Чеських земель і Словаччини. У сучасному грецькому диптиху до цих автокефальних церков приєднуються ще дві автономні церкви, які отримали автономію у складі Константинопольського патріархату: Фінляндська й Естонська. Однак у церковному диптиху, котрим користується Російська церква, замість них фігурують автокефальна Американська церква і Японська православна церква, які отримали автономію у складі Московського патріархату. Таке «різночитання» пояснюється тим, що Константинополь і Москва досі не можуть домовитися, як саме місцева церква отримує автокефалію. З погляду церков грецької традиції, надання автокефалії — прерогатива Константинополя. Російська церква наполягає на тому, що автокефалію має дарувати материнська (або киріархальна) церква. Жертвою цього «різнодумства» стала православна церква в Америці, яка отримала автокефалію в 1970 р. від Синоду Російської православної церкви. Автокефалії цієї церкви досі не визнають Константинополь і світове Православ’я. Крім того, Константинополь наполягає, що автономні церкви можуть існувати лише у його складі, внаслідок чого не визнає автономії Японської церкви.
 
Читач, звісно, звернув увагу на відсутність у списку помісних церков Української церкви. Це пояснюється тим, що дві українські церковні юрисдикції, котрі самопроголосили автокефалію наприкінці ХХ століття — УАПЦ і УПЦ Київського патріархату, — не змогли домогтися канонічного визнання з боку всесвітнього Православ’я і вважаються «схизматичними» (такими, що перебувають у «розколі»). В аналогічному канонічному становищі перебувають і деякі інші православні церкви, зокрема Македонська й Чорногорська (обидві від’єдналися від Сербської церкви 1967 р. і 1993 р. відповідно). Їх також не визнає світове Православ’я, і вони перебувають в ізоляції. Тим часом Українська православна церква, очолювана блаженнійшим митрополитом Володимиром, відповідно до благословенної грамоти патріарха Московського Алексія II від 1990 р., користується «незалежністю і самостійністю у своєму управлінні». Водночас слово «автономія» не вживається у грамоті, а УПЦ не є автономною церквою у точному значенні слова. Таким чином, можна сказати, що статус УПЦ у православному світі унікальний. З одного боку, сукупність її канонічних прав навіть перевищує статус автономії. З іншого — ці права закріплено тільки на рівні внутрішньої документації РПЦ, що ставить її в один ряд з іншими самокерованими церквами Московського патріархату.
 
Які чинники дають право на заснування нової автокефалії? Відповідаючи на це запитання, православні каноністи зазвичай називають такі: 1) політична самостійність території, на якій передбачається утворити автокефальну церкву; 2) її географічна віддаленість; 3) етнічна та мовна відмінність регіону від материнської церкви. Як бачимо, сучасна українська ситуація відповідає всім цим вимогам. Україна — самостійна держава, а сучасна українська дійсність яскраво демонструє необхідну «етнічну та мовну своєрідність». Однак для отримання автокефалії багато важить ще й інший чинник: одностайність православного єпископату зазначеної території щодо питання набуття повної канонічної незалежності. Прохаючи автокефалію, єпископат повинен діяти соборно, тобто у злагоді одне з одним. Велике значення має й те, щоб таке рішення єпископату отримало схвалення з боку всієї церкви. Адже в сучасному церковному житті питання канонічного статусу торкається життя не лише єпископату, а й духовенства, мирян.
 
Як утворювалися помісні церкви? Аналіз церковної історії невтішний. Отримання автокефального статусу завжди було пов’язане з протистоянням. Давні східні патріархати Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалима боролися за вплив із Римом і між собою. Згідно з логікою, перше місце в диптиху повинна була посісти найстародавніша, Єрусалимська церква, яка є матір’ю-церквою для всіх помісних церков. Однак життя Церкви виявилося тісно пов’язаним із життям держав, у яких вона існувала. Тому почесна першість і пов’язані з цією першістю канонічні права спочатку були віддані Риму, а згодом, після поділу Західної та Східної церков у 1054 р., — Константинополю, новій імперській столиці, яку канони православної церкви іменують «Новим Римом».
 
Ще драматичнішою була боротьба за набуття автокефалії для церков, створених у другому тисячолітті по Різдві Христовім. Всі вони боролися за свій автокефальний статус, а багато які з них самостійно проголошували автокефалію і довгі роки перебували в канонічній ізоляції. Найдраматичнішим був історичний шлях набуття автокефалії для Російської та Болгарської церков, які спочатку були підпорядковані Константинополю. Проголосивши повну самостійність без узгодження з Константинополем у 1448 р., Російська церква домоглася визнання всесвітнього Православ’я лише у 1589 р. Такі дії російські церковні історики та богослови-каноністи зазвичай виправдовують тим, що тоді, коли Російська церква від’єдналася від Константинополя, він тимчасово схилився до унії з Римом. Водночас, точно дотримуючись канонів, першоієрархи Російської церкви повинні були не проголошувати автокефалію, а просто утриматися від спілкування з патріархом-уніатом, аби негайно відновити його пізніше, коли Константинопольську кафедру знову обійме православний патріарх. Однак Російська церква обрала інший шлях і 141 рік перебувала в канонічній ізоляції від світового Православ’я.
 
Не менш драматична й історія набуття та відновлення незалежності Болгарської церкви, яка розділила історію болгарської державності, двічі втрачаючи і тричі відновлюючи свій автокефальний статус — у Х, ХIII та ХIХ століттях. Особливо драматично відбувалося третє відновлення автокефалії Болгарської церкви у 1872 р., коли воно відбулося з порушенням канонів, що спричинило накладення анафеми з боку Константинополя (як бачимо, новітня українська церковна історія має паралелі з болгарською). Період канонічної ізоляції Болгарської церкви тривав 73 роки — по 1945 рік, коли, за сприяння Російської церкви, болгарська автокефалія була визнана Константинополем. Через розкол прийшли до своєї незалежності й інші церкви: Сербська, Румунська та Елладська.
 
Як має проголошуватися автокефалія? Відповідаючи на це запитання, православні богослови зазвичай посилаються не на конкретні священні канони, а на «канонічну традицію». Не важко здогадатися, що це дипломатичне формулювання свідчить про відсутність у православній церкві загальновизнаного канонічного механізму проголошення й визнання автокефалії. Як ми вже згадували раніше, церкви грецької та слов’янської традиції по-різному трактують, у чиїй компетенції перебуває проголошення/визнання автокефалії. Точку зору Константинополя поділяє сьогодні більшість помісних церков. Водночас чисельні Російська та Сербська церкви відстоюють позицію, відповідно до якої це — прерогатива церкви-матері. Таким чином, побажавши здобути незалежність, Українська православна церква опиниться у скрутному становищі. Адже навіть якщо її нинішня церква-мати (Московський патріархат) подарує їй незалежність, то її не буде визнано Константинополем і переважною більшістю помісних церков. З іншого боку, якщо автокефалію надасть Константинополь — це викличе канонічний і психологічний розкол із Московським патріархатом, який напевне відмовиться її (автокефалію) визнавати.
Що ж робити? Чи є в українського Православ’я надія на «уточнення» його канонічного статусу на загальноправославному рівні? Дуже сумнівно, що Москва піде на безпрецедентний історичний крок і добровільно надасть Українській церкві статус помісної чи автокефальної. Однак зрозуміло й інше: коли в Україні буде досягнуто одностайності у питанні автокефалії на рівні єпископату і переважної більшості духівництва, і Константинопольський, і Московський патріархати шукатимуть способу вирішити українську церковну проблему.
 
Як же в такій ситуації може бути розв’язано проблему? Найправильніше, з богословської точки зору, було б визнати, що це справа Вселенського собору. Але як бути, якщо зібрати його не вдається? Можливо, виходом із такої ситуації було б проведення Всеправославної наради або собору з участю глав і представників усіх помісних православних церков. Адже якби спеціальну грамоту (томос), у якій було б зафіксовано новий канонічний статус Української церкви, підписали всі учасники цього собору, питання механізму надання автокефалії вирішилося б саме собою. Скликавши такий собор, світове Православ’я продемонструвало б свою життєвість і вміння виробляти гнучкі канонічні рішення.
 
 Петро Зуєв, священник, «Дзеркало тижня» № 3 (632) Субота, 27 Ciчня - 2 Лютого 2007 року