Документи

Історичні та сучасні церковні документи, що так чи інакше стосуються тематики розколу. Від постанов Вселенських Соборів до документів сучасних Соборів і Синодів, офіційних послань предстоятелів тощо.

2009.10.02. Підсумковий протокол №1 зустрічі робочої групи УПЦ та УПЦ КП щодо підготовки діалогу

ПІДСУМКОВИЙ ПРОТОКОЛ №1

зустрічі робочої групи УПЦ, на яку покладено відповідальність
за підготовку діалогу з представниками УПЦ КП,
і робочої групи УПЦ КП, на яку покладено відповідальність за підготовку діалогу з УПЦ
(Києво-Печерська Лавра, 2 жовтня 2009 р.)
Створена рішенням Священного Синоду УПЦ (Журнал № 45 від 9 вересня 2009 р.) робоча група, на яку покладено відповідальність за підготовку діалогу з представниками УПЦ КП, на чолі з її головою, архієпископом Білоцерківським і Богуславським Митрофаном, Керуючим справами УПЦ – з одного боку, і створена рішенням Священного Синоду УПЦ КП (Журнал № 14 від 14 вересня 2009 р.) робоча група, на яку покладено відповідальність за підготовку діалогу з УПЦ, на чолі з її головою, митрополитом Переяслав-Хмельницьким Димитрієм, ректором Київської православної богословської академії УПЦ КП – з другого боку, за попередньою домовленістю між головами робочих груп, 2 жовтня 2009 р. провели свою зустріч у приміщенні Київської Митрополії УПЦ на території Києво-Печерської Лаври.

Учасники зустрічі констатують наступне:

1. Вважати позитивним і обнадійливим факт створення робочих груп з підготовки діалогу, метою якого є подолання розділення Українського Православ’я і відновлення Богом заповіданої церковної єдності. Учасники робочих груп сподіваються, що за підсумками їхньої діяльності такий діалог буде започатковано, коли відповідне рішення буде прийняте Синодами, що створили робочі групи.

2.  Зазначити, що

- після «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)»;
- зустрічі представників УПЦ КП з Митрополитом Київським і всієї України Володимиром, Предстоятелем УПЦ, під час якої було передане це Звернення;
- після відповіді на нього Священного Синоду УПЦ;
- а також враховуючи позитивну оцінку зусиль УПЦ, спрямованих на подолання розділення Православної Церкви в Україні, яка була дана Архієрейським Собором РПЦ в червні 2008 р., з’явилася можливість для налагодження безпосереднього діалогу між УПЦ та УПЦ КП з метою подолання існуючого церковного розділення. Ця можливість повинна бути використана.

3. Завданням робочих груп є підготовка діалогу між УПЦ та УПЦ КП, а тому вони не ставлять собі за мету розв’язання тих питань, які повинні стати безпосередньо предметом діалогу.

4. Діалог має здійснюватися в дусі миру та порозуміння. Сторони діалогу повинні прагнути вирішувати мирним шляхом усі конфлікти, що виникають.

5. Внести на затвердження Синодів, які сформували робочі групи, пропозицію про застосування під час підготовки до діалогу та самого діалогу практики міжконфесійних та міжрелігійних діалогів, яка склалася в Православній Церкві – під час спільних засідань, у матеріалах і документах, які стосуються підготовки до діалогу та самого діалогу, вживати назви та титули так, як вони прийняті у кожної зі сторін. Ця практика, однак, не означає визнання цих назв і титулів.

6. Вважати корисним вивчення практики проведення подібних діалогів з метою врахування позитивного досвіду подолання церковних розділень.

7. Відзначити, що підготовка до діалогу відбувається на підставі взаємної доброї волі сторін, без будь-якого зовнішнього тиску чи втручання. Враховуючи, що православні віруючі є важливою складовою українського суспільства, вважати корисними громадські ініціативи, спрямовані на подолання розділення в Українському Православ’ї, у тій мірі, в якій вони не суперечать Переданню Православної Церкви. Вважати започаткування діалогу корисним і для суспільства, оскільки він покликаний сприяти суспільному порозумінню та конфесійному миру, подоланню ворожнечі та конфліктів.

8. Відзначити як позитивний попередній досвід співпраці представників УПЦ та УПЦ КП у питаннях:
- викладання в школах «Основ християнської етики»;
- опіки особами, які перебувають в місцях позбавлення волі;
- опіки військовослужбовцями.

Цей досвід засвідчив користь такої співпраці, оскільки вона дозволяє краще свідчити про православну позицію в суспільно-важливих питаннях. Зокрема, саме завдяки консолідованій позиції УПЦ і УПЦ КП вдалося досягнути істотного зрушення у питанні викладання в школах «Основ християнської етики».

У цьому контексті слід також відзначити позитивний досвід співпраці представників УПЦ і УПЦ КП в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та Наради представників християнських Церков. Консолідована позиція від імені ВРЦіРО та Наради дозволила вирішити такі важливі проблеми, як повернення громадам права набувати землю у постійне користування і встановлення тарифів на газ для опалення храмів на рівні цін для населення.

9. Вважати корисним і необхідним у рамках діалогу налагодження співпраці у питаннях уніфікації української богословської та богослужбової термінології. Пропозиції про конкретні шляхи і форми співпраці в даному питанні винести на розгляд наступних засідань робочих груп.

10. З метою плідної підготовки до діалогу, вивчення всіх богословських, еклезіологічних, канонічних та історичних аспектів, які мають до нього відношення, вважати корисним проведення круглих столів, конференцій, зустрічей з даних питань, до участі в яких залучати представників обох сторін.

11. Спільні засідання робочих груп проводити на паритетній основі почергово у кожної зі сторін, якщо інше не буде визначено головами робочих груп. Доручити головам груп у робочому порядку визначати дату та проект порядку денного кожної наступної зустрічі.

Учасники засідання звертаються до Пастиреначальника Христа Спасителя з проханням благословити їхню працю, щоб вона була звершена на благо Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви та побожного українського народу.

 
Джерело: офіційний сайт УПЦ

 

2009.08.27. Звернення єпископату УАПЦ до Патріарха Варфоломія

Його Всесвятості Всесвятішому Варфоломію
Архієпископу Константинопольському і Нового Риму
 
Патріарху Вселенському
 
Ваша Всесвятосте!
 
 
З синівською любов’ю та шаною ми, єпископи Української Автокефальної Православної Церкви, звертаємося до Вашої Всесвятості зі соборним проханням продовжити Ваші труди з улікування церковного розколу в Україні. 
 
Розуміючи, яке значення для Великої Церкви Константинополя та повноти православ’я у цілому має робота з підготовки Великого і Святого Собору Православної Церкви, ми підносимо свої молитви за те, щоби такий Собор було якнайшвидше скликано, а його діяння допомогли оновленню та консолідації Православної Церкви. Водночас ми просимо Вашу Всесвятість, як доброго пастиря, не оминати пастирською увагою й проблеми багатомільйонного українського народу, який потерпає сьогодні від розколу своєї Церкви. 
 
Трагічне розділення Української Церкви відбулося внаслідок кризи церковної свідомості, що відійшла від ідеалу християнського універсалізму. Прямуючи назустріч вселенському православ’ю, наша Церква вже соборно засудила етнофілетичну ідеологію та заявила про відмову від етнофілетизму як засобу церковного будівництва (Заява архієрейського собору УАПЦ від 15 серпня 2006 р.). Водночас, як свідки та учасники церковних процесів, ми з сумом констатуємо, що без активної участі Вселенського Патріархату новий універсалістський вимір українського православ’я не буде остаточно розкрито. 
 
Об’єднання Православної Церкви в Україні не може відбутися формально або механічно. Досягнення єдності має стати результатом процесу оздоровлення церковної свідомості та життя, звільнення їх від зовнішніх світських мотивацій. Ми прагнемо здобуття повноти церковності, прагнемо, щоб об’єднана Церква була виявленням християнської свободи та універсалізму. З огляду на це, ми не можемо прийняти за основу об’єднання запропоновані нам ідеї відновлення російської православної цивілізації або інші секулярні цінності. 
 
 
Ваше Всесвятосте! Сьогодні, коли наша Церква потерпає від розділення, ми звертаємося до Вас із проханням не лише молитися за улікування розколу в Україні, але й надати нам ліки, що зможуть зцілити рани на тілі Української Церкви. 
 
Ми закликаємо Вселенський Патріархат розробити та здійснити цілісну богословсько-церковну програму, метою якої є утвердження в Україні кафолічності церковної свідомості. Зокрема, на нашу думку, для оздоровлення церковної свідомості було б надзвичайно актуальним:
залучення провідних богословів Вселенського Патріархату до вирішення української церковної проблеми;
співпраця богословів Вселенського патріархату з провідними гуманітарними та богословськими школами України;
втілення видавничої програми, яка б мала на меті ознайомлення українських православних християн зі здобутками богословської думки Вселенського патріархату, зокрема, в царині еклезіології, канонічного права та історії Вселенського патріархату;
участь представників Вселенського патріархату в наукових заходах в Україні та більш широке та активне, ніж до сьогодні залучення чільних представників православних науковців України до наукових та інших заходів, що проходять за ініціативою або за сприяння Вселенського патріархату;
відкриття в Києві подвір’я або інформаційно-культурного центру Вселенського Патріархату.
 
З іншого боку, єпископат Української Автокефальної Православної Церкви знову засвідчує перед лицем Матері-Церкви, що заради виходу зі штучної канонічної ізоляції та відновлення співпричастя зі вселенським православ’ям, наша Церква готова та прагне увійти до складу Вселенського Патріархату на правах автономії. Хоча здобуття автокефалії було й залишається стратегічною метою українського автокефального руху, для подолання розколу ми також готові йти на значні поступки, жертвуючи своїми власними інтересами заради загального блага Церкви. 
 
Зважаючи на це, єпископат Української Автокефальної Православної Церкви звертається до Вашої Всесвятості з проханням активізувати діалог та розглянути можливі компромісні варіанти вирішення українського церковного питання. 
 
З синівською любов’ю також просимо Вашу Всесвятість молитися за нашу Церкву, її ієрархів та Боголюбиву Україну з її побожним народом
 
 
У синівській любові та покорі
 
 
+МЕФОДІЙ
 
Митрополит Київський і всієї України
 
Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви
 
+АНДРІЙ
 
Митрополит Галицький
 
керуючий Івано-Франківською Єпархією
 
+РОМАН
 
Митрополит Вінницький і Брацлавський
 
+ІОАН
 
Архиєпископ Уманський
 
+ПЕТРО
 
Архиєпископ Крефальда і Бона
 
+МАКАРІЙ
 
Архієпископ Львівський
 
керуючий Рівненською, Волинською та Таврійською Єпархіями
 
+ФЕОДОСІЙ
 
Архиєпископ Дрогобицький і Самбірський
 
+ІЛАРІОН
 
Єпископ Черкаський і Кіровоградський
 
+МИХАЇЛ
 
Єпископ Фастівський, вікарій Київської Єпархії
 
+ВОЛОДИМИР
 
Єпископ Житомирський і Поліський

 

2009.08.07. Заява патріархії УАПЦ по завершенню візиту патріарха Кирила

Щиро прагнучи відновлення єдності Української Церкви, Українська Автокефальна Православна Церква вважає, що єдиним шляхом до єднання є братський діалог між розділеними гілками українського православ’я.
 
Саме тому наша Церква сьогодні глибоко стурбована публічними виступами та діями Патріарха Кирила, свідками яких стала українська громада під час візиту Патріарха Московського до нашої країни.
 
Мільйони православних українців сподівалися, що візит нового Патріарха Руської (Російської) Православної Церкви відкриє нові можливості для діалогу про відновлення єдності українського православ’я. Натомість патріарх Кирил не лише відмовився від зустрічі та переговорів із представниками українського автокефального руху, але й продемонстрував, що він є цілковитим та принциповим противником української церковної незалежності.
 
 Візит Патріарха Кирила до України засвідчив, що цілі вищого керівництва РПЦ щодо України є далекими від тих цілей, які має ставити перед собою Свята Православна Церква. Аналіз дій та промов Патріарха Кирила свідчить про те, що його візит має не лише пастирський, але й виразний політичний характер.
 
Публічні заяви Патріарха Кирила свідчать про те, що, порівняно із покійним Патріархом Олексієм, він зайняв нову більш радикальну позицію щодо українського церковного питання. Зокрема, очевидно, що Патріарх Кирил:
 
Не бачить ані в Українській Автокефальній Православній Церкві, ані в УПЦ Київського Патріархату повноцінних партнерів у справі діалогу та відновлення єдності Української Церкви;
 
Вважає українців та росіян не двома братніми народами, а єдиним народом (зокрема, під час виступів у Криму Патріарх неодноразово використовував вираз «наш народ» стосовно сучасних українського та російського народів).
 
Без належної поваги ставиться до української держави, що проявляється, зокрема, у некоректному ставленні до Президента України (виступ 27.07.2009 після покладання квітів до пам’ятника жертв Голодомору);
 
Формально засуджуючи «політичне православ’я», насправді притримується цієї хибної концепції церковності, що, зокрема, виявилося у тому, що Патріарх дозволяє собі втручатися до політичного життя України роблячи відповідні заяви та дії;
Закликає громадян України до акцій громадянської непокори у випадку проголошення в Україні автокефалії (виступи у Донецьку);
 
Притримується чітко окресленої та виразно політичної історіософської концепції, згідно якої Росія, Україна та Білорусь разом мають складати ядро «російського світу» або «цивілізації», яка протиставляється Заходові;
 
Вважає недоцільними не лише автокефалію Української Церкви, але й сучасний статус УПЦ як самокерованої Церкви з правами широкої автономії (про це свідчить той факт, що Патріарх впродовж свого візиту публічно майже не згадував про те, що УПЦ є самокерованою Церквою з правами широкої автономії, натомість наголошуючи на ідеї єдності та нероздільності Московського Патріархату);
Вважає декоративною посаду Предстоятеля УПЦ (про це, зокрема, свідчить той факт, що під час візиту російська сторона систематично порушувала церковний протокол таким чином, щоби штучно зменшити достоїнство Предстоятеля УПЦ).
Намагається розробити та утвердити власну історіософію Києва як спільного для України та Росії «Єрусалиму» та «Константинополя». Разом із тим, Патріарх прагне утвердити в церковній свідомості значення давнього Херсонесу як альтернативного Києву давнього християнського міста;
 
Вважає себе дійсним (на противагу Вселенському Патріарху Варфоломію) духовним лідером православного світу та «російської цивілізації». Штучно та всупереч історичним даним інтерпретує історичну титуляцію Патріарха Московського («Патріарх Московський і всієї Русі, і всіх Північних країн») таким чином, щоби виправдати свою канонічну владу над країнами СНД.
 
Стверджує, що РПЦ входить до Пентархії – системи главенства у нероздільній Церкві п’яти патріархатів (Риму, Константинополю, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму). Однак, система Пентархії склалася після IV Вселенського Собору (451), а заснування Московського Патріархату відбулося більш ніж на тисячоліття пізніше (1593). Крім того, рішення про включення Московського патріархату до системи Пентархії ніколи не приймалося всеправославною повнотою, а богословська думка РПЦ за часів патріарха Олексія II не вважала Пентархію актуальною системою церковного управління, наголошуючи, що всі автокефальні Церкви є рівними у своєму достоїнстві.
Вважає канонічно невиправданими автокефалії країн балканського регіону, зокрема, Болгарської, Сербської та Румунської (виступ Патріарха Кирила 29.07.2009 під час зустрічі з кліриками, викладачами та студентами КДАіС).
 
Окремої згадки варта ідея, яку було висунено у порядку обговорення наближеними до Патріарха Кирила російськими журналістами – пропозиція щодо заснування у Києві резиденції Патріарха Московського. Неважко зрозуміти, що у випадку такого кроку вище керівництво РПЦ буде ставити питання про зміну титулатури «Патріарха Московського і всієї Русі» на «Патріарха Московського, Київського і всієї Русі». Зрозуміло й інше – вводячи до титулу Предстоятеля РПЦ додатковий титул «Київський», РПЦ буде намагатися скасувати посаду Митрополита Київського і всієї України. Натомість, замість Митрополита Київського і всієї України для канонічного керування містом Київ може бути призначено патріаршого Вікарія. Таким чином, наважившись на такий неканонічний крок, першоієрарх РПЦ:
 
- знищить будь-які ознаки самостійності та незалежності в управлінні УПЦ, перетворивши її з самокерованої Церкви у складі Московського Патріархату на сукупність єпархій РПЦ на території України;
- провокує глобальний конфесійний конфлікт в Україні;
посилить розділення між західними та східними регіонами України;
- перетворить нинішню УПЦ на цілком залежну від Москви структуру та знаряддя імперського політичного впливу з метою повернення України до політичного та державного поля Росії.
 
В свою чергу наша Церква розглядає такі плани РПЦ як відверту канонічну агресію стосовно УПЦ та українського православ’я в цілому. Водночас ми з сумом констатуємо, що якщо вище керівництво РПЦ наважиться на таке канонічно невиправдане рішення, це призведе лише до нових церковних розколів та зупинення діалогу про відновлення єдності українського православ’я між УПЦ та нашою Церквою. Зміна титуляції Московського Патріарха не зніме з порядку денного питання створення в Україні Помісної Православної Церкви. Однак, такий імперський політичний крок зможе ще більш ускладнити канонічну ситуацію в Україні, провокуючи загострення стосунків між українським автокефальним рухом та РПЦ.
 
Українська Автокефальна Православна Церква закликає українських церковних, державних та політичних діячів звернути увагу на такі плани вищого керівництва РПЦ та адекватно відреагувати на нові обставини церковно-конфесійного життя в країні. Україна – багатоконфесійна та мультикультурна країна, і її громадяни з повагою ставляться до усіх конфесій та культур, які існують на нашій благословенній землі. Однак, в доленосну для нашої країни добу, коли існують намагання знищити нашу державну та церковну незалежність, українська громада має мужньо виступити на захист наших церковних на національних свобод.
 
Беручи до уваги все вищенаведене, ми з сумом констатуємо, що характер візиту Патріарха Кирила свідчить про те, що цей ієрарх не налаштований на проведення діалогу щодо відновлення церковної єдності українського православ’я. Дії та слова Патріарха Кирила свідчать, що він не рахується з думкою єпископату УПЦ, який засудив «політичне православ’я» у грудні 2007 року, а свідомо намагається нав’язати цій Церкві роль інструменту здійснення в Україні політичного впливу Росії.
 
Під час свого візиту до України Патріарх Кирил багато говорив про єдність. Але церковна єдність розуміється Патріархом Кирилом виключно у адміністративному аспекті: як юрисдикційна єдність Московського Патріархату. Більш того, сама по собі канонічна єдність Української Церкви з Московським Патріархатом для Патріарха Кирила є недостатньою. У більшості своїх промов патріарх Кирил згадував про те, що Росія, Україна та Білорусь становлять єдину «російську цивілізацію», відновленню якої, на його думку, має сприяти РПЦ. Таким чином, позиція Патріарха Московського фактично є наскрізь політичною, а ідеологія, яку він пропагує – дещо оновленою версією російської імперської ідеології.
 
Підміна християнського вчення світської ідеологією, заміна православного церковного мислення на геополітичне, ситуативна інтерпретація канонічної традиції Православної Церкви, все це - характерні ознаки багатьох промов та публічних виступів Патріарха Кирила в Україні. Ми глибоко стурбовані цією тенденцією штучної політизації церковного життя. На нашу думку, політика та геополітичні інтереси не повинні визначати життя Церкви.
 
Українська Автокефальна Православна Церква з сумом констатує, що цю нову позицію вищого керівництва РПЦ не може бути взято за основу єднання православних християн у нашій країн. Геополітичний міф про «російську цивілізацію» або «світ» не спроможний об’єднати Україну. Натомість його пропаганда за допомогою церковних структур привнесе новий розбрат у церковне життя України, посилить протистояння між православними християнами з українською та російською культурною ідентичністю, поглибить релігійні, мовні та політичні розділення, які існують в українському суспільстві.
 
Програма Патріарха Кирила чимось нагадує програму одного з його попередників на московській кафедрі – Патріарха Никона, який намагався модернізувати Російську Церкву, утвердити її лідерство в православному світі. Патріарх Никон вважав себе співволодарем Російської держави та називав себе „великим господином та государем”. Однак, за цю тимчасову участь Патріарха у керуванні державою Російська Церква та особисто Патріарх Никон заплатили надто високу ціну. Поспішна та поверхова модернізація призвела до масштабного розколу у Російській Церкві, а її главу – спіткав канонічний суд східних патріархів, які побачили в діяльності Никона небезпечні для єдності православного світу гегемоністські тенденції.
 
Українська Автокефальна Православна Церква закликає Патріарха Кирила відмовитися від спокуси політичного лідерства та переглянути свої погляди стосовно українського церковного питання. Україна стомилася від політизації церковного життя. Ми розуміємо, що політизація православ’я дискредитує Православну Церкву та неминуче призведе до маргіналізації її впливу на суспільне життя.
 
Україна не очікує від Московського Патріархату проповіді «політичного православ’я» та цінностей російської геополітичної доктрини. Православна громада України очікує від православного світу, і, зокрема, від Московського Патріарха не привнесення в наше життя нових спокус, а жертовного пастирського ставлення: розуміння наших проблем, братської любові та щирого бажання допомогти улікувати церковне розділення.
 
Ми переконані, що рано чи пізно за допомогою або за активної протидії Московського Патріархату в Україні постане єдина Помісна Православна Церква. Господь надішле розділеному українському православ’ю Доброго самарянина, який улікує його рани. І якщо цим Добрим самарянином з притчі Христа відмовився стати Патріарх Московський, ним стане ієрарх іншої Помісної Церкви, який протягне Україні руку допомоги та здобуде собі та своїй Церкві вдячність мільйонів православних українців.
 
Ми констатуємо, що за сучасних умов в Україні значної актуальності набуває підхід до церковного життя, які демонструє сьогодні Вселенський Патріархат та лідер православного світу Святіший Патріарх Варфоломій: свобода від спокуси етнофілетизму, відкритість до проблем сучасного людства, вірність церковній традиції та апостольському ідеалові пастиря, який має бути «усім для усіх».
 
7 серпня 2009 р.
 
 
Джерело: офіційний сайт УАПЦ
 
 
 

 

2009.07.24. Відкритий лист Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія Патріарху УПЦ КП Філарету

Звернутися до Вас з цим листом, мене спонукала публікація у журналі «Український Тиждень» (число 10 (71) за 13.03.2009), де Ви вперше за останній час публічно прокоментували зміст переговорів УПЦ КП зі Вселенським Патріархатом влітку минулого року.  Українська Автокефальна Православна Церква життєво зацікавлена в об’єднанні українського православ’я на ґрунті повної канонічної незалежності (автокефалії) та робитиме від неї залежне, аби це об’єднання відбулося.
 
Однак, спираючись на позицію наших попередників – блаженної пам’яті Святіших Патріархів Мстислава, Володимира та Димитрія, ми вважаємо, що метою об’єднання має бути не лише фактична автокефалізація Української Церкви, але й входження її до співпричастя зі вселенським православ’ям.Згода Його святості святішого Патріарха Варфоломія відвідати Україну з нагоди святкування 1020-ліття хрещення Київської Русі сповнила нас та мільйони наших співвітчизників надією на те, що остаточне створення канонічно визнаної Єдиної Помісної Православної Церкви може відбутися вже за нашого життя.
Ми сподівалися, що візит Вселенського Патріарха відкриє ієрархії наших Церков перспективу канонічного визнання у близькому майбутньому. Сподівалися, що зваживши на конструктивну позицію автокефального руху в Україні, Святіший Патріарх Варфоломій по-батьківськи запропонує нам модель подолання канонічної кризи. Втім, не з вини Української Автокефальної Православної Церкви переговори з представниками Вселенської Патріархії було зірвано, а церковний рух в Україні за автокефалію зазнав масштабної поразки.
 
Піклуючись про інтереси незалежного українського православ’я, ми вважали та вважаємо недоцільним оприлюднювати відомі нам факти про зміст переговорів з представниками Вселенського Патріархату. Ваше інтерв’ю «Українському Тижню» змінило ситуацію, і сьогодні ми вимушені публічно прокоментувати ті відомості, що вже були оприлюднені Вами. Отже, як Ви стверджуєте в даному інтерв’ю, представники Вселенського Патріархату запропонували УПЦ КП наступні умови виходу з канонічної ізоляції:
 
тимчасова відмова від статусу Патріархату;
ходження до юрисдикції Вселенського Патріархату з метою отримання Томосу про автокефалію в майбутньому;
формування канонічних керівних органів Української Церкви в юрисдикції Вселенського Патріархату з благословення Вселенського Патріарха (зокрема, обрання Предстоятеля Церкви актом Вселенського Патріарха з трьох альтернативних кандидатур, які висуває український єпископат).
 
Критикуючи ці, озвучені представниками Константинополя, умови, Ви влучно зауважили, що запропоновані зараз Українській Церкві канонічні права під омофором Вселенського Патріарха значно поступаються тим правам, якими Київська Митрополія історично користувалася в складі Вселенського Патріархату та сукупності канонічних прав сучасної УПЦ в складі Московського Патріархату. Ми також згідні з Вами в тому, що запропонована Константинополем модель подолання кризи (принаймні, в тій формі, як її описано у Вашому інтерв’ю) не є оптимальною та не може розглядатися нами як остаточна модель канонічного улаштування.
 
Однак, як добре пам’ятають ті, хто був разом з Вами у Константинополі напередодні візиту Вселенського Патріарха тоді ці умови не викликали у Вас якогось заперечення. Ви були готові на компромісний варіант тимчасового канонічного улаштування Української Церкви. А єдине, що Вас реально цікавило – це гарантії збереження за собою посади Предстоятеля Української Церкви.
 
Тому Ваша позиція сьогодні видається нам неконструктивною та такою, що обумовлена суто особистими інтересами. Адже дану модель було запропоновано лише в якості перехідної до остаточного канонічного унезалежнення Української Церкви – видання Томосу про автокефалію. Нагадаю Вам й інший факт, а саме те, що домовленості чітко визначали критерій, за яким в майбутньому оцінюватиметься готовність Української Церкви в складі Вселенського Патріархату до цілковитої канонічної самостійності (автокефалії) – а саме, перебування в цій юрисдикції більше 5 тисяч православних парафій в Україні.
 
Оскільки наша Церква також брала участь у переговорному процесі, з відповідальністю заявляємо, що, на нашу думку, в ході переговорів українська сторона мала реальну можливість значно оптимізувати модель канонічної легітимізації УПЦ КП та УАПЦ. Однак для цього українська сторона теж мала піти на зустріч Константинополю, а саме виконати головну умову представників Вселенської Патріархату, тобто погодитися, що Предстоятель Української Церкви в складі Вселенського Патріархату обиратиметься Вселенським Патріархом з трьох запропонованих українським єпископатом кандидатур.
 
Дозволю собі нагадати Вам, що напередодні візиту до України Вселенського Патріарха в УПЦ КП з Вашого благословення було зібрано Архієрейський Собор (18.07.08), який надав Вам право вести переговори щодо легітимізації ієрархії шляхом входження Церкви до складу Вселенського Патріархату. Цей Собор не залучив єпископат або Священний Синод УПЦ КП до переговорного процесу або вироблення моделі такої легітимізації. Він лише наділив Вас мандатом на введення переговорів. Однак, надавши Вам мандат довіри, єпископат УПЦ КП сподівався, що Ви використаєте його не для захисту власних інтересів, а для ведення переговорів в інтересах цілої Церкви.
 
На жаль, цього не сталося. Ви погодилися на входження УПЦ КП до складу Вселенського Патріархату, тобто тимчасову відмову від автокефалії та патріаршого сану Предстоятеля Церкви. Втім, коли Ви дізналися, що обрання Предстоятеля Української Церкви відбуватиметься на альтернативних засадах, і у Вас немає стовідсоткової гарантії обрання на цю посаду, переговори було фактично зірвано.
 
Чому саме Ви категорично не погоджувалися з цією умовою? Адже принциповим питанням є не процедура обрання Предстоятеля, а зміна статусу Церкви (з якою Ви, власне, погодилися). Що ж стосується обрання Предстоятеля з трьох кандидатур, то хіба кожна з цих кандидатур не мала б висуватися українським єпископатом? Дозволю собі нагадати Вам, Владико, що заради полегшення процесу об’єднання під омофором Вселенського Патріархату Українська Автокефальна Православна Церква погодилися утриматися від висунення власних кандидатур. Ми запевнили Вас, що готові на майбутніх виборах Предстоятеля об’єднаної Церкви не висувати ані кандидатуру Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія, ані будь-яку іншу кандидатуру від УАПЦ.
 
Отже у УПЦ КП була можливість висунути на посаду Предстоятеля кандидатуру патріарха Філарета і ще дві кандидатури з числа єпископату УПЦ КП. Втім, навіть цей варіант, що цілком відповідав інтересам УПЦ КП, було Вами відкинуто. Невже ж серед єпископату сучасної УПЦ КП немає жодної достойної кандидатури, окрім Вас? Невже Київський Патріархат існує лише завдяки Вам? Невже за десятиліття своєї праці по розбудові УПЦ КП Ви не знайшли, не виховали принаймні двох достойних єпископів, які б були спроможні продовжити Вашу церковну справу?
 
На жаль, логіка Вашої поведінки нам абсолютно зрозуміла. Ви просто не бажаєте поступатися своєю владою та посадою. У процедурі обрання Предстоятеля Ви побачили потенційну загрозу власній владі в УПЦ КП, яка на сьогодні фактично є необмеженою. Таким чином, піклуючись про власну владу в Церкві, Ви повністю перекреслили можливість канонічної легітимації та отримання канонічної автокефалії для Української Церкви в близькій історичній перспективі. Свої індивідуальні інтереси Ви поставили вище за загальноцерковні. Свою власну владу ототожнили з єдиною можливою та корисною для Української Церкви.
 
Втім, хіба Вашу позицію можна вважати конструктивною? По-людськи ми чудово розуміємо Ваше небажання поступатися владою в УПЦ КП, де Ви дійсно є найдосвідченішим церковним адміністратором. Однак, хіба Вам не здається, що отримання канонічного визнання з боку Константинополю та співпричастя зі вселенським православ’ям означає сьогодні для УПЦ КП та УАПЦ набагато більше, ніж наші з Вами особисті інтереси?
 
Наша з Вами влада у Церкві – не абсолютна та має тимчасовий характер. Й рано чи пізно, зі своєї власної волі, або з волі Божої нам з Вами доведеться відійти від керівництва тими церковними юрисдикціями, які ми на сьогодні очолюємо. Отож, чи не варто спільно подумати про те, щоби допомогти автокефальному рухові в Україні вийти з канонічної кризи, відмовившись від власного керівного становища в Церкві?
 
Спробуймо реально оцінити ситуацію, в якій ми опинилися після самопроголошення автокефалії. З одного боку, автокефальному рухові за цей час вдалося значно зміцнити своє положення. Було побудовано сотні нових храмів, засновані та діють духовні школи, виховано нове покоління священства, і як свідчать соціологічні опитування, в суспільстві набула значної популярності ідея повної незалежності Української Церкви.
 
Водночас, не можна не помічати й небезпечних для автокефального руху тенденцій. Ми знаходимося в канонічній ізоляції – Помісні Православні Церкви досі утримуються від євхаристійного спілкування з кліриками УПЦ КП та УАПЦ. Канонічна дисципліна та освітній рівень нашого духовенства часто залишають бажати кращого. Маргінальними лідерами з числа колишніх кліриків наших Церков засновуються окремі псевдоцерковні структури, де наявні відходження від православної традиції. Сотні тисяч вірних УПЦ КП та УАПЦ, які живуть сьогодні за межами України, з сумом дізнаються, що Таїнства, які вони прийняли в наших Церквах, наразі не визнаються в інших Помісних Церквах. Нарешті, і це головне, хоча після проголошення Київського Патріархату минуло 18 років, більшість православних громад України сьогодні перебувають в Українській Православній Церкві під омофором Блаженнійшого Митрополита Володимира, пояснюючи це тим, що (на відміну від УПЦ КП та УАПЦ) ця Церква має канонічне визнання вселенського православ’я.
 
Ми можемо погодитися з Вами, що запропоновані УПЦ КП Константинополем умови були доволі жорсткими. Однак ми також розуміємо і константинопольську сторону, яка бажає не лише надати УПЦ КП та УАПЦ канонічну легітимність, але й створити інструменти канонічного контролю, що дозволили би канонічно впорядкувати церковне життя в Україні та зупинити руйнівні процеси в Українському православ’ї – канонічний нігілізм та анархію, політизацію церковного життя, етнофілетичну ідеологію тощо.
 
Українська Автокефальна Православна Церква ніколи не зрадить той ідеал, за який молилися та боролися наші історичні попередники. Повна канонічна автокефалія була, є й залишатиметься остаточною метою нашого руху, бо ми вважаємо, що з огляду на своє апостольське походження, давню історію та вагу в православному світі, Українська Церква заслуговує мати власну Помісну Церкву з патріаршим устроєм.
 
Одначе, ми прагнемо, аби в Україні було створено не лише єдину та фактично незалежну Помісну Церкву, але й того, щоби ця Церква свято шанувала православну традицію та перебувала в євхаристійному спілкуванні з усім православним світом. А цього ніколи не відбудеться, доки проголошену нами автокефалію та Київський патріархат не буде визнано Вселенським Патріархатом, а також усією повнотою Православної Церкви.
 
Священні канони Православної Церкви не свідчать про те, яким саме чином має проголошуватися та узгоджуватися зі вселенським православ’ям автокефальний статус місцевої Церкви. Тому багато нових автокефальних Церков, включно з Руською, створювалися шляхом самопроголошення автокефалії.
 
Тим не менше, ми мусимо усвідомлювати, що відсутність євхаристійного спілкування зі вселенським православним єпископатом – є аномалією для Церкви, а тривала канонічна ізоляція може призвести до трагічних наслідків, коли штучно ізольоване від вселенського православ’я церковне тіло буде розвиватися окремо від повноти Церкви та за власними законами. Історія окремих церковних структур в діаспорі та Україні вже засвідчила, що така неправославна трансформація ізольованих від вселенського православ’я церковних тіл можлива. Про це також свідчить історія очолюваної Вами УПЦ КП, яка ще 1999 р. висловила ідею створення «другої паралельної родини православних Церков», увійшовши до євхаристійного єднанні з неканонічними та альтернативними до законних Помісних Церков церковними групами за межами України, зокрема, з «альтернативною» Болгарською Церквою.
 
Для Української Автокефальної Православної Церкви імперативом є не лише автокефальний та патріарший статус Української Церкви, але й її православність, тобто чітке дотримання православного святоотецького віровчення та канонічної традиції Православ’я. А отже, ми робили й робитимемо надалі, від нас залежне, аби Українська Церква отримала у близькому майбутньому можливість співпричастя зі вселенським православ’ям.
 
Українська Церква не має сьогодні права на помилку. Не маємо такого права й ми з Вами, як ієрархи, від яких певною мірою залежить сучасний стан та майбутня доля українського православ’я. Тому ми ще раз звертаємося до Вас із проханням відповідально поставитися до викликів часу та зробити можливе для того, аби незалежна Українська Православна Церква не потрапила у тривалу канонічну ізоляцію. Певні, що православна Україна та історія достойно оцінять Ваш крок, коли Ви, заради миру, єдності та канонічної легітимізації Української Церкви, погодитеся на те, аби на її чолі стала нова особа. Особа, яка би змогла стати символом церковної єдності та нової канонічно зваженої лінії церковного будівництва в Україні.
 
Владико! Багато українців сприймають Вас як «сучасного Мойсея». Однак, таке ставлення до Вас частини української громади – це ще не остаточна історична оцінка Вашої ролі в новітній церковній історії. Це, радше, свідчення тих сподіваннь, які покладає на вас частина української громади. Іншими словами, це моральне зобов’язання, що накладає на Вас велику відповідальність.
 
Даруйте, але мені згадуються події того дня, коли Святіший Патріарх Варфоломій залишав Україну. Тоді, в Секретаріаті, Ви виглядали як людина, що втратила ґрунт під ногами: зблідле, стомлене обличчя, зніяковілий, розгублений погляд, потоки поту, що стікали з чола, ніби зморена життям постать… Згадуються мені й Ваші слова:
 
«А де гарантії, що мене оберуть Предстоятелем?!»
 
До Вас підійшла людина, яку знають та шанують в усій Україні, людина, ім’я якої пов’язане з відродженням української державності:
 
 «Ваша Святосте! Ви хоч би раз подумали про державу, про молоде священство, яке не визнається у світі, – що з ним буде після Вас?»
 
Не маючи що сказати у відповідь, Ви лише повторювали:
 
«Я – патріарх… Владика Варфоломій мав зі мною зустрітися…»
 
І почули у відповідь гірку правду:
 
«Який Ви патріарх? Хто Вас визнає? Президент хоче Вам допомогти, хоче щоби Вас було визнано світом, а Ви не даєте цього зробити
 
Можна було б розповісти й про інші обставини того дня, однак, ми не вважаємо доцільним це робити публічно. Суть не в цих подробицях, а в тому, що в той час Ви, Владико, на жалю, виявили слабкість духу та не знайшли у собі мужності відмовитися від посади та владних повноважень, наносячи цим зрадницький удар і по Президентові, а по всім патріотичним силам країни.
 
Мені сумно це писати, Владико, але така поведінка не гідна Предстоятеля. Глава Церкви не має права ототожнювати свої індивідуальні інтереси з загальноцерковними. Так, Ви обрані Помісним Собором УПЦ КП на посаду Патріарха Київського. Однак цей Ваш високий сан не визнається сьогодні ані Помісними Православними Церквами, ані більшістю православних християн України, зокрема Українською Православною та Українською Автокефальною Православною Церквами.
 
Ми не бажаємо бути Вашим суддею. Кожен з нас має лише єдиного суддю – Господа, милосердя Якого до грішників дивне та незбагнене. Однак, я вважаю можливим та морально виправданим ще раз звернутися до Вас із братською порадою. Не вірте улесливим словам залежних від Вас ієрархів, що нібито без Вас в якості глави Церкви на Київський Патріархат чекає розкол та стагнація. Кожного з нас можна замінити. І кожного з нас, церковних ієрархів, рано чи пізно замінить інша особа, яка займе наше місце після нас.
 
Це – закон життя. І опиратися цьому законові не варто, оскільки, діючи таким чином, ми можемо нашкодити не лише своєму духовному здоров’ю, але й нашим Церквам. Знайдіть мужність для шляхетного вчинку. Скоріться на волю Божу та погодьтеся на те, щоб Українську Церкву очолила інша особа, яка б не стояла на перешкоді порозуміння зі вселенським православ’ям.
 
Повірте, такий вчинок не принизить Вашої гідності. Навпаки, він зніме з Вас певні підозри, засвідчуючи, що те, що Ви робили, включно з канонічними помилками під час боротьби за автокефалію – робилося не для того, аби здобути необмежену владу у Церкві, а для блага українського православ’я.
 
Пам’ятаймо, Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (Як.4,6). Будьмо смиренними, розділимо з Христом Його земну поразку та приниження, аби увійти до його небесної перемоги та вивищитись з Ним у Царстві Божому, де «багато-хто з перших останніми стануть, а останні першими» (Мт.19,30).
 
З молитовним бажанням спасіння та утвердження у Господі
 
+ Митрополит Мефодій
Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви
 
Прес-служба Патріархії УАПЦ
 
Джерело: офіційний сайт УАПЦ
 

 

2009.03.11. Коментар Протоієрея Георгія Коваленка, прес-секретар Предстоятеля УПЦ, щодо листа Філарета

Протоієрей Георгій Коваленко, прес-секретар Предстоятеля УПЦ:
Лист УПЦ КП з приводу хрещення свідчить про відхід очільників розколу від політичної тематики та повернення до тем канонічних та еклезіологічних, тобто суто церковних».
Поява на офіційному сайті УПЦ КП листа «з приводу практики повторного хрещення хрещених у Київському патріархаті» людей – факт позитивний. Він свідчить про відхід очільників розколу від політичної тематики та повернення до тем канонічних та еклезіологічних, тобто суто церковних.

Дійсно, в Українській Православній Церкві існує практика (хоча і неповсемісно) приймати тих, хто відходить від розколу, через хрещення. Але, одночасно, є випадки, коли людину, охрещену в Київському патріархаті, приймають через миропомазування або, навіть, лише через покаяння. Тобто, сьогодні існує практика обирати чин приєднання до Православної Церкви від УПЦ КП на розсуд єпархіального архієрея, обираючи церковну акривію (суворість) або ікономію (послаблення) керуючись насамперед пастирськими міркуваннями. Саме цим пояснюється відсутність офіційного документу УПЦ з цього приводу.

Гадаю, що це питання має бути опрацьовано Богословсько-канонічною комісією при Священному Синоді УПЦ, щоб надати офіційну відповідь церковному загалу та представникам УПЦ КП. Сподіваюся, що діалог довкола канонічного положення розкольників та шляхів їх приєднання до Православної Церкви послужить подоланню розділення і відновленню єдності Українського Православ’я.

 
11 березня 2009 р.

 

2009.03.08. Лист патріарха Філарета з приводу хрещення Его Блаженству митрополиту Владимиру, архиереям УПЦ МП

Лист з приводу хрещення
Его Блаженству митрополиту ВЛАДИМИРУ,
Предстоятелю УПЦ Московского Патриархата;
архиереям УПЦ Московского Патриархата
 
Ваше Блаженство!
Преосвященные владыки!
Пользуясь случаем, сердечно поздравляю вас с Великим постом и праздником Торжества Православия!

Церковь в Украине по причине разделения переживает множество бед. Но среди них особую боль вызывает практика так называемого «повторного крещения», когда в Московском Патриархате во второй раз совершают Таинство Крещения над теми, кто уже был крещен во имя Отца и Сына и Святого Духа в нашей Церкви. Мы неоднократно обращались к вам, нашим братьям из Московского Патриархата, с настойчивой просьбой прекратить подобную практику, как грубо нарушающую установления Священного Писания, Символ веры, догматы и каноны Православной Церкви. Однако наши просьбы остались без внимания. Беззаконная и антиканоническая практика совершения «повторных крещений» в Московском Патриархате продолжается, хотя нам не удалось найти никакого документа или решения УПЦ МП, на основании которых это происходит.

Поэтому в день, когда Святая Церковь празднует Торжество Православия, по поручению Священного Синода обращаюсь к вам с просьбой принять надлежащее решение и прекратить вышеуказанное нарушение.

Десятый член Символа веры гласит: «Исповедую едино крещение во оставление грехов». Этот догмат отражает слова Писания: «один Господь, одна вера, одно крещение» (Еф. 4:5). Важно то, что эти слова ап. Павел пишет в контексте пожелания христианам «поступать достойно звания, в которое вы призваны, со всяким смиренномудрием и кротостью и долготерпением, снисходя друг ко другу любовью, стараясь сохранять единство духа в союзе мира» (Еф. 4:1-3). Поэтому «едино крещение» мистически связано с исповеданием Единого Божества, одним рождением («по плоти» и «от воды и Духа») и единой Церковью. Нарушение этой истины через «повторное крещение» нарушает веру в Единое Божество, единую Церковь и единое рождение во Христе.

На основании многовековой канонической традиции, богословского, литургического и практического опыта Церкви на сегодня Православие исповедует действительным крещение в тех случаях, когда соблюдены такие условия:

– Крещение совершается как таинство – «во оставление грехов». То есть, и тот, кто крестит, и тот, кого крестят понимают цель и значение таинства.
– Крещение совершается во имя Святой Троицы – Отца, Сына и Святого Духа. Важны как правильность формулы крещения, так и само понимание догмата о Троице. То есть, и тот, кто крестит, и тот, кого крестят, должны верить в Святую Троицу так, как верует Православная Церковь.
– По внешней форме крещение должно совершаться с использованием воды (за самым редким исключением), быть добровольным актом. Тот, кто крестит, сам должен быть священником христианского вероисповедания (в крайнем случае диаконом или мирянином), так же, как христианскую веру должен исповедовать и тот, кого крестят.

Крестить надо только тех, кто без сомнения не крещен. Если есть сомнения, то аргументы для «повторного крещения» должны быть очень весомыми.
 
47-е Апостольское правило гласит: «Епископ или пресвитер, если того, кто поистине имеет крещение, вновь окрестит, или если от нечестивых оскверненного не окрестит: пусть будет извержен как насмехающийся над крестом и смертью Господней, и не отличающий священников от лжесвященников».

В толковании на это правило авторитетный в Московском Патриархате и других Поместных Церквях канонист епископ Никодим (Милаш) пишет: «Этим правилом принято, как общецерковная норма, такое: крещение по своей сущности, как тайна благодати, не может вообще повторяться и, соответственно, если оно правильно совершено и по своей сущности, и по внешней форме, другими словами, если оно совершено в соответствии с его евангельским установлением, то оно не повторяется даже и над теми, кто переходит в Церковь из какой-либо ереси. Если же крещение совершено не согласно с евангельским установлением и людьми нечестивыми, как говорит это Апостольское правило, то есть таким еретическим священником, который искаженно исповедует основные догматы христианской веры, из-за чего совершенное им крещение не является истинным и считается недействительным, то такое лицо нужно крестить опять, как еще не крещенное.

Правила точно определяют какое крещение, совершенное не в Православной Церкви и не православным священником, должно считаться недействительным и должно быть повторено. Предписаний этих правил следует строго придерживаться и наименьшее отступление от них должно подлежать каноническому наказанию».

В каноническом праве по этому вопросу особое место занимает 1-е правило Василия Великого, которое свидетельствует: «Древние постановили принимать крещение, ни в чем не отступающее от веры: поэтому одно назвали они ересью, другое – расколом, а иное – самочинным сборищем. Еретиками назвали они тех, кто совсем отторгся и отделился в самой вере; раскольниками – тех, которые разделились во мнениях о некоторых предметах церковных и из-за вопросов, которые допускают уврачевание; а самочинными сборищами – собрания, которые собираются непокорными пресвитерами, или епископами, и ненаученным народом.

Например, если кто-то, будучи уличенным в грехе и запрещенным в священнослужении, не покорился правилам, а сам удержал за собой предстояние и священнослужение, и с ним отступили некоторые другие, оставив Кафолическую Церковь, – это есть самочинное сборище. Те, кто о покаянии учат иначе, чем Церковь, есть раскол. Ереси же есть, например: манихейская, валентинианская, маркионитская, и этих самых пепузиан. Потому что здесь расхождение в самой вере в Бога.

Поэтому от начала древним Отцам угодно было крещение еретиков совсем отметать; крещение раскольников, как еще не чуждых Церкви, принимать; а тех, кто находится в самочинных сборищах, исправлять приличным покаянием и обращением и опять присоединять к Церкви.

Таким образом, тех, которые даже находились в церковных степенях, если отступили вместе с непокорными, когда каялись, нередко принимали опять в тот же чин. Пепузиане же явно есть еретики (далее идет подробное описание того, почему они еретики и почему их крещение неприемлемо).

...Кафары же («чистые», которые учили, что после крещения невозможно покаяние для тех, кто согрешил смертным грехом, например – отрекся от Христа)  есть из числа раскольников. Однако угодно было древним, как-то Киприану и нашему Фирмилиану, одному определению подчинить всех этих: кафаров, энкратитов, идропарастатов («водоприносителей», которые совершали Евхаристию на воде)  и апотактитов. Потому что, хотя начало отступления состоялось через раскол, те, которые отступили от Церкви, уже не имели на себе благодати Святого Духа. Ибо оскудело преподание благодати, потому что прекратилось законное преемство. Потому что первые, которые отступили, получили посвящение от Отцов и, через возложение рук их, имели дарование духовное. Но, будучи отторгнутыми, стали мирянами, не имели власти ни крестить, ни рукополагать, и не могли дать другим благодать Святого Духа, от которой сами отпали. Поэтому тех, которые приходят от них к Церкви, как крещенных мирянами, древние велели вновь очищать истинным церковным крещением.

Но из-за того, что некоторым в Асии решительно угодно было, ради наставления многих, принять крещение их, то да будет оно принято». (Далее идет подробное рассмотрение вопроса об энкратитах, крещение которых хотя лично для св. Василия было неприемлемо, но которое он считал возможным признавать, придерживаясь практики и блага Церкви. Тем более, что от их сообщества были приняты на епископские кафедры Зоин и Саторнин).

Таким образом, существовало мнение (и соответствующая практика), что крещение таких раскольников, которые потеряли преемственность, принимать нельзя. Но эта практика была не повсеместной, многие придерживались противоположной практики, то есть их крещение принималось, и сам Василий Великий делает такой вывод: « Да будет оно принято». «Раскольническое крещение нужно принимать» (Книга правил, алфавитный указатель, пункт «Раскольник»).

Таинства не признаются действительными, если они совершены у еретиков (68 Ап. правило; 7 правило II Вс. Соб.; 95 правило VI Вс. Соб.; 1 правило св. Василия Великого). Однако в способе принятия в Церковь еретиков есть различия: одни принимаются через письменное отречение от ереси, покаяние и миропомазание, другие же – через крещение, как язычники.

7-е правило ІІ Вселенского Собора свидетельствует, что одних из еретиков – тех, которые в меньшей мере искажали основные догматы Церкви, например, ариан, – принимали через миропомазание. А тех еретиков, которые искажали сами основы христианских догматов, например, гностиков, – крестили, как язычников. Такой же практике учит и 7-е правило Лаодикийского собора.  VI Вселенского Собора правило 95 также указывает, что последователей ересей, осужденных III Вселенским Собором (несторианства) и IV Вселенским Собором (монофизитства) принимают в Церковь лишь через покаяние, а иерархию и духовенство – в сущем сане.

Таким образом, особо следует отметить, что еретики, против которых собирались Вселенские Соборы, – ариане (Первый), македониане (Второй), несториане (Третий), монофизиты (Четвертый) – принимались через письменное отречение от ереси и покаяние (или миропомазание и покаяние), но не через совершение крещения. То же касается еретиков, которые вспоминаются в 7-м правиле Лаодикийского собора. Отсюда следует вывод, что каноны признают даже крещение еретиков, осужденных Вселенским Собором.

 Римокатолики и последователи унии с ними также провозгласили многие «новые догматы», не согласные с Писанием, постановлениями Вселенских Соборов, Святыми Отцами и верой Церкви, как, например, учение об исхождении Святого Духа «от Отца и Сына» (Filioque), учение о природе и сущности власти Римского папы, учение о непорочном зачатии Девы Марии и прочие нововведения. Однако все это не становится препятствием к признанию крещения, совершенного римокатоликами и последователями унии с Римом. В толковании на 47-е Апостольское правило вышеупомянутый канонист епископ Никодим (Милаш) пишет: «Среди неправославных исповеданий, с которыми нам приходится сталкиваться, самым главным является римокатолическое. Ни одно из Соборных правил с общеобязательным значением не провозгласило недействительность крещения, совершенного по предписаниям этого вероисповедания, в результате чего те, кто переходит из этого вероисповедания в Православную Церковь, принимаются по известному чину, точно прописанному в Требнике, но крещение их признается, и потому таких не крестят вновь». В Московском Патриархате признают католическое крещение действительным. Почему же тогда вами не признается крещение, совершаемое в нашей Церкви?

Вот что по поводу рассматриваемого вопроса в статье «Отношение Церкви Христовой к отделившимся от нее обществам» (Журнал Московской Патриархии, №№ 2-4 за 1931 г.) пишет митрополит Сергий (Страгородский), в последствии – Патриарх Московский: «[В рассматриваемом правиле св. Василия Великого] идет изложение … классификации инославия по трем категориям: 1 – еретики, «совершенно отторгшиеся и в самой вере отчуждившиеся», «посему» (а не просто по усмотрению пользы) «от начала бывшим отцам (то есть церковному Преданию) угодно было крещение еретиков совсем отвергать»; 2 – раскольники, отделившиеся от Церкви из-за вопросов более или менее несущественных («допускающих уврачевание»); крещение их, «как еще не чуждых Церкви», угодно было «принимать»; наконец, 3 – самочинное сборище – раскольники в нашем современном смысле, отделяющиеся по личным и дисциплинарным вопросам; эти приемлются третьим чином, как, очевидно, еще более близкие к Церкви, чем раскольники [второй категории]. Из этого изложения, во-первых, с несомненностью видно, что инославные общества распределяются по трем классам соответственно своим природным свойствам, а не в силу каких-нибудь случайных соображений пользы или вреда. Крещение еретиков не принимается просто потому, что не может быть по самой природе вещей принято: «Потому что здесь расхождение в самой вере в Бога». Во-вторых, заслуживает величайшего внимания мысль святителя Василия, что природным признаком, по которому инославные общества классифицируются, является степень их отчужденности по своей природе от Церкви. Еретики, как «в самой вере отчуждившиеся», не имеют уже ничего общего с Церковью, называются «совершенно отторгшимися», и Таинства их не принимаются. Раскольники – «еще не чужды Церкви», а точно с греческого: даже «еще принадлежат Церкви» – значит, они еще не совершенно отторглись от нее, какая-то связь с Церковью у них уцелела, поэтому их крещение принимается. А самочинное сборище даже менее чуждо Церкви, чем раскольники, и, следовательно, еще более оснований принять не только их крещение, но и миропомазание. Таким образом, за оградой Церкви как будто не сразу начинается полный мрак; между Церковью и еретическими обществами находится как бы полутень, которая, в свою очередь, распадается на раскольников и самочинников. Эти два разряда нельзя назвать в строгом смысле ни совершенно чуждыми Церкви, ни окончательно отторгшимися от нее. Здесь чрезвычайно важно то, что святитель Василий высказывает только что изложенную мысль не в качестве своего частного мнения или догадки, а утверждает, что так мыслили «древние», «от начала бывшие отцы», которые на этом основании и «положили принимать крещение» раскольников. Значит, это есть изначальное учение Церкви, проливающее (скажем от себя) совершенно особый свет на наш вопрос о кажущемся противоречии между верою во единую Церковь и верою во едино крещение во оставление грехов.

Наконец, и сам термин «принимать крещение», употребляемый святителем Василием, плохо мирится с догадкой, будто здесь дело идет лишь о кажущемся только принятии, будто, на самом деле считая приходящего некрещеным, Церковь из некоторого приличия не повторяет Таинства, а преподает его тихонько от присоединяемого под видом миропомазания. Этот термин, в особенности в данном контексте, рядом с такими замечаниями, как «еще принадлежащих к Церкви» или по-славянски: «яко еще не чуждых Церкви» и подобное, может означать у святителя Василия только искреннее принятие «древними» крещения раскольников как «ни в чем не отступающего от веры» и потому имеющего действительную силу. По крайней мере, Аристин, толкуя данное место, прямо говорит, что раскольники «должны быть принимаемы как крещеные», то есть имеющие не форму только, но и действительное крещение».

И еще одна цитата из той же статьи: «Произведенный анализ 1-го правила святителя Василия Великого дает видеть, что в основе распределения инославных обществ по трем чинам лежит степень отчужденности их от Церкви, зависящая, в свою очередь, от степени искажения ими церковного учения и порядка. Совершенно отчуждившихся Церковь считает нехристианами и при приеме перекрещивает. С отчуждившимися же не совсем Церковь сохраняет какую-то связь, имеет «как бы некоторое правило общения», признавая действительными некоторые из их Таинств. Конечно, святитель Василий говорит об этом скорее намеками и аналогиями, чем точными терминами. Его 1-е правило не дает отчетливо понять, каким путем продолжают в некоторой степени оставаться в Церкви общества, решительно от нее отделившиеся, как может не порваться преемство благодати при фактическом разрыве. Святитель Василий не нашел нужным подробно объяснить, как и в чем раскольники остаются «не чуждыми Церкви». Вероятно, и для самого святого отца, и для его предполагаемых читателей это не требовало объяснений как общепринятое и всем понятное. Как бы то ни было, нельзя думать, чтобы дело шло о сохранении раскольниками лишь внешности церковной, потому что эта внешность сама по себе не делает их Таинства Таинствами и не может обязывать Церковь «поставить как бы некоторое правило общения с ними». Есть нечто большее, что было усмотрено соборным разумом Церкви и дало возможность рядом с исповеданием веры во единую спасающую Церковь безбоязненно поставить веру и в едино крещение, согласное с Господним повелением, хотя бы это крещение совершалось и вне Церкви».

Данные свидетельства тем более ценны, что они исходят от самого Предстоятеля Московского Патриархата, которого никак не можно заподозрить в симпатии к автокефальной Украинской Церкви!

Мы свидетельствуем, что в нашей Церкви не введено никакое новое учение, несогласное с учением Православной Христовой Церкви. Мы никогда не проповедовали и не проповедуем ереси. Наша Церковь неизменно исповедует все догматы Православной Церкви и совершает все Таинства в соответствии с ее установлениями. Иерархия нашей Церкви поставлена через хиротонии митрополита Филарета (Денисенко) и епископа Якова (Панчука), а также епископа Андрея (Горака), которые, в свою очередь, получили рукоположение в Русской Православной Церкви.

Таким образом у вас нет никаких богословских и канонических оснований не признавать крещений, совершаемых в Киевском Патриархате. Напротив – УПЦ МП, повторяя таинство крещения, нарушает Символ веры, догматы и подпадает под осуждение церковных канонов.

К сожалению, подобная практика «повторных крещений» и ранее была характерна для Московского Патриархата. В XVII в. тех, кто был крещен в Киевский Митрополии Константинопольского Патриархата через обливание, в Московском Патриархате перекрещивали на основании того, что истинным может считаться только крещение через полное погружение, хотя позднее и в самой РПЦ крещение через обливание стало распространенной практикой.

В книге о путешествии Антиохийского Патриарха Макария в Москву (в 1654 г.), написанной архидиаконом Павлом Алеппским, рассказывается о том, что крещенных татар, если они после крещения продолжали общаться со своими родными-мусульманами, считали нечистыми и их повторно крестили. И с женами, если они не были крещены, разводили, а женили с крещенными. Крестили повторно и римокатоликов: «Так делали теперь и с ляхами (то есть поляками-католиками) и крестили во второй раз, хотя это не разрешено, но московиты совсем не принимают их, не окрестив». Патриарх Макарий выступил против этой практики на специально созванном Соборе: «Причиной созыва этого Собора был вопрос о крещении ляхов (поляков-католиков). Дело в том, что московиты, как уже нами сказано, крестили их, тогда как в правилах это запрещается... Наш учитель потребовал, чтобы московиты делали, как написано в их церковных правилах. Мы раньше нашли в одной древней рукописной книге со Святой Горы все это целиком выясненным, и наш владыка Патриарх списал эту главу в особенную тетрадь и приложил свою подпись. Теперь он много спорил с архиереями, и они после длинных препирательств волей-неволей, в соответствии со свидетельством их правил, должны были признать истину... Вышел царский указ, который запрещает крестить ляхов и всех франков, последователей Папы, потому что они к нам ближе всех исповеданий».

Не смотря на то, что Московский Патриархат отказывался признавать иерархию старообрядцев, традиционно называемых в РПЦ также раскольниками, а также иерархию отделившихся от него в 20-х годах прошлого века групп – обновленцев, григорьевцев и других, совершаемое ими крещение признавалось и признается. Например, как вам известно, один из новых архиереев в составе иерархии УПЦ МП был крещен в старообрядчестве и никакого повторного крещения над ним не совершалось.

Об этом же писал и митрополит Сергий в упомянутой статье: «Обновленческая, и григорьевская, и им подобные современные иерархии, несомненно, берут свое начало от православных архиереев; само производство хиротонии не вызывает в большинстве случаев особых возражений. Однако после запрещения, наложенного на вождей нового раскола, мы признаем эти иерархии безблагодатными и Таинства их недействительными ( кроме крещения). Поэтому рожденных в этих обществах мы принимаем чрез миропомазание (применительно к 68-му Апостольскому правилу). В таком же положении находятся и заграничные расколы, например Карловацкий».

Стоит обратить внимание на тот факт, что все архиереи, преданные анафеме или запрещенные в священнослужении как митрополитом Сергием, так и Карловацким Собором, не признавали данных церковных актов. Более того, и Вселенский Патриарх не считал их действительными. Патриарх Василий ІІІ в послании к «лишенному сана» Карловацким Собором митрополиту Евлогию пишет: «Вынесенное против Вас запрещение со стороны так называемого Архиерейского Синода за рубежом – является деянием канонически беззаконным, и потому никакой церковной силы не имеет». К Вселенскому Патриарху присоединились Патриарх Александрийский и глава Элладской Церкви.

Такой же точки зрения придерживались и Соловецкие епископы. В своем послании на «Декларацию» митрополита Сергея они писали, что наложенные им церковные наказания на архиереев, эмигрировавших из России, нарушают постановления Поместного Собора 1917-1918 годов, которые разъясняли всю каноническую недопустимость подобных кар и реабилитировали всех лишенных сана за политические преступления.

Однако митрополит Сергий и его духовенство относились к собственным санкциям очень серьезно. Духовенство перепомазывало святым миром священников, которые не находились в молитвенном общении с митрополитом Сергием, перевенчивало венчанных, не отпевало умерших. Но даже они не осмелились отказаться признавать действительность крещения у тех, кто от них отделился!

Нужно обратить особое внимание на вышеприведенные слова митрополита Сергия о «безблагодатности иерархии Карловацкого раскола». В недавнее время Московский Патриархат вошел в общение с Русской Православной Церковью Заграницей – той Церковью, которая на протяжении десятков лет именовалась «Карловацким расколом» и иерархию которой митрополит Сергий именует «безблагодатной». Однако после ряда переговоров при содействии мирской власти Московский Патриархат и РПЦЗ подписали акт о восстановлении канонического общения – без какого-либо покаяния с обеих сторон, взаимно признав все таинства и благодатность иерархии друг друга. Таким образом Московский Патриархат признал, что прежние его утверждения о «безблагодатности» иерархии РПЦЗ – безосновательны.  

Учитывая это, остаются совершенно непонятными догматические и канонические основания вашего отказа признавать хотя бы действительность совершаемого в нашей Церкви Таинства Крещения.

Ваше Блаженство! Преосвященные владыки!

У вас нет никаких оснований отказывать нашей Церкви в том, что Московский Патриархат признает за римокатоликами и последователями унии с ними. Вы не имеете никаких догматических и канонических оснований приравнивать нашу Церковь к иудеям, мусульманам, язычникам или еретикам-гностикам, манихеям и подобным. Мы считаем, что прекращение со стороны УПЦ Московского Патриархата практики совершения «повторного крещения» над теми, кто крещен в нашей Церкви, реально послужит преодолению разделения Украинской Церкви, засвидетельствует истинность ваших неоднократных утверждений о братской любви к нам. Пока что эти утверждения остаются лишь словами.

Как наследников Святых Апостолов, призванных хранить и оберегать догматическое учение и каноническое устройство Церкви, от имени наших епископов, духовенства и паствы прошу вас принять надлежащее решение и прекратить «повторные крещения» крещенных в нашей Церкви и этим приблизить восстановление единства Православия в Украине.

С любовью во Христе

ФИЛАРЕТ,
Патриарх Киевский и всея Руси-Украины

8 марта
2009 г.,
Неделя Торжества Православ’я
 
Джерело: офіційний сайт УПЦ КП  
 
 

 

2008.10.11. Звернення Блаженнішого Митрополита Володимира до Предстоятелів Помісних Православних Церков

Звернення Блаженнішого Митрополита Володимира
до Предстоятелів Помісних Православних Церков
 
Улюблені у Господі Співбраття та Співслужителі!
Від Повноти Української Православної Церкви ще раз сердечно дякуємо Вам за участь в урочистостях з нагоди 1020-ліття Хрещення Київської Русі, що відбулися у столиці України. Наша зустріч і братське молитовне та євхаристійне спілкування знову засвідчили, що ми єдині та цінуємо дар єдності, діючи за словом Господа: «аби усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине – аби увірував світ, що Ти послав Мене» (Ін., 17, 21).

Спираючись на цю євангельську заповідь, Святі Помісні Церкви розвивають свої взаємостосунки таким чином, аби різноманіття підходів до проблем сучасного церковного життя не зменшувало заповіданих Спасителем єдності та любові.

Однією з проблем, яка викликає біль усього Вселенського Православ’я, є церковний розкол в Україні. На наше глибоке переконання, цю проблему можна вирішити лише соборним розумом усіх Помісних Православних Церков. Зі своєї сторони, ми свідчимо про свою готовність брати участь у загальноцерковному обговоренні питання церковного розділення в Україні.

Набувши у складі Московського Патріархату статусу Самокерованої Церкви з правами широкої автономії, Українська Православна Церква демонструє нині незмінно високу динаміку зростання. Сьогодні наша Церква нараховує понад 11 000 громад, що об'єднані у 43 єпархії, які керуються 55 архієреями (43 правлячих та 12 вікарних). В Українській Православній Церкві несе послух понад 9 000 священнослужителів, діє 20 навчальних закладів (1 академія, 7 семінарій та 12 училищ). У понад 200 монастирях ведуть чернече життя біля 5 000 ченців.

Рана розколу, якої було завдано церковному Тілу на початку 1990-х років, поступово зцілюється. Українська Православна Церква веде діалог з «Українською Автокефальною Православною Церквою». Проводяться регулярні співбесіди з представниками «Київського Патріархату». Ведучи діалог з невизнаними церковними спільнотами, ми надихаємося духом Христової любові, яка «не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, але радіє істині, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить» (1 Кор. 13, 5-7).

Керуючись цими словами святого апостола Павла, Собор єпископів Української Православної Церкви, що зібрався в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі 21 грудня 2007 року, закликав вірних чад нашої Церкви «з християнською любов'ю та без ворожості ставитись до тих наших братів та сестер, які, віримо, тимчасово перебувають поза спасительною огорожею Церкви».

Повну підтримку такому пастирському підходу до вирішення проблем розколу в українському Православ'ї висловила також Повнота Руської Православної Церкви, Архієрейський Собор якої «схвалив зусилля, що здійснюються Українською Православною Церквою для подолання розколу за допомогою діалогу з тими, хто відпав від спілкування з нею» (Визначення освяченого Архієрейського Собору Руської Православної Церкви «Про єдність Церкви», Москва, 24-29 червня 2008 року).

Виходячи з зазначеного вище, просимо Вашу Всесвятість і очолювану Вами Святішу Константинопольську Церкву підтримати зусилля Української Православної Церкви, що направлені на відновлення церковної єдності в нашій країні.

Проблема розколу викликає серйозне занепокоєння також у державних та політичних діячів України. Натхненні шляхетним поривом допомогти справі єднання, вони неодноразово пропонували та пропонують різні моделі відновлення єдності. Проте ці моделі не завжди відповідають православній еклезіології та нормам канонічного права.

Останнім часом в українських засобах масової інформації обговорюється сценарій вирішення українського церковного питання шляхом створення в Україні декількох паралельних православних юрисдикцій.

Відповідально заявляємо, що такий спосіб вирішення проблеми є неприйнятним, оскільки:

• суперечить канонічному принципу «одне місто – один єпископ»;
• підсилить етнофілетичні настрої у церковних спільнотах;
• може призвести до відновлення жорсткого протистояння у боротьбі за храми та церковне майно;
• послабить місіонерський потенціал Православ’я в Україні на тлі активності нових релігійних рухів та уніатства;
• і, нарешті, не вирішить проблем улікування розколу, оскільки в Україні залишаться неканонічні церковні групи, що претендують на автокефальний статус.

Українська Православна Церква звершує нині своє спасительне служіння в складних історичних умовах. Одночасно саме вона має необхідний потенціал для об’єднання розділеного українського Православ’я та консолідації українського суспільства. У здійсненні цієї місії Українська Православна Церква потребує єдиної позиції усіх Помісних Православних Церков щодо шляхів подолання церковних розділень в Україні. Ми сподіваємося, що просвітлений Духом Святим соборний розум Вселенської Церкви вкаже шлях до відновлення богозаповіданної церковної єдності.

Покладаючи уповання на Господа, просимо молитов Вашої Всесвятості про Українську Православну Церкву, її цілісність та єдність, оскільки усі ми за словом святого апостола Павла складаємо одне Тіло у Христі, в якому «чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1 Кор, 12,26).

Прийміть, Ваша Всесвятосте, щирі побажання доброго здоров’я та рясної Божої допомоги у Ваших Першосвятительських трудах на благо Святішої Константинопольської Церкви.

З незмінною до Вашої Всесвятості братською у Христі любов’ю.
 

Від імені Священного Синоду Української Православної Церкви,
† Блаженніший Володимир
Митрополит Київський і всієї України
Предстоятель Української Православної Церкви
11 жовтня 2008
 
 
Джерело: офіційний сайт УПЦ

 

2008.07.27. Тост Його Всесвятості Вселенского Патріарха Варфоломія

Тост Його Всесвятості Вселенского Патріарха Варфоломія I на офіційному бенкеті
у Його Високопреосвященства Володимира, Митрополита Київського
 (27 липня 2008 р.).
 
 
Ваші Блаженства!
Ваше Високопреосвященство, Високопреосвященніший Митрополите Київський і Галицький, улюблений брате і співслужителю Володимире!
Ваші Преосвященства!
Преподобні Браття!
Шановне і улюблене товариство!

Божественна Літургія, що її ми сьогодні відслужили разом з Їхніми Блаженствами, нашими улюбленими братами і Предстоятелями Автокефальних Церков, і Вашим Високопреосвященством, улюблений і шановний Митрополите Київський, та іншими улюбленими братами, святкуючи тисяча двадцятилітній ювілей масового хрещення киян, яке означає вхід українського народу та інших руських племен до Церкви Христа, досягла своєї кульмінації. Навколо священного жертовника, об’єднані в одне церковне тіло, не зважаючи на національні чи мовні відмінності, ми в одній думці і любові визнавали нашу одну віру і православну побожність, одноголосно проповідували нашу надію на одного Господа і Бога і причащались з однієї чаші одним хлібом життя і спасенною кров’ю лише одного Агнця Божого, який забирає гріхи світу. Слава Богу, Який дав нам це велике благословення.

Але наша радість ще далеко не закінчена: багато дорогих дітей Українського Православ’я, з багатьох причин, які на цей момент не можемо розглядати, не змогли взяти участі у спільному літургійному бенкеті та спільному і великому ювілеї, перебуваючи, так як воно не має бути, поза канонічною церковною структурою та ієрархією. Це дуже сумно, оскільки воно роздирає незшитий хітон Господа нашого, воно ділить Його містичне тіло і дає ворогам нашої віри підставу для насмішок над Церквою. Повторюю справедливі слова Святого Павла «Чи Христос може бути розділений?» (I Кор. 1:13). Цей поділ знищує Церкву, чиє ім’я служить для єдності та збору в одному місці. То ж ми чуємо, кожен своїми вухами, голос Бога, Який вимагає: «Збери Мені той народ, і вони слухатимуть слів Моїх» (Повтор. 4:10), і знову: «Піди на дороги і загороди, та й силуй прийти, щоб наповнився дім мій» (Лк. 14:23). Ми знаємо, що Ви, Високопреосвященніший Митрополите Київський Володимире, а також Ієрархи навколо Вас, маєте завжди нагострені вуха до волі і заповідей Господніх, ви горите любов’ю до даної Вам пастви, і трудитесь із запалом і страхом Божим, щоби ті діти, які сьогодні перебувають поза огорожею Святої Церкви, повернуться в лоно канонічної Православної Церкви України. Це стосується також і Його Блаженства та найулюбленішого і шанованого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II. На щастя, шановна українська держава і Високоповажний Президент України твердо бажають, щоби зникли всі руйнівні і розкольницькі тенденції, були ліквідовані всі схизми і щоби всі побожні православні віруючі України з’єднались в одне стадо згідно з Божою волею. Ми впевнені, що кожен, до кого звернені ці слова, буде робити все можливе для досягнення цієї святої і угодної Богові мети.

Високопреосвященніший улюблений брате Митрополите Київський, наше присутність тут, після люб’язного запрошення Його Блаженства, Патріарха Алексія і Високоповажного Президента Ющенка має значення братерської підтримки і бажання внеску, як святі канони вимагають від Матері-Церкви Константинополя, зусиль Вашого Високопреосвященства і всіх достойників Церкви, які мають той самий дух доброї віри і доброї волі, щоби незабаром в Україні настав «день, повний радості і насолоди», коли Богом дана мудрість пануватиме серед вірних. Ми прибули до Вашої чудової країни і до благословенного міста Києва, щоб радіти разом з Вами на цьому великому ювілеї та дарувати вам підтримку і любов нашого серця. Ми прибули, щоби від усієї душі побажати, аби Православ’я ще більше прославилося у Ваших поважних особах та шанованих і улюблених Богом працьовитих людях. Ми прибули, щоби отримати благословення Святого Рівноапостольного князя Володимира, іменем якого Ви гідно названі, і Святої Ольги, а також заступництво всіх Святих, яких Бог з приємністю дав Україні або через їхнє мучеництво, або через їхнє подвижництво чи через аскетизм, або через їхнє добре пастирство і їхнє безпомилкове дотримання святого вчення. Ми прибули також з метою увінчати ваш народ благословенням Церкви, яка мала честь тисяча двадцять років тому привести ваш народ до Христа, звістити йому Євангеліє, відродити його від води і Духа, окормити його Святими Таїнствами та зробити людей співгромадянами святих і спадкоємцями Царства Божого.

Від усієї душі дякую Вам за вашу любов, гостинність та за цей братерський бенкет. Ми благаємо Вас, щоби Ваші молитви захищали нас і Константинопольську Церкву та її дітей по всьому світу, які завжди є випробовувані. Ми піднімаємо цей келих за Ваше здоров’я, довголіття та за мир і стабільність у Святій Церкві в Україні. На многії літа, Високопреосвященніший і улюблений Брате!

 

Джерело: Офіційний сайт Константинопольського Патріархату

2008.07.26. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації

Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації
 
 
 Благословенні діти Церкви, Христолюбивий народе України,
Ініціатива громадських, політичних, релігійних і духовних провідників великого народу України щодо проведення офіційного святкування тисяча двадцятої річниці твердого рішення Великого князя Володимира прийняти Християнську віру від Вселенського Патріархату як офіційну релігію для народу Київського держави і, відповідно, для всіх удільних руських князівств є не тільки зобов'язанням перед побожним народом України, але й є важливим для його майбутнього в час швидких і вирішальних змін у світі.
 
Ця ініціатива є зобов'язанням, оскільки всі великі нації повинні якнайревніше оберігати свою історичну пам'ять, особливо щодо подій, які міцно сформували справжню духовну ідентичність їхньої національної свідомості і меншою чи більшою мірою визначили їхній значний внесок у спільноту народів. Вона також є особливо важливою сьогодні, оскільки глибина історії великого народу є невичерпним джерелом сили і випромінюється на ближніх і далеких.
 
1. Вибір віри був з різних сторін вирішальним фактором для історичної долі всіх народів світу. З одного боку тому, що він наповняв та оживляв їхні специфічні особливості інтелектуальної ідентичності, а з іншого боку, тому що він, більшою чи меншою мірою, визначав суть їхньої національної свідомості. Це загальне і незаперечне твердження. Ці святкові події є чітким вираженням вдячності побожного українського народу Великому Князеві Володимиру за його особисту турботу і мудре рішення щодо вибору релігії для свого народу, як описано в літописі київського монаха Нестора (ХІ ст.).
 
Очевидно, що рішення Великого Київського князя вибрати для свого народу Християнську віру і просити у Вселенського Патріархату хрещення було зрілим плодом мудрої оцінки та знання всіх наслідків того рішення, що включало не тільки його особисті відчуття, але і його бачення щастя для свого народу. Так, він обрав Християнство, при тому Християнство Візантійської традиції, тому що, з одного боку, Київська Русь мала довгу офіційну історію політичних, економічних та духовних зв'язків з Константинополем ще з часу правління Вселенського Патріарха Фотія, а з іншого боку, тому що тим самим він приєднав свій народ до найбільш розвинутої цивілізації того часу.
 
У цьому сенсі Київський князь через хрещення киян місіонерами Вселенського Патріархату не лише встановив нерозривні духовні зв'язки побожного українського народу з Церквою-Матір'ю - ці зв'язки ще більше зміцнились через візантійську євангелізацію інших удільних Руських князівств - але й заклав нові перспективи їхнього ставлення до решти Християнського світу тепер вже як співучасника Візантійської духовної спадщини і православної традиції. Київ став адміністративним центром поширення Візантійської культурної спадщини на всі удільні Руські князівства, а Великий Київський князь був тим, хто активно підтримував цей процес.
 
Вселенський Патріархат не шкодував сил і жертв для цього багатовікового процесу євангелізації. На карту було поставлено не лише поширення, але й правильне застосування Візантійської духовної спадщини, що пронизувала всі аспекти громадського, церковного та інтелектуального життя удільних князівств та збагачувала освяченою православною традицією літургійний характер національної свідомості народу на основі духовного виміру хрещення, через яке всі світські інституції входять у єдність церковного тіла. На основі цього критерію православна традиція сформувала, з одного боку, особливий духовний зв'язок між Церквою і нацією, а з іншого боку, - загальноприйняті стосунки між Церквою і Державою, оскільки, як «розсіяння» народів у Старому Заповіті, так і Новозавітне «збирання» їх через хрещення визначило національну свідомість православних.
 
Так, православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати «всім народам», не підпорядковуючи Її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характерові Церкви. З цієї причини Вона підпорядкувала духовне відношення між Церквою та національністю до національності абсолютного і канонічного критерію територіальності церковних юрисдикцій, а також усталеного порядку домовленостей Її відношення до Держави. В цьому сенсі Великий Константинопольський Собор (1872 р.) засудив будь-які своєвільні етнофілетичні та націоналістичні тенденції в Церкві як еклезіологічну єресь, оскільки вони заперечували б територіальний характер церковних юрисдикцій чи прийняту владу Держави щодо визначення стосунків між нею та Церквою. Нехтування цими двома критеріями не лише суперечить Православній традиції, але й вносить небезпечну плутанину в саму літургійну структуру Церкви.
 
Тому, очевидним є те, що Православна Церква не може толерувати жодних порушень чи змін цього ставлення до держави чи нації. Через те вона завжди заперечувала будь-яке загальноприйняте пристосування до критеріїв Її власного закону, навіть при тому, що вона, з душпастирських міркувань, прийняла принцип, за яким «церковні справи звичайно можуть змінюватися разом із змінами в політичному житті». Проте сучасна правнича культура державної ідеології поставила під сумнів чи навіть відкинула законну роль Церкви у структурі чи функціях сучасної держави. Проте їй не вдалося підважити традиційне духовне ставлення Церкви до національності, яке залишилося непорушним і скріпило витривалість зв'язку Церкви з суспільством, навіть у найбільш суворих суспільних умовах.
 
Джерелом цього духовного зв'язку Церкви з тілом віруючих (corpus fidelium) є хрещення, в якому відбувається духовне відродження людини і церковне тіло формується в межах тіла нації чи громади. Тому Церква чітко усвідомлює, що тіло Її членів складає громаду вірних так само, як Держава чітко усвідомлює, що вона складає спільноту громадян. Проте в розбудові і функціонуванні цих двох спільнот є конкретна відмінність, адже Держава народжується з її громадян, а Церква народжує Своїх членів у новому духовному відношенні, яке є іншим, але не відміняє правових стосунків між громадянами. Материнське ставлення Церкви до Своїх членів, ставлення, яке постійно підживлюється Святими Тайнами, пояснює історичну витривалість цього ставлення до національності, але не допускає жодних сумнівів щодо усталеної ролі держави визначати законний порядок співпраці між Церквою і Державою для користі як вірних, так і громадян, особливо, у випадку незагоєних церковних розділень.
 
2. Православна Церква є впорядкованою спільнотою автокефальних чи автономних Церков, яка в той же час чітко усвідомлює себе автентичною спадкоємницею Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Вона виконує свою духовну місію через скликання Вселенських чи Помісних Соборів згідно з канонічною традицією для збереження і підтвердження сопричастя Помісних Церков між собою та із Вселенським Патріархатом. Рішеннями Вселенських Соборів (канон 3 Другого, канони 9, 17 і 28 Четвертого та канон 36 Пятого-шостого Вселенських Соборів) і з огляду на багатовікову церковну практику Вселенському Патріархатові, як Першому Престолу у Православній Церкві було надано виняткову відповідальність і обов'язкову місію дбати про охорону віри в такому вигляді, як вона нам була передана, і дотримання канонічного порядку (taxis). Таким чином, він вже сімнадцять століть з належною розсудливістю служить в цій якості серед Помісних Православних Церков, завжди в межах канонічної традиції і завжди використовуючи синодальну систему, та, в той же час, Він прийняв на себе виняткову місію поширення Православної віри на всі народи Східної і Центральної Європи.
 
Тож важливо, що Вселенський Патріарх, хоч і мав можливість, ніколи не претендував на розширення Його канонічних повноважень, адже він ніколи не намагався відібрати ті виняткові повноваження від синодальної системи, хоч, знов таки, мав таку можливість. Оскільки гарант дотримання канонічності Сам не міг порушити канонічного порядку без шкоди для єдності Церкви. Навпаки, Вселенський Престол понад тисячоліття розглядав як відносні навіть канонічні кордони Його власної церковної юрисдикції заради надання необхідної підтримки для виживання проблемних патріарших престолів Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, а також автокефальних архиєпархій Кипру, Охриди, Печу і Тирново.
 
Кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в Православній Церкві в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков - Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687). І справді, Церква-Мати, за відомих несприятливих обставинах, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи.
 
Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом - хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату.
 
3. Тому Вселенський Патріархат, як, гарант єдності Православних Церков у вірі і канонічному порядку, завжди виконував свої зобов'язання настроюючи свої духовні антени на потреби православних і на особливі обставини кожного періоду, але завжди в усталених межах Православної традиції. Як Церква-Мати всіх православних, Вселенський Патріархат ніколи не ототожнював Себе з якоюсь певною православною нацією, а з готовністю підтримував історичні долі всіх православних націй, навіть, на за рахунок Своєї власної юрисдикційної чи іншої вигоди, завжди співпрацюючи на рівних умовах з громадянським і політичним проводом цих націй, наслідуючи яскравий приклад нашого Господа, Апостолів і великих Отців Церкви.
 
В цьому сенсі ми щиро прийняли почесне запрошення Його Величності, Президента України, Пана Віктора Ющенка взяти участь у святкових торжествах з нагоди тисяча двадцятої річниці Хрещення української нації Церквою-Матір'ю, оскільки, з одного боку, в цій багатогранній події святкується внесок Вселенського Патріархату у християнізацію європейців, а з іншого боку, оскільки ця подія підкреслює нові європейські перспективи української нації в час великих і швидких змін у світі. Церква-мати радіє разом з побожним українським народом, тому що це хрещення залишається невисихаючим джерелом сили, яка не лише підтримує його внутрішню, духовну єдність, але й застосовує його повною мірою у важливій сфері міжнародних відносин.
 
Тому громадянський, політичний, церковний і, в цілому, інтелектуальний провід українського народу має спільний обов'язок використати якнайширше в допустимих межах даний Богом дар хрещення не лише для невідкладного виправлення різної плутанини і травм історичного минулого, але й для відновлення об'єднуючої ролі, яку відігравала Православна Церква у свідомості Христолюбної української нації. Продовження цієї плутанини в етнофілетичних чи політичних цілях, невідповідних духовному характеру Церкви забрало б об'єднуючу силу хрещення і ще більше загострило б існуючий небезпечний поділ церковного тіла, поділ, що руйнує не лише духовну єдність, але й громадянську єдність українського народу і несе в собі очевидні проблемні наслідки для майбутнього України. Церква-Мати має не тільки право, а й обов'язок підтримувати в межах усталеної Православної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка б якнайшвидше ліквідовувала небезпечні поділи в церковному тілі, «щоб зло не стало більшим» для Святої Церкви в Україні і Церкви взагалі. Різноманітні політичні і церковні труднощі, викликані існуючою плутаниною, є очевидними і відомі з довгого історичного минулого, але всім також відомо, що піклування про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов'язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі у відповідності до повчання божественного Засновника Церкви: «Щоб всі були одно» (Ін. 17:21).
 
Джерело: Православіє в Україні

 

2008.07.16. Відповідь Священного Синоду УПЦ на звернення Архієрейського Собору УАПЦ

Відповідь Священного Синоду Української Православної Церкви на «Звернення Архієрейського Собору УАПЦ до Помісного Собору УПЦ»
від 27 листопада 2007 року:
 
Священний Синод Української Православної Церкви, прийнявши до уваги експертну оцінку Звернення, надану Богословсько-канонічною комісією, має у відповідь зазначити наступне. На схвальне відношення заслуговує бажання УАПЦ продовжувати подальший діалог з Українською Православною Церквою, метою якого є відновлення єдності Українського Православ’я.

Як свідчать документи та звернення УАПЦ, прийняті впродовж 2006-2008 років, у середовищі УАПЦ з’явилася чітка тенденція до пошуку порозуміння з Українською Православною Церквою в екклезіологічно-канонічних питаннях.

Зокрема, слід схвально сприйняти засудження етнофілетизму як хибного уявлення про засади організації життя Помісної Церкви та привітати бажання УАПЦ вести діалог про відновлення єдності Українського Православ’я «на засадах християнської любові, щирості, взаємоповаги та вірності канонічному переданню Православ’я» («Заява Архієрейського Собору УАПЦ щодо питання об’єднання Українського Православ’я (15 серпня 2006 р.Б.)»). Особливе значення має позиція УАПЦ щодо шляхів отримання статусу Помісної Церкви: «ми усвідомлюємо, що набуття Помісною Церквою належного канонічного статусу повинно відбуватися згідно канонічної традиції Православ’я, при цьому має зберігатися богозаповідана єдність між Церквами у євхаристійному спілкуванні» («Заява Архієрейського Собору УАПЦ щодо питання об’єднання Українського Православ’я (15 серпня 2006 р.Б.)»).

Водночас слід звернути увагу на той факт, що зміна канонічного статусу Української Православної Церкви можлива лише за умови досягнення одностайності з цього питання серед єпископату, духовенства та мирян. Натомість в нашій Церкві на сьогодні існують різні точки зору щодо її майбутнього. Крім того, зміна статусу Української Православної Церкви не може відбутися без погодження з Патріархом Московським і всієї Русі та іншими Предстоятелями Помісних Православних Церков. Питання ускладнюється тим, що у Вселенському Православ’ї немає консенсусу щодо процедури проголошення автокефалії, оскільки ряд Церков вважає, що це є прерогатива Константинопольського Патріархату, а інші Церкви наполягають, що це питання вирішує кіріархальна Церква у згоді з рештою Помісних Церков.

Як вірно зауважено в «Заяві»: «Автокефалія - це не спосіб відокремлення однієї Помісної Церкви від іншої. Навпаки, вона дозволяє місцевій Церкві здійснювати свою місію у світі, зберігаючи єдність Святої Соборної Апостольської Церкви Христової». Однак, історія Церкви засвідчує, що автокефалія може як об’єднувати, так і розділяти народи і Церкви – залежно від конкретного церковно-історичного контексту. Як вважає сучасний французький православний богослов Олів’є Клеман, «замкнута на собі автокефалія принесла чимало шкоди Православній Церкві».

Отже, не дивно, що значна частина духовенства та мирян нашої Церкви негативно ставиться сьогодні до ідеї автокефалії, вбачаючи в ній загрозу для молитовної та духовної єдності з Руською Православною Церквою. Позиція Священноначалія Української Православної Церкви в цьому питанні послідовна та логічна. Предстоятель та єпископат нашої Церкви щиро прагнуть подолання розколу, однак, відкидають ті шляхи та моделі об’єднання Українського Православ’я, які можуть викликати нові розділення або порушити євхаристійну та молитовну єдність Української Православної Церкви з Вселенським Православ’ям.

Водночас існуючий статус Української Православної Церкви фактично тотожній сукупності канонічних прав автокефальної Церкви. «Українська Православна Церква має сьогодні такі канонічні права, які є цілком аналогічними правам Помісної Церкви. Більше того, порівняльний аналіз канонічних прав Української Церкви, що сьогодні є самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату, і канонічних прав автокефальної Елладської Православної Церкви свідчить про те, що наші реальні права навіть більші від тих, які має автокефальна Церква Греції. Українська Православна Церква самостійно вирішує більшість церковних питань, і її канонічна залежність від Руської виражається лише в молитовному поминанні Патріарха Московського за богослужінням, а також у Патріаршому благословенні обраного Собором УПЦ Предстоятеля» (Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи. Виступ Предстоятеля УПЦ в Християнській богословській академії в Варшаві).

Зважаючи на все сказане, Священний Синод Української Православної Церкви вважає за необхідне продовжувати діалог про відновлення єдності Українського Православ’я, розділивши на даному його етапі питання удосконалення існуючого статусу УПЦ та питання подолання розколу.

 
16 липня 2008 року
† Володимир, Митрополит Київський і всієї України

Члени Священного Синоду УПЦ:

† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Іоанникій, митрополит Луганський і Алчевський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Іриней, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Феодор, архієпископ Кам’янець-Подільський і Городокський
† Пантелеімон, єпископ Олександрійський і Світловодський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський,
керуючий справами УПЦ

 
Джерело: офіційний сайт УПЦ

 

2008.07.16. Відповідь Священного Синоду УПЦ на звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП

Відповідь Священного Синоду Української Православної Церкви на “Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)” від 14 грудня 2007 року:
 
 "Священний Синод Української Православної Церкви, прийнявши до уваги експертну оцінку Звернення, надану Богословсько-канонічною комісією, має у відповідь зазначити наступне: розкол Українського Православ’я – це одна з найбільших та найболючіших трагедій Православної Церкви на українських землях за всю історію її існування з часів хрещення Києва святим князем Володимиром. Церковний розкол - це також гостра проблема для українського суспільства і для всього Вселенського Православ’я. Усвідомлюючи необхідність щонайшвидшого подолання церковних розділень в Україні, Українська Православна Церква готова до конструктивного діалогу та співпраці з усіма зацікавленими сторонами, включно з представниками тих релігійних груп, які сьогодні не мають єдності зі вселенським Православ’ям.
 
Водночас, щоби такий діалог був конструктивним та міг привести до бажаного результату – об’єднання всіх православних України в єдину Церкву, - він має відбуватись на певний засадах, а саме з дотриманням канонічних норм, які існують у вселенській Православній Церкві. Про ці засади неодноразово говорилось в різноманітних документах та заявах нашої Церкви, і в цьому питанні наші позиції залишаються незмінними. Наша наполегливість у дотриманні канонічних норм у подоланні розколу зумовлена не ригористичним ставленням до наших братів та сестер, які перебувають за межами канонічної Церкви, а усвідомленням того, що ігнорування цих норм створить передумови для ще більшої фрагментації Українського Православ’я, оскільки у свідомості багатьох зітре межу між тим, що припустимо і що неприпустимо в Церкві Христовій. Іншими словами, на шляху до подолання розколу ми готові поступитись строгою акривією та піти на церковну ікономію, з єдиною умовою, щоб така ікономія не призвела до деградації церковно-канонічної свідомості, що матиме ще більш катастрофічні наслідки для Церкви.
 
Цілком схвалюючи задекларований у Зверненні намір шукати шляхів для порозуміння та подолання церковних розділень, ми не можемо погодитись з деякими тезами та пропозиціями щодо цього, запропонованими авторами документу. Зокрема, ми не можемо прийняти ту тезу, що проголошення державної незалежності України саме по собі обов’язково передбачає незалежність Української Церкви. Державна незалежність України є історичним здобутком українського народу, і ми ні в якому разі не заперечуємо її цінності. Однак, ми далекі від того, аби розглядати канонічну самостійність Церкви як один з необхідних атрибутів такої незалежності. Канонічний статус Церкви потрібно розглядати в контексті екклезіологічної, а не політичної доцільності, - цей статус має визначатися не державно-політичними чинниками, а самою Церквою: її єпископатом, духовенством та вірянами.
 
Як відомо, згідно канонічного передання Православної Церкви, для отримання Церквою автокефального статусу необхідні наступні передумови: 1) одностайна думка єпископату, духовенства та вірних місцевої Церкви щодо необхідності проголошення автокефалії; 2) згода на новий статус для місцевої Церкви з боку повноти Православної Церкви, включно з кіріархальною Церквою. Як відомо, такої одностайної позиції щодо питання автокефалії в Православній Церкві в Україні не існує, оскільки значна частина Церкви вважає теперішній канонічний статус Української Православної Церкви таким, що, з одного боку, надає їй широкі канонічні права, які фактично тотожні правам автокефальної Церкви, а з іншого – зберігає духовний та молитовний зв’язок з Руською Православною Церквою. Що ж стосується позиції Вселенського Православ’я, то воно, як відомо, не лише не має одностайної думки щодо доцільності надання автокефального статусу Українській Церкві, але й досі не випрацювало узгодженої процедури надання автокефалії. Таким чином, штучна та поспішна автокефалізація Української Православної Церкви сьогодні нам видається невиправданою та такою, що може призвести до нових церковних розділень.
 
Ми також не можемо погодитись з пропозицією об’єднатись в одну церкву з тим, аби потім разом чекати канонічного визнання такої церкви. Так званий Київський патріархат було проголошено діячами українського автокефального руху ще в червні 1990 року, тобто 18 років тому. Втім, за цей час, самопроголошений без соборної згоди самої Української Церкви та Вселенського Православ’я, «патріархат» не визнано жодною канонічною Помісною Православною Церквою. Тому ми виступаємо проти будь-яких нових неканонічних спроб автокефалізації Української Церкви, які не будуть засновані на соборній згоді єпископату, духовенства та вірних нашої Церкви та не матимуть погодження з повнотою Вселенського Православ’я (включно з Московським Патріархатом). Існуючий розкол не можна подолати створенням нового, ще більш масштабного розділення. Такий шлях веде лише до поглиблення церковної кризи.
 
У Зверненні в якості моделі для подолання розколу в Україні пропонується нещодавно відновлене канонічне спілкування між Руською Православною Церквою Закордоном та Московським Патріархатом. Втім, ця аналогія недоречна в українській ситуації, оскільки статус УПЦ КП не тотожній колишньому статусу Руської Зарубіжної Церкви. По-перше, наявність апостольського спадкоємства в РПЦЗ не заперечувалася ані Московським Патріархатом, ані іншими Помісними Церквами. По-друге, до жодного з ієрархів РПЦЗ не було застосовано тих канонічних санкцій, які були справедливо накладені за створення розколу на колишнього митрополита Філарета та інших колишніх ієрархів Української Православної Церкви, що підтримали його розкольницькі дії (анафемствування або позбавлення священного сану). З огляду на це РПЦЗ мала часткове спілкування з Вселенською Церквою, зокрема через Сербську та Єрусалимську Церкви. Водночас відомо, що відсутність апостольського спадкоємства в УПЦ КП визнається всіма іншими Помісними Православними Церквами, зокрема Константинопольським Патріархатом, представники якого неодноразово заявляли про це під час переговорів з Руською Православною Церквою з українського питання. Думка про те, що, відокремившись від церковної повноти, колишні єпископи Української Православної Церкви, які відійшли в розкол, могли зберегти благодать та передавати її іншим у самочинних хіротоніях, є для нас цілком неприйнятною. Тому ми не можемо визнати, що Українська Православна Церква й розкольницька УПЦ КП є «частинами однієї Церкви».
 
Втім, нашу вірність догматичному та канонічному переданню Православної Церкви не слід вважати ознакою відсутності християнської любові. Очікуючи покаяння від тих, хто сьогодні перебуває в розколі, ми не прагнемо їх приниження. Наші ієрархи на Соборі єпископів Української Православної Церкви 21 грудня 2007 року закликали вірян «з християнською любов’ю та без ворожості ставитися до наших братів та сестер, які, віримо, тимчасово перебувають поза спасителькою огорожею Церкви». Як зазначено у Зверненні Собору: «Маємо пам’ятати слова святителя Григорія Богослова: “Ми прагнемо не перемоги, а повернення братів, розлука з якими бентежить нас”. В основі ставлення до братів і сестер, які перебувають у розколі, повинна бути любов, згідно зі словами Христа “По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Ін.13:35)».

 

Якщо ми справді прагнемо подолати церковне розділення в Україні, при цьому не створюючи нових розколів, якщо нам дорога Православна Церква та її розквіт в нашій незалежній державі, якщо ми хочемо, щоб вона була єдиною і міцною, нам слід залишити політизовані гасла - те “політичне православ’я”, яке було засуджене на Соборі єпископів Української Православної Церкви 21 грудня 2007 року, - та обрати для діалогу і співпраці не ідеологічну, а пастирську доцільність - не створення «незалежної Церкви» будь-якою ціною, а подолання існуючого розколу через консолідацію розпорошених і часто антагоністичних сил всередині українського Православ’я. Нам слід спочатку досягти єдиного розуміння природи перепон, які заважають подолати розкол. Зміна розуміння - це і є суть покаяння в грецькому сенсі цього слова. Про необхідність саме такого покаяння з боку тих, хто вчинив розкол, наша Церква говорить протягом вже багатьох років. Тільки після цього ми зможемо прибрати той бар’єр, який нас розділює, і, як результат, будемо в змозі набути єдиного бачення майбутнього Православної Церкви в Україні.
 
Підносячи молитви до Господа про подолання розколу та об’єднання Українського Православ’я, молитовно бажаємо всім нашим братам та сестрам, які внаслідок тих або інших причин відокремились від Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви та шукають шляхів повернення до церковного спілкування, духовної мудрості та мужності".
 
† Володимир, Митрополит Київський і всієї України

Члени Священного Синоду УПЦ:

† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Іоанникій, митрополит Луганський і Алчевський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Іриней, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Феодор, архієпископ Кам’янець-Подільський і Городокський
† Пантелеімон, єпископ Олександрійський і Світловодський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський,

керуючий справами УПЦ
 
16 липня 2008 року
 
 
Джерело: Офіційний сайт УПЦ

 

2007.12.14. Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП

ЗВЕРНЕННЯ
Священного Синоду та єпископату
Української Православної Церкви Київського Патріархату
до архієреїв, духовенства та вірних
Української Православної Церкви
(в складі Московського Патріархату)
Улюблені у Христі владики, отці, брати і сестри!
 
 Звертаючись до вас, перш за все хочемо навести слова Спасителя: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5:23-24).
 
Про що нагадують нам ці слова? Про те, що ніяке служіння не угодне Богові, якщо воно не сполучене з діяльною любов’ю. Про те, що справжня єдність з Богом виявляється через любов до ближнього, взаємне прощення та примирення. Про те, що без примирення з ближнім не може бути миру з Богом, бо «хто каже: ‘Я люблю Бога’, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого» (1Ін. 4:20-21).
 
Вже понад 15 років триває розділення між православними в Україні. З обох сторін було багато сказано і написано з приводу причин розділення. Але зараз час поставити питання: чи бажаємо всі ми, православні, продовження цього розділення? Переконані, що не бажаємо. А якщо не бажаємо – то що ми повинні зробити для того, щоб це розділення припинилося? Не написати, не сказати, а саме зробити?
 
Заповідана Богом любов до ближніх обов’язково повинна виявлятися у ділах. І ми, вірні Київського Патріархату, і ви не одноразово заявляли, що ми маємо любов один до одного. Тому тепер потрібно від слів про любов переходити до справ любові, яка довготерпить, милосердствує, не заздрить, не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині, усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить (Див.: 1 Кор. 13:4-7).
 
Цього року відбулася знакова подія – об’єднання частин Російської Православної Церкви. Всі ви пам’ятаєте, що зовсім недавно і Московська патріархія, і Російська Церква Закордоном перебували між собою у напружених відносинах, оголошували одна одну «розкольниками», «безблагодатними», позбавляли сану, тощо. Яким же чином стало можливим це об’єднання?
 
Переконані, що свою роль в ньому відіграли кілька факторів. По-перше, це усвідомлення того, що обидві сторони належать до єдиної Церкви. По-друге, розуміння того, що минулі непорозуміння і взаємні звинувачення не повинні визначати майбутнє. По-третє, позиція державної влади, яка виявила бажання допомогти подолати розділення.
 
Відзначимо, що сторони, які протягом десятиліть називали одна одну «розколом», врешті-решт визнали, що насправді це був не розкол, як він визначений у канонічних правилах, а юрисдикційне розділення, обумовлене обставинами часу. Переконані, що і в Українській Церкві має місце не розкол, а саме юрисдикційне розділення. Тому приклад розв’язання проблеми розділення в Російській Церкві повинен бути повчальним і для Церкви Української.
 
Які можуть бути перші кроки на шляху подолання розділення? Мабуть, ті самі, що були зроблені для подолання розділення Російської Церкви: припинення взаємної ворожнечі та налагодження діалогу. Бо без діалогу не можливе взаємне порозуміння і зрештою – примирення і об’єднання розділеної Української Церкви. Київський Патріархат не одноразово заявляв про необхідність налагодження діалогу між нашими Церквами. Ми і зараз готові до такого діалогу, якщо він відбуватиметься на засадах взаємної поваги, без висунення попередніх, завідомо неприйнятних умов.
 
Метою нашого діалогу має бути створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Для цього є всі канонічні та історичні передумови. Історія засвідчує, що в державах зі значною частиною або більшістю православного населення рано чи пізно Православна Церква ставала автокефальною. Це відповідає канонам, зокрема 34-му Апостольському правилу, а також правилам 17-му Четвертого та 38-му Шостого Вселенських Соборів, в яких зазначено, що «громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ». Україна є незалежною державою, а не автономією у складі Російської держави, а тому і Українська Церква, на підставі канонів та історичних прецедентів, має бути автокефальною. Також Українська Церква має все необхідне не тільки для того, щоб жити, як Помісна і автокефальна, але й для того, щоб посісти одне з провідних місць у сім’ї Церков-Сестер.
 
Нинішньому ж станові розділеної та ослабленої Православної Української Церкви радіють лише ті, хто бореться проти Православ’я і Церкви. Якщо цей стан продовжуватиметься, то в Україні й надалі будуть поширюватись аморальність, бездуховність, гедонізм, процвітатимуть новітні релігійні секти та культи. Відповідальність за це ляже на тих, хто не хотів, щоб Українська Церква стала єдиною, або хотів, але нічого не зробив для цього.
 
Для багатьох з вас цінним є юрисдикційний зв’язок з Московським Патріаршим Престолом. Але в умовах незалежності України цей зв’язок є і продовжить бути однією з причин розділення Церкви в нашій державі.
 
Питання автокефалії Української Церкви виникло не сьогодні або вчора. Вперше воно було поставлене ще рівно 90 років тому, коли Україна проголосила свою незалежність. На жаль ні тоді, ні тепер керівництво Російської Церкви не змогло дати повноцінної та адекватної відповіді на нього.
 
На нашу думку причиною такого становища є те, що багато хто на автокефалію Української Церкви в Москві дивиться більше з боку політичних інтересів Російської держави, збереження її могутності та впливу, чому є безліч підтверджень. Багато російських політиків та церковних діячів розглядають збереження в будь-якій формі адміністративної влади Москви над Православною Церквою в Україні, як інструмент збереження впливу Росії на Україну, з перспективою відновлення колишньої єдиної Російської держави. Вони сподіваються, що так зване «українське церковне питання» розв’яжеться саме собою, з плином часу та зміною поколінь ієрархів. Але спливло вже майже століття, змінилося декілька поколінь ієрархів, а питання так і залишилося не розв’язаним.
 
Переконані, що утвердження в Україні єдиної Помісної Православної Церкви та встановлення нею добрих взаємовідносин з Російською Православною Церквою, як Церквою-Сестрою, сприятиме справжньому покращенню відносин між нашими державами і народами, які не будуть обтяжені привнесеним у церковне життя політичним протистоянням.
 
Тож єдиним висновком, який напрошується сам собою, може бути тільки твердження, що ніхто поза межами України не зможе вирішити її церковних питань, якщо цього не зробить сама Українська Церква. Іншим Помісним Церквам вистачає своїх проблемних питань, тому не вони, а саме всі ми, діти Православної Української Церкви, маємо знайти шлях розв’язання наших проблем. Переконані, що інші Помісні Церкви, в тому числі й Московський Патріархат, рано чи пізно визнають те рішення, яке буде вироблене і схвалене в Україні. Про це переконливо і беззаперечно свідчить досвід проголошення автокефалії Церков за два останніх століття.
 
Народна мудрість говорить: хто бажає, той шукає можливості, а хто не бажає – той шукає виправдання. Закликаємо вас шукати можливості розпочати наш діалог, а не шукати виправдань, чому цього не можна зробити! Бо саме таким чином ми зможемо ділом засвідчити наявність у нас християнської любові та турботу про майбутнє Української Церкви.
Для всіх нас, а особливо ієрархів Церкви, спонуканням до дії нехай стануть слова притчі Спасителя про робітників у винограднику. Главою Церкви є не Предстоятелі чи Собори, а Сам Господь Ісус Христос. Церква – Христова, вона Його виноградник, а ми – лише виноградарі в ньому. Якщо хтось з нас, виноградарів, не впорається з покладеним на нас обов’язком подолати розділення в Українській Церкві, то Господь покличе до цієї справи інших виноградарів, які зможуть не на словах, а ділом виконати заповідь Його про дієву любов до Бога і до ближніх.
 
Впевнені, що рано чи пізно, тим чи іншим шляхом, але Православна Українська Церква буде єдиною і Помісною, рівною з іншими Церквами-Сестрами Вселенського Православ’я. Бо така воля Божа, про що свідчить Його дар незалежності, який має наша держава. Разом з тим кожен з нас, дітей Церкви, її священиків та архієреїв, особисто дасть відповідь Пастиреначальнику Христу за все, що він зробив, а чого не зробив, коли міг, на благо Церкви та задля її єдності. Кожен дасть відповідь на питання, чи носив він тягар іншого, виконуючи закон Христовий (Див.: Гал. 6:2) і чи творив він добро всім, «а найбільше ж своїм за вірою» (Гал. 6:10), доки був слушний час.
 
Завершуємо наше Звернення словами Писання: «Мир браттям і любов з вірою від Бога і Отця і Господа Ісуса Христа. Благодать з усіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа. Амінь» (Еф. 6:23-24).
 
ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
АНДРІЙ, Митрополит Львівський і Сокальський
АДРІАН, Митрополит Дніпропетровський і Криворізький
ЕВСЕВІЙ, Митрополит Рівненський і Острозький
ВОЛОДИМИР, Архієпископ Миколаївський і Богоявленський
ІОАСАФ, Архієпископ Білгородський і Обоянський
ГРИГОРІЙ, Архієпископ Запорізький і Мелітопольський
ІОАСАФ, Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський
ДАНИЛО, Митрополит Чернівецький і Кіцманський
СЕРАФИМ, Архієпископ Кіровоградський і Голованіський
ІЗЯСЛАВ, Архієпископ Житомирський і Овруцький
ВАРЛААМ, Архієпископ Чернівецький і Буковинський
ІОВ, Архієпископ Тернопільський і Кременецький
АНТОНІЙ, Архієпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський
ДАМІАН, Архієпископ Херсонський і Таврійський
ДИМИТРІЙ, Архієпископ Переяслав-Хмельницький
ІОАН, Архієпископ Коломийський і Косовський
ЯКІВ, Єпископ Одеський і Балтський
КЛІМЕНТ, Єпископ Сімферопольський і Кримський
МИХАЇЛ, Єпископ Луцький і Волинський
ПАЇСІЙ, Єпископ Бориспільський
ІОАН, Єпископ Черкаський і Чигиринський
ВСЕВОЛОД, Єпископ Луганський і Старобільський
КИРИЛ, Єпископ Ужгородський і Закарпатський
МЕФОДІЙ, Єпископ Сумський і Охтирський
ОНУФРІЙ, Єпископ Вінницький і Брацлавський
НЕСТОР, Єпископ Тернопільський і Бучацький
ФЕДІР, Єпископ Полтавський і Кременчуцький
МАТФЕЙ, Єпископ Дрогобицький і Самбірський
СЕВАСТІАН, Єпископ Чернігівський і Ніжинський
 
Джерело: Офіційний сайт УПЦ КП

 

2007.11.27. Архиєрейський Собор УАПЦ підняв питання канонічного статусу Української Церкви у Вселенському Православ’ї

Собор УАПЦ, в якому взяли участь Предстоятель УАПЦ Митрополит Мефодій (Кудряков) та єрархи цієї Церкви, відбувся 27 листопада у Києві, в приміщенні Патріархії УАПЦ. Собор заслухав доповіді правлячих єпископів УАПЦ про стан в єпархіях та прийняв Звернення до Собору УПЦ, а також до Постійної конференції українських православних єпископів за межами України щодо питання удосконалення канонічного статусу Української Церкви у Вселенському Православ’ї. Про це повідомили у Патріархії УАПЦ.
 
Учасники Собору розглянули питання про прийняття до лона УАПЦ архиєпископа Феодосія (Пецини), колишнього правлячого єпископа Дрогобицько-Самбірської єпархії УПЦ КП. Собор розглянув справу архиєпископа Феодосія і звернувся до нього з вимогою надати необхідну документацію, що засвідчує кількість церковних громад, які знаходяться на даний момент у його юрисдикції, зокрема, статути церковних громад та завірені протоколи парафіяльних зборів.
 
Собор також розглянув ситуацію у Рівненській єпархії УАПЦ, правлячим архиєреєм якої сьогодні є архиєпископ Макарій. На пропозицію останнього Собор розглянув можливість призначення окремого єпископа на Рівненську кафедру, однак, згідно з рішенням Собору, остаточне рішення з цього приводу буде прийнято після проведення Рівненського єпархіального собору.
 
Піклуючись про об’єднання Українського Православ’я та унормування канонічного статусу УАПЦ, Архиєрейський Собор прийняв Звернення до Собору УПЦ, а також до Постійної конференції українських православних єпископів за межами України.
 
У Зверненні Архиєрейського Собору УАПЦ до помісного Собору УПЦ засвідчено повагу єпископату УАПЦ до УПЦ та її Предстоятеля Митрополита Володимира, а також прохання до членів майбутнього Собору УПЦ з відповідальністю та християнською любов’ю розглянути питання удосконалення канонічного статусу УПЦ.
 
«Відновлення єдності Української Православної Церкви, – говориться у Зверненні, – складне завдання, що пов’язане з багатьма чинниками, головним серед яких є удосконалення існуючого канонічного статусу Православної Церкви в Україні, який би дозволив їй отримати належне місце у диптиху Святих Православних Помісних Церков. Як засвідчують соборні документи нашої Церкви, зокрема, заява Архиєрейського Собору УАПЦ від 15 серпня 2006 р. Божого (додається), єпископат УАПЦ «відкидає етнофілетизм як спосіб церковного будівництва» та прагне об’єднання Українського Православ’я на основі дотримання священних канонів.
 
Єпископат УАПЦ щиро прагне відновлення єдності Українського Православ’я, однак ми розуміємо, що це можливо лише тоді, коли єпископат Української Православної Церкви дійде до думки щодо необхідності здобуття нового канонічного статусу Української Церкви у Вселенському Православ’ї.
 
Добре знаючи позицію та бажання духовенства та пастви УАПЦ щодо об’єднання у лоні єдиної Помісної Церкви, просимо Вас, преосвященні владики та члени Собору, з відповідальністю та християнською любов’ю розглянути питання щодо удосконалення канонічного статусу Української Православної Церкви, пам’ятаючи, що реальне структурне об’єднання Українського Православ’я можливе лише на основі помісного статусу Православної Церкви в Україні».
 
У Зверненні Архиєрейського Собору до Постійної конференції українських православних єпископів міститься прохання сприяти діалогу УАПЦ з Вселенською Константинопольською Патріархією. Зокрема, єпископат УАПЦ просить Конференцію сприяти «проведенню переговорів між уповноваженими особами від Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви та Патріархом Варфоломієм I щодо канонічного статусу Церкви в Україні та шляхів її об’єднання за активного сприяння Вселенського Патріархату».
 
Джерело: офіційний сайт УАПЦ

 

2007.02.28. Висновки Канонічної та Богословської Комісій при Священному Синоді УПЦ

Висновки Канонічної та Богословської Комісій при Священному Синоді УПЦ стосовно канонічного статусу так званої «Української православної церкви – Київського Патріархату»
 
 
Висновки
Канонічної та Богословської Комісій при Священному Синоді УПЦ
стосовно канонічного статусу так званої
«Української православної церкви - Київського Патріархату»
 
«...Філарета ніхто не визнає як архієрея».
Патріарх Константинопольський Варфоломій
(З доповідної записки віце-прем'єр-міністра
України М. Жулинського Президенту України
Л. Кравчуку. 29 жовтня 1993 р.)
«Без єпископа немає Церкви...».
Св. Ігнатій Богоносець (Антіохійський)
 
В інтерв'ю газеті «День» від 15.09.2001 р. М.А.Денисенко («патріарх» УПЦ-КП) заявив: «Від того, визнавати чи не визнавати патріархом Філарета, від ставлення до його анафеми залежить рішення багатьох важливих питань, таких як: «Мають дві українські неканонічні Церкви єпископат чи ні?» Тому що невизнання Патріарха Філарета автоматично означає невизнання всіх тих єпископів, яких він рукоположив, і тих, яких, у свою чергу, рукоположили рукоположені ним єпископи. Якщо мене позбавити сану, то вийде, що не існує і корпуса українського священства (тому що вони всі рукоположені недійсними єпископами)».
 
Виходячи з вищесказаного, для того, щоб визначити ступінь канонічного достоїнства псевдорелігійного новоутворення, яке 25-26 червня 1992 р. назвало себе «Київським Патріархатом» і під цією назвою діє сьогодні в Україні, необхідно з'ясувати, ким був на момент проведення «Всеукраїнського («Об'єднавчого») Православного Собору» нинішній глава «Київського Патріархату» Михайло Денисенко.
 
Відповідь: Рішенням Архієрейського Собору РПЦ 11 червня 1992 р. звинуваченого в антицерковній діяльності колишнього митрополита Філарета позбавлено всіх ступенів священства і всіх прав, пов'язаних з перебуванням у клірі. На момент проведення «Об'єднавчого Собору» він був ченцем Української Православної Церкви, очолюваної з 28 травня 1992 р. Митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом).
 
Канонічне та богословське обґрунтування прийнятого Собором рішення буде наведено після історичного екскурсу, який пояснить необхідність і своєчасність вжитих заходів.
 
Історична довідка про виникнення філаретівського розколу
 
В управління Православною Церквою в Україні архієпископ Філарет (Денисенко) вступив 14 травня 1966 р. разом з призначенням постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України, архієпископом Київським i Галицьким. З 27 жовтня 1990 р. він - Предстоятель Української Православної Церкви, незалежної і самостійної в своєму управлінні - Блаженніший Митрополит Київський і всієї України.
 
Коли прийшов час перебудови і гласності, й суспільство почало звільнятися від кайданів тоталітаризму й КДБ, Філарет був викритий одним з перших. «Митрополит Філарет - твердий, навіть деспотичний лідер, дуже досвідчений політик, неперевершений майстер політичної інтриги, що вселяв архієрейському корпусу і духовенству скоріше страх, ніж повагу... він за своїм способом життя, тісними зв'язками з компартійною верхівкою і т. п. був дуже вразливий для критики»[1]. Широкі маси віруючих і невіруючих дізнавалися з публікацій у періодичних виданнях Києва і Москви про особисте життя митрополита Філарета, що далеко не відповідало чернечому.
 
Окрім порушень чернечих обітниць, суспільна думка звинувачувала його у співпраці з органами державної безпеки. Обвинувачення ці не були необґрунтованими. Колишній Голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР К.М.Харчев зазначив: «Усі питання, які ми перед ним ставили на зовнішній арені, завжди виконував блискуче. Завжди з честю викручувався зі складних ситуацій і завжди давав прийнятні для нас результати. Прекрасний був виконавець. Ми, в свою чергу, намагалися чітко ставити перед ним завдання, заздалегідь обговорювали, в яких межах він може діяти. Все зводилося, звичайно, до захисту й пропаганди партійної позиції. Ну, ви знаєте: нема ніякого тиску на Церкву, Церква у нас живе вільно - це, даруйте, марення сивої кобили»[2].
 
Перебуваючи на посаді Глави Української Церкви, Філарет своєю особистістю дискредитував і кидав тінь на всю Церкву. Це і пролунало в Заяві 26 народних депутатів Верховної Ради України 20 січня 1992 р.:
 
«Не секрет, а надбання гласності, що саме митрополит Філарет (Денисенко) тісно зв'язав свою тридцятилітню діяльність зі службами КДБ для того, щоб догодити владі КПРС, послужити безбожній владі не так в інтересах Церкви, як заради кар'єри та можливості утримувати Церкву в Україні в руках єдинодержавної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську роботу чесного священика, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам.
 
Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит Філарет (Денисенко) є перепоною на шляху духовного відродження України, очищення суспільства від сталінських хвороб, він повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй можливість зберегти свою єдність, правильно самовиразитися в нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою»[3].
Священнослужителі Української Православної Церкви звинувачували митрополита Філарета в успіхах уніатів у Галичині, у виникненні і поширенні автокефального розколу. Через грубе й деспотичне керування Київською Митрополією з юрисдикції Московського Патріархату пішли безліч кліриків і мирян, які не бажали більше випробовувати на собі свавілля Київського Митрополита і його цивільної дружини.
 
Влітку 1991 р. єпископ Переяслав-Хмельницький Іонафан (Єлецьких), вікарій і помічник Філарета, подав у Патріархію рапорт про недостойну архієрейського сану поведінку митрополита, за що був позбавлений сану.
 
Кількість скарг, що надходили в Патріархію, стрімко зростала. Помісний Собор РПЦ, що тоді намічався, повинен був розглянути висунуті звинувачення на адресу митрополита Філарета. Щоб забезпечити собі недоторканність (а не керуючись церковною необхідністю і, тим більше, не з патріотичних міркувань), митрополит Філарет став активно форсувати процес отримання автокефалії для УПЦ з ним на чолі.
31 березня - 5 квітня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі проходив Архієрейський Собор РПЦ, на якому обмірковувалося клопотання єпископату УПЦ (прийняте під авторитарним тиском митрополита Філарета) про надання УПЦ статусу автокефалії. В ході обговорень все частіше почали звучати звинувачення на адресу митрополита Філарета, який використав надану УПЦ самостійність і незалежність в управлінні не на подолання розколу і повернення тих, хто відпав в унію, а зробив її засобом посилення своєї особистої влади.
 
Собор визнав за краще, щоб митрополит Філарет пішов у відставку, оскільки його особі не притаманні якості, які сприяли б єднанню навколо нього православних кліриків і мирян України. Врешті-решт з цим погодився і сам митрополит Філарет, який перед Хрестом і Євангелієм пообіцяв піти у відставку: «Якщо я сказав, що я це зроблю, - значить, я зроблю. Я подам прохання Архієрейському Собору УПЦ про те, що я прошу відняти від мене ось ці повноваження - права Предстоятеля УПЦ і вибрати на це місце нового Предстоятеля»[4].
 
Стосовно статусу УПЦ Собор прийняв рішення «мати судження про надання УПЦ повної канонічної незалежності на черговому Помісному Соборі РПЦ»[5], коли, «як того потребує церковна дисципліна, в погодженні з усіма Помісними Православними Церквами, повнота Української Православної Церкви вільно виявить про це свою волю»[6].
 
Повернувшись в Україну, порадившись із тодішнім президентом України Л.Кравчуком, забравши архів та церковну казну УПЦ, митрополит Філарет зрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, який і до сьогодні роздирає хітон Христовий - Його Святу Православну Церкву в Україні.
 
Вихід з кризи
У зв'язку з неможливістю Київського Митрополита Філарета виконувати обов'язки через відступництво від церковної єдності згідно з п. 12 ст. V Статуту про управління УПЦ тимчасове керування УПЦ перейшло до старішого за хіротонією члена Священного Синоду УПЦ - Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака). Владика Никодим 27 травня 1992 р. скликав єпископів Української Православної Церкви в м.Харкові на Архієрейську нараду, на якій було прийнято рішення про негайне проведення Архієрейського Собору УПЦ. В Києві проведення Собору УПЦ було неможливим. Митрополит Никодим очолив та провів 27-28 травня Собор єпископату УПЦ в м.Харкові. Основним його діянням стало висловлення недовіри митрополиту Філарету, зміщення його з Київської кафедри, з посади Предстоятеля УПЦ та зарахування за штат у зв'язку з невиконанням ним клятвеної обіцянки звільнити посаду Предстоятеля УПЦ, даної на Архієрейському Соборі 31 березня - 5 квітня 1992 р.
 
Канонічність дій єпископату УПЦ рішень Харківського Архієрейського Собору
 
Варто відзначити, що на момент проведення Харківського Собору Філарет уже не був Предстоятелем УПЦ. Зараз Михайло Денисенко намагається поставити під сумнів правочинність Харківського Собору, говорячи, що його учасники нібито порушили 34-те Апостольське правило: «Єпископам усякого народу личить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого, перевищуючого їхньої влади, не творити без його міркування». Однак на той час Філарет практично вже тричі був заборонений у священнослужінні та позбавлений усіх прав Предстоятеля Церкви. Перший раз, коли на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня - 5 квітня 1992 р. перед Хрестом і Євангелієм він завірив архіпастирів, що «в ім'я церковного миру подасть прохання про звільнення його від обов'язків Предстоятеля». Вдруге Філарет був заборонений під час розширеного засідання Священного Синоду РПЦ (6-7 травня 1992 р.), який заборонив «митрополиту Філарету в період до Архієрейського Собору УПЦ діяти в якості Предстоятеля, а саме: скликати Синод, рукополагати архієреїв, видавати укази і звернення, що стосуються УПЦ. Винятком було скликання Архієрейського Собору Української Православної Церкви для прийняття його відставки й обрання нового Предстоятеля». На цьому ж засіданні Синоду дії Філарета були кваліфіковані «як хула на соборний розум Церкви, що діє під проводом Святого Духа». Саме тоді вперше дії Філарета були названі злочином проти соборності і визначені як хула на Духа Святого, що само по собі не підлягає прощенню (див.: Лк. 12,10; Мк. 3,29).
 
Однак і цього разу Синод поклав надію на покаяння Філарета і запросив його в черговий раз на засідання Синоду. Філарет не відповів, але розгорнув широку антицерковну діяльність у Києві. Крім того, на тому ж засіданні Священного Синоду було визначено, що до виборів нового Предстоятеля УПЦ цю посаду, згідно зі Статутом УПЦ, обійматиме Митрополит Харківський Никодим. Таким чином, Філарет на час проведення Харківського Собору вже не мав жодної ознаки Предстоятельської влади. Тому його нинішні спекуляції на тему 34-го Апостольського правила не мають канонічних підстав. Скоріше навпаки, сам розколоначальник підпадає під осуд цього правила та 15-го правила Константинопольського Двократного Собору, оскільки відійшов від спілкування зі своїм Патріархом, який згідно з 2-м п. V глави Статуту про управління УПЦ благословляє обраного єпископатом УПЦ Предстоятеля УПЦ.

 

Причини позбавлення митрополита Філарета священного сану
«... якщо ж і церкви не послухає,
то нехай він буде тобі, як язичник і митар!»

(Мф. 18,17)
 
Звільнивши митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Архієрейський Собор у Харкові мірою запобіжного заходу обрав заборону у священнослужінні митрополита Філарета до остаточного вирішення цього питання Архієрейським Собором всієї Руської Церкви.
 
Митрополит Філарет залишився глухим до соборного голосу Церкви. Порушивши архієрейську присягу, порушивши власну клятву, яку дав перед Хрестом і Євангелієм, він не виконав ні визначення квітневого Архієрейського Собору РПЦ, ні визначень Харківського Архієрейського Собору, ні постанови Священного Синоду. У зв'язку з цим його діяльність підпала під дію синодальної постанови від 7 травня 1992 р., яка передбачала у випадку невиконання вищевказаних визначень «передати митрополита Філарета суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви»[7], дата проведення якого була призначена на 11 червня 1992 р.
* * *
Єпископи Української Православної Церкви, які зібралися на Архієрейський Собор, склали, підписали й оприлюднили Заяву, у якій, стурбовані долею Святого Православ'я на рідній землі, закликали звернути увагу всієї Повноти Православної Церкви, що знаходиться під омофором Святішого Патріарха Московського і всієї Русі, на недостойну поведінку колишнього Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета. У заяві від імені 16 архієреїв Української Православної Церкви перелічувалися звинувачення на адресу колишнього Предстоятеля УПЦ, підтверджені посиланнями на канони, і давалася вичерпна характеристика розкольницьким діям митрополита Філарета, за які, на підставі 15-го правила Двократного Собору, він підлягав позбавлення сану.
 
«Усе вищевикладене, - резюмуючи, відзначали в Заяві єпископи, - ми передаємо суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви і наполегливо просимо прийняти по відношенню до митрополита Філарета, як свідомого порушника церковного благочестя і канонічного порядку, суворі заходи стягнення, як того вимагають Священні Канони, слідувати яким ми всі урочисто обіцяли перед лицем Православної Церкви»[8].
 
Як і визначено було на засіданні Священного Синоду від 28 травня 1992 р., спеціально скликаний Архієрейський Собор для розгляду справи митрополита Філарета, звинуваченого в антицерковній діяльності, відбувся 11 червня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі під головуванням Святішого Патріарха. Патріарх Алексій II довів до відома митрополита Філарета рішення Священного Синоду РПЦ про скликання Архієрейського Собору і викликав його на цей Собор. Незважаючи на те, що виклик був троєкратним, як того вимагає церковне судочинство, митрополит Філарет на вказаний Собор не з'явився, після чого Собор, згідно з канонами, міг розглядати справу обвинувачуваного в його відсутності. Ігноруючи рішення Українського Собору і постанову Священного Синоду РПЦ, заборонений у священнослужінні, митрополит Філарет продовжував звершувати богослужіння. Напередодні Архієрейського Собору він разом з єпископом Почаївським Яковом (Панчуком), нехтуючи загальноцерковними канонами, постановами вищої влади Руської і Української Церков, звершував «єпископські хіротонії».
 
Здійснюючи судовий розгляд справи Філарета (Денисенка), колишнього митрополита Київського і всієї України, Архієрейський Собор заслухав Заяву єпископату Української Православної Церкви, яка, по суті, стала судовим позовом. Преосвященні архіпастирі Української Православної Церкви і архієреї, які раніше проходили архіпастирське служіння в Україні, своїми свідченнями підтвердили справедливість усіх пунктів звинувачення, висунутих у Заяві єпископату УПЦ щодо митрополита Філарета. Теми особистого життя митрополита Філарета, що у ту пору набула широкого розголосу, майже не торкалися.
 
Таким чином, були засвідчені наступні злочини:
 
«1) авторитарні методи керування Українською Православною Церквою і Київською єпархією, повне ігнорування соборного голосу Церкви, а також прояви жорстокості і зарозумілості у стосунках із співбраттями по архіпастирському служінню, кліриками і мирянами, відсутність співчуття і християнської любові;
 
2) спосіб життя, який не відповідає вимогам канонів і кидає тінь на Церкву;
 
3) клятвопорушення, що виявилося в невиконанні даної ним перед Хрестом і Євангелієм на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви, що проходив 31 березня - 5 квітня 1992 р., обіцянки скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і подати на ньому прохання про відставку з посади Предстоятеля Української Православної Церкви;
 
4) свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору РПЦ у своїх публічних виступах, у тому числі через засоби масової інформації, хула і наклеп на Архієрейський Собор і тим самим на Православну Церкву;
 
5) здійснення священнодійств, у тому числі хіротоній у сан диякона, пресвітера і єпископа в стані канонічної заборони;
 
6) одноосібне присвоєння собі соборної влади, що виявилося в погрозі накладення заборон на архієреїв, які, діючи у відповідності зі Священними Канонами і Статутом Української Православної Церкви, прийняли на Архієрейському Соборі в Харкові 27 травня 1992 р. рішення усунути його з посади Митрополита Київського і всієї України і заборонити у священнослужінні;
 
7) учинення розколу в Церкві незаконним рукоположенням нових єпископів з призначенням їх на кафедри, зайняті канонічними архієреями, та іншими злочинними діями».
 
Ретельно розглянувши всі обставини справи по звинуваченню колишнього митрополита Київського, а також єпископа Почаївського Якова (Панчука) в тяжких церковних злочинах, Архієрейський Собор в особливому «Судовому діянні» ухвалив:
 
- «За жорстоке і зарозуміле відношення митрополита Філарета (Денисенка) до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж (Тит. 1, 7-8; 27-ме правило святих апостолів);
 
- внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих (Мф. 18, 7[9]; 3-тє правило I Вселенського Собору[10], 5-те правило V-VI Вселенського Собору);
 
- клятвопорушення (25-те правило святих апостолів);
 
- публічний наклеп і хулу на Архієрейський Собор (6-те правило II Вселенського Собору );
 
- здійснення священнодійств, враховуючи рукоположення, у стані заборони (28-ме правило святих апостолів[11]);
 
- учинення розколу в Церкві (15-те правило Двократного Собору):
 
1. Позбавити митрополита Філарета (Денисенка) сущого сану, знявши з нього всі ступені священства і всі права, пов'язані з перебуванням у клірі.
2. Вважати всі рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійснені митрополитом Філаретом у забороненому стані з 27 травня 1992 р., а також усі заборони, накладені ним на кліриків і мирян з 6 травня 1992 р., незаконними і недійсними.
3. Позбавити сану єпископа Почаївського Якова (Панчука) за співучасть в антиканонічних діях колишнього митрополита Київського Філарета і позбавити його всіх ступенів священства»[12].
 
Архієрейський Собор Руської Православної Церкви звернувся з Посланням до пастирів і пастви Української Православної Церкви. У Посланні Собор зі скорботою засвідчив, що на землі України виник новий розкол, причиною якого стали дії колишнього митрополита Київського Філарета.
 
Передбачаючи перекручене тлумачення причин, що спонукали Собор до вживання вищевикладених заходів заборони, Послання особливу увагу акцентує на тому, що «Філарет і Яків позбавлені сану не за переконання, а за злочини проти Церкви, що виявилися у свідомому грубому порушенні Священних Канонів»[13].
 
Що ж стосується надання Українській Православній Церкві повної канонічної самостійності, то «ми твердо переконані, - говорять учасники Собору, - питання це повинне вирішуватись законним канонічним шляхом через скликання Помісного Собору й узгодження його рішень з волею всіх братських Помісних Церков. Якщо цього не відбудеться, ми пожнемо лише нові і нові розколи, що несуть загибель церковному життю»[14].
 
Про прийняті Собором рішення були повідомлені Православні Патріархи і всі Глави Помісних Православних Церков. У свою чергу звернувся до кожного з них з апеляцією і позбавлений священного сану чернець Філарет.
 
Продовжуючи «священнодіяти» і навіть насмілюючись звершувати рукоположення після позбавлення сану за вироком законної церковної влади (Архієрейського Собору Руської Православної Церкви), вже через такі дії колишній митрополит Філарет втратив право на апеляцію, виходячи з 29-го (38) правила Карфагенського Собору, 14-го - Сардикійського і 4-го - Антіохійського Соборів. Але і саму апеляцію необхідно було подавати в даному випадку не Главам Помісних Церков, а Помісному Собору Руської Православної Церкви, який є вищою судовою інстанцією тієї Помісної Церкви, до складу єпископату якої колишній митрополит Київський входив до позбавлення сану.
 
Впродовж найближчого часу Глави Православних Церков висловилися з цього приводу. Вони надіслали свої привітання новообраному Предстоятелю Української Православної Церкви - Митрополиту Київському і всієї України Володимиру (Сабодану), а також, визнавши справедливими, висловили підтримку рішень та заходів, прийнятих щодо колишнього митрополита Київського Філарета (Денисенка), і заявили про невизнання його дій, оскільки вони суперечать церковній справі.
 
Свою одностайність висловили всі Східні Патріархи у своїх телеграмах на ім'я Святішого Патріарха Алексія та Блаженнішого Митрополита Володимира.
 
Патріарх Константинопольський Варфоломій: «У відповідь на телеграму і лист Вашого Блаженства з приводу проблеми, яка виникла у Вашій Святішій Сестрі - Руській Православній Церкві, що привела її Священний Синод за відомими йому причинами до зняття донедавна почесного члена Синоду митрополита Київського Філарета, ми бажаємо по-братньому повідомити Вашій любові, що наша Свята Вселенська Христова Церква, визнаючи повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає Синодальне рішення про вищесказане»[15].
 
Патріарх Олександрійський Парфеній: «З любов'ю прийняв Вашу телеграму щодо обрання Митрополита Володимира Предстоятелем Української Православної Церкви. Завіряю мого дорогого брата в наших молитвах за Вашу Святість, нового Предстоятеля Митрополита Володимира, Ваш Священний Синод і Православну Церкву в Україні. Нехай перебуває з вами Господь.
Дорогий брате! У плині цих важких і скрутних днів для Православної Церкви України і народу Божого під Вашим канонічним і духовним керуванням мої молитви завжди з Вами. Прошу нашого Христа Бога допомогти і захистити Ваш православний народ України, дарувати мир, захист і єдність. Кріпіться! Нехай благословить Вас Бог! Перебуваю разом з Вами!»[16].
 
Ігнатій IV, Патріарх Великої Антіохії і всього Сходу: «Вітаємо Вас із прийняттям дій відносно України. Наші привітання Митрополиту Володимиру, єдиному законному Предстоятелю в Україні. Завжди з вами в братерському співробітництві»[17].

 

Про своє відношення до цих подій заявили Предстоятелі інших Помісних Церков:
 
Архієпископ Афінський і всієї Еллади Серафим: «Довідавшись з вашої телеграми від 16 серпня про недавнє рішення Руської Православної Церкви стосовно зняття священного сану з названих у ній осіб за антиканонічні дії проти церковного священноначалія, народу Божого і всієї Церкви і статуту РПЦ, ми висловлюємо згоду з цим рішенням і заявляємо Вам про свою беззастережну підтримку. Ми відмовляємося мати будь-яке спілкування з вищезгаданими особами, позбавленими єпископського сану»[18].
 
Митрополит Кіпрський Хризостом: «Гаряче вітаю Ваше возлюблене Високопреосвященство з приводу Вашого обрання Митрополитом Київським і всієї України, від усієї душі бажаю всілякого успіху в цій справі»[19].
 
Собор єпископів Польської Православної Церкви надіслав листа Патріарху Алексію з висловленням повної підтримки позиції РПЦ в українському питанні і з привітанням Митрополиту Київському Володимиру як законному і канонічному Предстоятелю Української Православної Церкви.
 
Митрополит Празький Дорофей у своєму листі від 17 червня 1992 р. також виступає за зняття Митрополита Філарета (Денисенка), вітаючи разом з тим митрополита Володимира як канонічного Предстоятеля.
 
У телеграмі від 1 червня 1992 р. Предстоятель Грузинської Православної Церкви Католікос-Патріарх Ілля ІІ сповістив про визнання ним новообраного глави УПЦ.
У листі від 18 червня 1992 р. про свою підтримку рішень РПЦ повідомив Митрополит всієї Америки і Канади Феодосій.
 
ПІДДАННЯ АНАФЕМІ М.А.ДЕНИСЕНКА («патріарха Філарета»)
 
«Так звана УАПЦ не має канонічноїспадкоємності з Київською Митрополією...Це суха гілка, котра відломилась від живого дерева нашої віри...Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії,які звершують священники і єпископи цієї «церкви» - не благодатні...»
Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко)(«Православний вісник». - 1991 р., № 1 - С. 10-13)
 
У жовтні 1995 р. Філарет був обраний «патріархом» «УПЦ-КП». Ця подія внесла в життя Православної Церкви нову смуту. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. ухвалив: «Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової, і буде він анафема перед усім народом». Підстави для даного рішення такі:
- продовження Філаретом (Денисенком) розкольницької діяльності, поширення її за межі Руської Православної Церкви, що, зокрема, призвело до збільшення розколу в Болгарській Православній Церкві;
- прийняття в «спілкування» розкольників інших Православних Церков;
- продовження здійснення святотатських богослужінь, у тому числі блюзнірських лжехіротоній, незважаючи на обґрунтовані заборони законної церковної влади;
- Філарет (Денисенко), не маючи священного сану, насмілився іменувати себе «Патріархом Київським і всієї Руси-України» у той час, як кафедру законно займає канонічний Предстоятель Української Православної Церкви в сані Митрополита;
- Філарет (Денисенко) не припинив зводити хулу на єпископів, духовенство і вірних чад Української Православної Церкви, які перебувають в спілкуванні з Руською Православною Церквою, і продовжував чинити своїми діяннями зло.
Згідно з яким правом церковна влада звершує суді застосовує міри церковного покарання?Чи є ці рішення незаперечними, дійсними і дієвими?
«Спільне віросповідання і постанови Вселенської Церквивизначаються зі Слова Божого спільною згодоюВселенської Церкви через посередництво її вчителів»
Святитель Філарет (Дроздов)
 
«Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець»
Святитель Кіпріан Карфагенський
Першоджерелом церковного права є Божественна воля Засновника Церкви - Господа нашого Іісуса Христа. Вона діяла в Церкві під час її створення і їй Церква буде підкорятися «по всі дні до кінця віку» (Мф.28,20).
Засновуючи Церкву, Спаситель знав, що поміж пшениці будуть рости і плевели (див.: Мф.13, 24-30), знав, що будуть негаразди, коли в Його Церкву проникатимуть вовки в овечих одежах (див.: Мф.7,15). Щоб запобігти цьому, Він дав своїм послідовникам - апостолам, а ті в свою чергу єпископам так зване право «в'язати і розв'язувати»: «Що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі, і що розв'яжете на землі, те буде розв'язане на небі» (Мф.18,18).
 
Право накладати заборону, позбавляти священного сану за явні та засвідчені провини, які регламентовано церковним канонічним правом, таким чином дано церковній владі Самим Господом Іісусом Христом, і право це є незаперечним для тих, хто вважає себе Його послідовниками, оскільки базується на словах Євангелія. Сам Іісус Христос дав початок дисциплінарній мірі - відлученню від Своєї Церкви, коли сказав: «Якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар» (Мф.18,17), тобто, нехай буде відлученим від Церкви. Пізніше святі апостоли пояснювали це в своїх посланнях та застосовували на практиці (див.: 1 Кор.5,5; 1 Тим.1,20; 2 Тим.3,5; Тит.3,10; 2 Фес.3,6; 2 Ін.10-11).
 
Православна Церква Христова єдина, як єдиним є її Глава Іісус Христос. У своїй абсолютній повноті Вселенське Православ'я підтримало рішення Руської Церкви відносно колишнього митрополита Філарета.
 
Неканонічна автокефалія чи неканонічна Церква?
Існує ще одне базове питання, пов'язане з терміном канонічності-неканонічності. Дуже часто, виправдовуючи себе, розкольники гово­рять про те, що автокефалія Руської Православної Церкви не визна­валась зі сторони Матері-Церкви Константинопольської півтораста років. Говорять також про те, що автокефальність більшості існую­чих сьогодні Помісних Церков певний час не визнавалась з тієї чи іншої причини зі сторони їх кіріархальної церкви або інших Помісних Православних Церков. Так, дійсно, це факти історичні, які мали місце. Причиною цього є те, що в Православному світі не оп­рацьовано єдиний загальноприйнятий принцип проголошення авто­номії чи автокефалії. Наголошуючи на цьому, розкольники, однак, замовчують той факт, що Помісні Православні Церкви, які не визнавались зі сторони Матері-Церкви певний час в якості автоке­фальних, майже завжди перебували в євхаристичному і молитовно­му спілкуванні з рештою православного світу, а нерідко і з самою Матір'ю-Церквою. Замовчується і те, що самопроголошувана та чи інша автокефалія проголошувалась Церковною Повнотою - одностайно єпископатом, духовенством, монашествуючими та миря­нами, а не окремими особами.
 
Проголошуючи автокефалію, релігійна спільнота повинна бути у змозі підтримувати канонічний устрій новопроголошеної Помісної Церкви - підтримувати її благодатне апостольське преємство від Христа Спасителя, збільшуючи при потребі єпископську ієрархію. Тобто вона повинна мати як мінімум 4 необхідних (згідно з Апос­тольським правилом) для нової єпископської хіротонії канонічних, не перебуваючих поза штатом, під церковним судом або забороною, незаплямованих морально, а також, згідно зі священними канона­ми, реально керуючих реальними єпархіями єпископів з реальними і одностайними у цьому питанні кліриками та мирянами.
 
Що ж ми маємо у випадку з «автокефаліями» українських роз­кольників?
Як відомо, у проголошені «автокефалії» Української Православ­ної Церкви у 1989 році взяла участь навіть не єпархія і не єпископ, а один протоієрей Дмитро Ярема - настоятель одного - Петро-Павлівського храму Львова. Хто «умножив» ієрархію цієї «церкви» і очолив її? - Позаштатний єпископ РПЦ, без права звершувати свя­щеннодійства, в сукупності з позбавленим сану, колишнім тульським дияконом Вікентієм Чекаліним.
 
Що ж стосується «автокефалії» Денисенка, то він її взагалі не проголошував! А лише, вже позбавлений сану, увійшов до того угрупування, яке було проголошене Яремою, «висвячене» Боднарчуком, досвячене Мстиславом Скрипником, та пересвячене врешті-решт ним самим - до так званої УАПЦ.
 
Право на існування різних Помісних Церков підтверджене в канонах самої Церкви. Однак такого права не мають розкольницькі угрупування, в яких відсутня благодать апостольсько­го преємства і які лише самі себе називають Помісними Церквами.
 
Таким чином, необхідно розрізняти поняття: «неканонічна авто­кефалія» - проголошена самостійність, не визнана, можливо тимча­сово, зі сторони Матері-Церкви та інших Помісних Церков, та «нека­нонічна Церква» - структура, яка, не відповідаючи вимогам церков­них правил-канонів, не є Православною Церквою, а угрупуванням без дійсної ієрархії і, відповідно, спасительних Таїнств. Такою неканонічною «Церквою» і є сьогодні «Київський Патріархат», «єписко­пат» якого не має апостольського преємства. І порожніми є слова М.Денисенка, котрий даремно вселяє надію своїм послідовникам про визнання в майбутньому «КП» - рівноправною Церквою-сестрою в сім'ї Православних Церков, оскільки тут справа йде не про визнан­ня самостійності, автокефальності, а про визнання церковності як та­кої, що є неможливим в принципі, оскільки ігнорування розкольни­ками церковних канонів є настільки явним, що цього не допустить і Сам Бог - Засновник Церкви.
 
Враховуючи вищевикладене можна констатувати повне ігнорування розкольниками віками встановленого Богом заповіданого устрою Його Святої Православної Церкви. Ні колишній митрополит Філарет, ні очолювана ним сьогодні організація, зареєстрована під назвою «Українська православна церква - Київський патріархат» до Православної Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, яку ми сповідуємо у Символі Віри, ніякого відношення не має.
 
Голова Канонічної Комісії при Священному Синоді УПЦ Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій
Голова Богословської Комісії при Священному Синоді УПЦ архієпископ Львівський і Галицький Августин


 

[1] Міжконфесійні і державно-церковні відносини в Україні на фоні подій 18 липня 1995р. Фонд підтримки досліджень в галузі національної безпеки. С.3 (Машинопис).
[2] Нєжний О. Як вас тепер називати. Машинопис-передрук з журналу «Огоньок», №48, 49, 1991 р.; №4, 1992 р. С.6.
[3] Анісімов В.С. До історії автокефального і філаретівського розколів. 2002 р. С.26 //Депутатська заява. Київ, 20 січня 1992 р.
[4] Аудіозапис засідання Архієрейського Собору РПЦ 31 березня - 5 квітня 1992 р.
[5] Постанова Архієрейського Собору РПЦ. 02.04.1992 р., (копія). - Архів Митрополії УПЦ.
[6] Лист Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ Президенту України Л.Кравчуку від 4 квітня 1992 р. - Архів Митрополії УПЦ.
[7] Определения Священного Синода //ЖМП. - №7. - 1992. - Официальная хроника. С.9.
[8] Заявление епископата Украинской Православной Церкви. - ЖМП. - №8. - 1992. - Официальная хроника. С.8-9.
[9] «Від спокус горе світові, бо мусять спокуси прийти; однак горе тій людині, через котру приходять спокуси».
[10] «Великий Собор без винятку постановив, щоб ні єпископу, ні пресвітеру, ні диякону, і взагалі нікому із тих, хто перебуває в клірі, не було дозволено мати в домі жінки, яка живе разом з ним, окрім матері, чи сестри, чи тітки, або тільки тих осіб, які не викликають ніякої підозри».
[11] «Якщо хто, єпископ, або пресвітер, або диякон, праведно за явну провину вигнаний, осмілиться торкнутися служіння, йому дорученого, такий зовсім нехай відсічеться від Церкви».
[12] Судебное деяние Архиерейского Собора РПЦ 11 июня 1992 г.- ЖМП. - № 8. - 1992. - Официальная хроника. - С.9-10.
[13] Послание Архиерейского Собора РПЦ пастырям и верным чадам Украинской Православной Церкви. - ЖМП. - № 8. - 1992. - Официальная часть. - С.11.
[14] Там же.
[15] Лист Патріарха Константинопольського Варфоломія Святійшому Патріарху Московському і всієї Русі від 26 серпня 1992 р. (Переклад з грецької, № 1203) - Архів ВЗЦЗ.
[16] Телеграма Парфенія, Патріарха Олександрійського. Олександрія, Єгипет, 31.08.92 р.- Архів Київської Митрополії.
[17] Телеграма Ігнатія ІV, Патріарха Великої Антіохії і всьго Сходу, Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію ІІ від 05.06.92. - Архів Київської Митрополії.
[18] Телеграма Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію ІІ Архієпископа Афінського і всієї Еллади Серафима. Афіни, 5 вересня. Вх. № 103, 09.09.1992 р. - Архів Київської Митрополії.
[19] Телеграма Його Високопреосвященству Митрополиту Київському і всієї України Володимиру від Митрополита Кіпрського Хризостома (Переклад з англійської) -Архів Київської Митрополії.
 
Джерело: офіційний сайт УПЦ

2007.02.28. Відповідь УПЦ на лист Президента на ім’я Блаженнішого Митрополита Володимира

Відповідь Української Православної Церкви на лист Президента України на ім’я Блаженнішого Митрополита Володимира
 
№ 199
27 лютого 2007р.
Президенту України
В. А. Ющенку
Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!
12 лютого 2007 р. на ім'я Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, за Вашим особистим підписом надійшов лист №1-1/204. У ньому Ви, як православний громадянин і як Президент великої європейської держави, в якій, на жаль, взаємовідносини між віруючими, також віруючими і державою далекі від тих стандартів, які хотілося б бачити, переймаєтесь долею Українського Православ'я та Української Церкви. Ви говорите про необхідність дотримання в Україні свободи віросповідання та забезпечення поважного ставлення до об'єднавчих прагнень віруючих усіх православних церков. У цьому Ви посилаєтесь на пункт 14-й Універсалу національної єдності, який, до речі, приймався для Церкви без Церкви, відносно чого священноначалля УПЦ свого часу висловило свої зауваження (див. додаток 1). Змістом Вашого листа є звернення до глави нашої Церкви та її Священного Синоду з пропозицією розглянути можливість проведення представниками єпископату й священства Української Православної Церкви зустрічей та консультацій із представниками УПЦ Київського патріархату для вирішення проблемних питань розвитку православ'я в Україні. Метою таких зустрічей, на Вашу думку, повинен був би стати пошук взаємоприйнятних шляхів налагодження міжцерковного примирення, а також Ви вбачаєте в них позитивний чинник у справі об'єднання православних України в єдину Помісну православну церкву.
 
 Як відомо, 24 січня 2007 р. в резиденції Предстоятеля УПЦ у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, під головуванням Блаженнішого Митрополита Володимира пройшов Архієрейський Собор Української Православної Церкви. Одним із питань порядку денного було обговорення і Вашої, на той час гіпотетичної, ініціативи, викладеної у вищезазначеному листі, щоправда, дещо в іншій редакції, яка, власне, не особливо змінює його зміст. Архієрейський Собор уповноважив редакційну колегію Собору, нас, хто нижче підписалися, у випадку офіційного оприлюднення Вами вищевказаної ініціативи, дати обґрунтовану відповідь та роз'яснити позицію єпископату УПЦ з цього питання. За дорученням Собору Архієреїв УПЦ маємо за честь засвідчити Вам свою повагу та повідомити про наступне.
 
Учасники Архієрейського Собору заслухали інформацію про можливе офіційне звернення Президента України до Предстоятеля та Священного Синоду УПЦ з питання створення Українською Православною Церквою спільної з представниками УПЦ КП Комісії, яка б зайнялася вирішенням проблемних питань розвитку Православ'я в Україні. Вірогідність такої Вашої ініціативи, шановний Вікторе Андрійовичу, походила із заяви, зробленої Вами під час Вашої зустрічі з «єпископатом» УПЦ КП 12 січня 2007 р. та оприлюдненої в ЗМІ. Ви, зокрема, сказали: «Я готовий звернутися до Синодів УПЦ і УПЦ КП з пропозицією створити спільну богословську комісію за участю, приміром, 3 єпископів та 2 священиків з кожного боку для розгляду наболілих питань» (прес-служба Президента України). У свою чергу деякі церковні та навколоцерковні ЗМІ Ваш вислів трактували як Вашу готовність сприяти створенню «спільної богословської комісії, яка займатиметься питанням створення єдиної помісної Церкви в Україні», «комісія повинна розглядати актуальні питання, які сприятимуть початку діалогу, а згодом і об'єднанню Церков» (http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;13688/). Природно, що дана інформація про можливість створення такої двосторонньої комісії з ініціативи Адміністрації Президента, а тим більше, можлива участь у ній єпископів УПЦ, викликала хвилю протестів серед віруючих та шалену дискусію в ЗМІ, часто з безпідставними звинуваченнями як на адресу Президента, так і єпископату УПЦ. Вірні нашої Церкви дуже добре пам'ятають, а часто і фізично відчувають на собі, ті розбійницькі методи, якими лише 15 років тому новостворена та зареєстрована всупереч чинному законодавству так звана УПЦ КП з потурання центральної та місцевої влади «розбудовувала» свою структуру за рахунок кафедральних соборів, єпархіальних управлінь та парафіяльних церков нашої Української Православної Церкви. Правове свавілля того часу вражає своєю масштабністю та цинічністю його учасників. Подекуди таке «розширення» має місце і сьогодні. Історія розвитку релігійної організації УПЦ КП є аналогічною до історії розвитку багатьох нинішніх олігархічних бізнесових структур з темним минулим, що зароджувалися в неладах із законом під час безладдя кінця 80-х - початку 90-х рр. минулого століття. Минав час, вони зміцнювалися і легалізувалися. Чи не про них Ви говорили на Майдані наприкінці 2004-го? Саме за такою схемою розвивається так званий Київський патріархат - структура, котру створив у 1992 р. колишній Предстоятель УПЦ. Сьогодні вони також шукають «шляхів налагодження міжцерковного примирення» - легалізації в православному світі, і в цю аферу втягують Вас. Втягувалися до цього процесу і Ваші попередники однак, Михайло Денисенко сказав, що на відміну від них, «тільки Ви, Вікторе Андрійовичу, стали робити реальні кроки у цьому напрямку» (http://cerkva.info/2007/01/12/zustrich.html).
 
Всебічно обговоривши подану інформацію, Собор прийняв рішення, у випадку офіційного Вашого звернення до УПЦ, шановний Вікторе Андрійовичу, з вищевказаною пропозицією, утриматися від утворення подібного роду двосторонньої комісії. Така позиція базується на тому, що УПЦ КП, не маючи апостольського преємства ієрархії (див. висновок канонічної комісії), не може бути єклезіологічно рівноправним учасником діалогу. Правильне розуміння цього питання, вірогідно, маєте і Ви, оскільки у своєму листі від 12.02.2007 р. не називаєте учасників можливих консультацій та зустрічей зі сторони УПЦ КП «єпископами та священством», а лише «представниками УПЦ Київського патріархату».
 
 
Керуючись принципом церковної ікономії, Архієрейський Собор в односторонньому порядку створив при Синодальних канонічній та богословській комісіях при Священному Синоді УПЦ «Комісію УПЦ по відновленню єдності Українського Православ'я». В її компетенцію входить пошук шляхів і методів, а також випрацювання механізмів відновлення єдності Українського Православ'я шляхом церковно-дисциплінарних норм, передбачених канонічним правом Вселенського Православ'я. Собор ще раз нагадав, що під поняттям «відновлення єдності» розуміється повернення тих, хто відійшли від церковної єдності, через усвідомлення ними гріха розколу, тобто покаяння, у спасительне лоно Української Православної Церкви. Вищевказана комісія УПЦ зможе приймати представників сторони, які ухилилася в розкол, вислуховувати їх можливі ініціативи, мати судження у кожному випадку та доповідати про них Священному Синоду і Архієрейському Собору УПЦ, в компетенцію яких входить прийняття остаточних рішень.
 
 
Представники УПЦ КП усвідомлюють власну еклезіологічну ущербність та сотеріологічну згубність свого положення. Непоодинокими є факти, коли «духовенство» Київського патріархату, в тому числі і «єпископи», рекомендують близьким та дорогим їм людям приймати Таїнства в канонічній Церкві. Однак бісівська гординя не дозволяє їм вийти із особистою ініціативою щодо діалогу, а примушує шукати посередників, у даному випадку в особі Президента. Їм соромно подивитися у вічі своїм братам-українцям, котрих вони паплюжать, ганьблять та шельмують ось уже протягом 15-ти років. Соромно і перед своїми послідовниками, котрих ошукано, та позбавлено справжнього літургійного життя. Вийти самостійно із такого становища - це і означає покаятися. Варто згадати притчу Спасителя про блудного сина (Лк.15,11-24), яку ми нещодавно чули за богослужінням в одну із підготовчих до Великого посту неділь. Чи планував той син, перебуваючи на «стороні далеко», проводити зустрічі та консультації з батьком для вирішення проблемних питань розвитку свого подальшого буття? Чи, може, шукав взаємоприйнятних шляхів налагодження примирення? Ні. Такого ми у Святому Письмі не зустрічаємо. А для Української Православної Церкви Євангеліє з його істинами не стало архаїчним.
 
На сьогодні ведуться богословські співбесіди з представниками Української Автокефальної Православної Церкви. Відновлення такого діалогу було ініційоване керівництвом УАПЦ. Виходячи із засвідчених часом толерантних відносин щодо УПЦ та її вірних, діалог було відновлено, і, маємо надію, з Божою допомогою він буде результативним.
 
Українська Православна Церква на сьогодні є в Україні самодостатньою Церквою. Вона зберегла і володіє повною мірою і неушкоджено всіма дарами та якостями Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, як про те говорить Символ віри. Вона може обійтися без тих, хто Її нерозумно покинув. Проте вона, як любляча Мати, скорбить за своїми дітьми, які залишаються поза Її благодатною огорожею без спасительних Таїнств Тіла і Крові Христових, які, за словами нашого Господа, єдині, що роблять людину наслідником вічного життя.
 
На Вашу ініціативу «зустрічей та консультацій» відповідаємо, що ще 8 грудня 1992 р. на засіданні Священного Синоду Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив пропозицію про необхідність проведення богословського діалогу між представниками УАПЦ і УПЦ КП з метою подолання церковного розколу в Україні.
 
Священний Синод висловив надію, що зі свого боку УАПЦ і УПЦ КП виявлять добру волю у цьому благому намірі, підтримавши це рішення, і визнав можливим негайний початок ведення такого діалогу за наступних умов[1]:
 
1. Припинення насильства з боку прихильників Української Православної Церкви Київського Патріархату щодо Української Православної Церкви.
2. Повернення Українській Православній Церкві захоплених силою соборів, храмів, єпархіальних центрів, навчальних закладів.
3. Невтручання центральної та місцевої влади, народних депутатів у внутрішнє життя Церкви.
4. Без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенка) - оскільки він не є членом Церкви, будучи відлученим від неї.
Ці чотири необхідні для початку та нормального ведення діалогу умови залишаються базовими і нині.
 
Майбутнє Українського Православ'я залежить не лише від позиції єпископату УПЦ, але й від усвідомлення трагічності свого положення тими, хто сьогодні перебуває поза спасительною огорожею Матері Церкви. Якщо таке усвідомлення прийде, то проблеми будуть вирішені, про що ми щоденно молимося і просимо Бога.
 
Бажаємо Вам, вельмишановний Вікторе Андрійовичу, міцного здоров'я та допомоги Божої у Вашому служінні Українській Державі і українському народові.
За дорученням Архієрейського Собору УПЦ з глибокою повагою до Вас
 
Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел
Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій
Архієпископ Львівський і Галицький Августин
Архієпископ Переяслав-Хмельницький, вікарій Київської Митрополії, керуючий справами УПЦ Митрофан


 

[1] Журнал №13 засідання Священного Синоду УПЦ від 8 грудня 1992 р.// Архів канцелярії Київської Митрополії.
 
Джерело: офіційний сайт УПЦ

2006.11.22. Звернення Священного Синоду УПЦ

Звернення
 Священного Синоду Української Православної Церкви до Президента України Віктора Ющенка, Голови Верховної Ради України Олександра Мороза та народних депутатів України, Прем'єр-міністра України Віктора Януковича та Уряду України, до вірних Української Православної Церкви та до тих,  хто перебуває поза спасительної огорожі Православної Церкви в Україні,  до всіх громадян України, кому не байдужа доля Українського Православ'я - невід'ємної складової нашої самобутності та основного історичного фактора державотворення України 
 
Вельмишановне керівництво України, улюблені у Христі брати та сестри, дорогі співвітчизники!
 
Виповнилося 15 років відтоді, як Україна стала незалежною державою і як суверенна країна увійшла в сім'ю народів світу. Виповнилося і 16 років відтоді, як Православна Церква в Україні, що веде свою історію від Володимирового Хрещення, отримала новий канонічний статус, будучи реорганізованою з Українського Екзархату в Українську Православну Церкву. На сьогодні Українська Православна Церква (саме такою, згідно зі статутними документами, є її офіційна назва), - це самокерована Церква з правами широкої автономії, „незалежна і самостійна у своєму управлінні", як про те говорить Патріарший Томос від 27 жовтня 1990 року. Українська Православна Церква, очолювана її Предстоятелем Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, нараховує більше одинадцяти тисяч парафій, об'єднує їх у 35 єпархій, охоплюючи всі області України та АР Крим, несе свою спасительну місію „на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового"(Єф. 4: 12).
 
Українська Православна Церква, з-поміж релігійних організацій, зареєстрованих в Україні як „православні церкви", - єдина, яка є власне Церквою в євангельському, святоотцівському, православно-канонічно-еклезіологічному значенні цього слова. На відміну від інших так званих „православних церков", вона, маючи апостольську спадковість рукоположень єпископату, зберігає неушкодженим заповідане Господом нашим Іісусом Христом та Його учнями-апостолами вчення. Установлені Богом Таїнства, які дано нам як засоби спасіння є дійсними та дієвими лише в церковній огорожі Української Православної Церкви. Свідченням тому є одностайність у цьому питанні всієї Вселенської Православної Церкви, усіх Помісних Автокефальних та Автономних Церков світу. Як є один Бог - засновник Церкви, так є на сьогодні в Україні і одна Православна Церква - невід'ємна частина Всеправославного церковного світу. Це аксіома.
 
Наближається 15-та річниця Архієрейського Харківського Собору, Собору, на якому Українська Православна Церква позбавилася ганебних наслідків тоталітарної радянської минувшини. Керуючись велінням апостола Павла: „Вилучіть лукавого з-поміж себе самих!" (1Кор. 5, 13), - вона очистилася, позбавивши предстоятельських прав, людину, яка внаслідок свого заплямованого минулого стала неспроможною виконувати обов'язки керманича церковного корабля за нових умов соціального устрою незалежної держави. Однак, будучи „твердим, навіть деспотичним лідером, дуже досвідченим політиком, неперевершеним майстром політичної інтриги"[1], ця людина, облудливо використавши національно-патріотичні настрої, вивела з церковної огорожі УПЦ частину віруючих, вчинила розкол, створивши для себе всупереч чинному законодавству[2] нову релігійну організацію - „Українську Православну Церкву - Київський Патріархат". За таку діяльність його було „позбавлено сану не за переконання, а за злочини проти Церкви, що виявилися у свідомому грубому порушенні Священних Канонів"[3]. Саме колишній Предстоятель, через свою деструктивну антицерковну діяльность, у той час унеможливив удосконалення канонічного статусу УПЦ шляхом поступового усвідомлення всім православним суспільством доцільності та необхідності такого процесу.
 
Своє відношення до нової псевдоправославної організації глави та представники усіх Помісних Православних Церков світу висловлювали неодноразово. Суть їх сконцентрована в одному короткому вислові Святішого Константинопольського Патріарха Варфоломія: „Філарета ніхто не визнає як архієрея"[4], а „без єпископа немає Церкви..." (Св. Ігнатій Богоносець). Апостольська наступність є основною умовою справжнього церквоного буття. Без неї жодна Помісна Церква не може бути учасницею церковної Повноти, бо втрачає дари П'ятидесятниці, послані через харизматичний єпископат у таїнствах Церкви. Православ'я не знає вищих гарантій церковної єдності, ніж єдність ієрархії. Проявляючись в єдиному благодатно-сакраментальному житті, єдність ієрархії стає сутнісним вираженням соборності як найбільш універсальної якості Церкви, що відповідає універсальності справи Христової.
 
На жаль в Україні справджуються слова Христа: „Маючи очі - не бачите, і маючи вуха - не чуєте" (Мк. 8, 18). Проте, пам'ятаючи й інші Його слова: „стукайте - і відчинять вам!" (Лк. 11, 9), ми важаємо за необхідне ще раз нагадати загальноцерковну позицію щодо цієї організації релігійного забарвлення, задекларовану представниками Помісних Православних Церков - учасників святкування 40-річчя архіпастирського служіння Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України 8-9 липня 2006 р.:
„Українська Православна Церква, як і всі Православні Церкви світу, живе за своєрідною конституцією - канонами, тобто правилами устрою внутрішнього і зовнішнього життя, сформульованими святими апостолами, Вселенськими Соборами і прийнятими для всецерковного обов'язкового вжитку. Під час порушення канонічного устрою порушується і церковна дисципліна, а це, в свою чергу, веде до появи розколів, єресей, деструктивних і тоталітарних сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні).
 
У світовому Православ'ї не існує так званого „Київського Патріархату", а його чільника - „патріарха Філарета" (Денисенка М. А.) ніхто не вважає ієрархом. „Коли-бо хтось думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює" (Гал. 6, 3). УПЦ-КП існує як організація, що була штучно створена в 1992 р. за активної підтримки світської влади, з грубим порушенням священних канонів...
 
Вона вивела себе із спасительної огорожі вселенського Православ'я, і являється на сьогодні організацією очолюваною світськими людьми в священницькому одязі. „УПЦ - КП" відійшла від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що своїм початком має Господа Іісуса Христа. Вона позбавлена законної ієрархічної структури і апостольського преємства. Ця організація є не церковним, а суспільним новоутворенням релігійного забарвлення, у якому звершувані „священнодійства" втратили свою сакральну сторону, стали безблагодатними, не дійсними та неспасительними"[5]. Ті хто звершують такі „священнодійства", є ніким іншим як кощунниками, які зводять хулу на Святого Духа та спокушають вірних. А за такий гріх „не буде прощення довіку"(Мк. 3, 29), і „краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, - і його втопити в морській глибині..." (Мф. 18, 6).
 
Наведене вище роз'яснення є основою до тексту даного звернення.
До прийняття та оприлюдення даного документу спонукають систематичні та настійливі потуги Президента України, спрямовані на „створення" єдиної Помісної Української Православної Церкви. Заяви про таку необхідність звучать дедалі частіше та стають предметом церковно-політичних спекуляцій, як це відбувалося навколо п.14, „Універсалу Національної Єдності".
 
У своєму щорічному посланні до Парламенту Президент, зокрема, говорить: „Не можу оминути найбільш чутливу для суспільства проблему релігійної сфери - неприродне роз'єднання православних церков України. Незаперечною є необхідність подолання існуючих між найбільшими православними юрисдикціями протиріч та утвердження єдиної помісної соборної первоапостольної православної церкви. Безумовно, її становлення розглядається в загальному контексті розвитку та утвердження національної ідентичності українців. Зважаючи на стратегічне значення цього питання, держава вправі його активно порушувати та, не втручаючись у внутрішні церковні справи, сприяти його розв'язанню"[6].
 
Українська Православна Церква безумовно поділяє цю стурбованість, вона підтримує президентську ініціативу та готова до такої роботи з активним залученням до цього процесу своїх представників. Про це говорилося багато разів, як в офіційних документах, так і під час особистих зустрічей, була б на те добра воля та сприйняття реалій у руслі здорового глузду сторонами, що відійшли від канонічної єдності. Однак з тексту документа ми бачимо нерозуміння автором природи Церкви Христової та природи розколу українського Православ'я.
Варто усвідомити, що в Україні не існує трьох гілок Православ'я, як про це інколи говорять. Не існує трьох Православних Церков чи юрисдикцій, які ворогують між собою. Церквою Христовою в Україні є лише Українська Православна Церква. Решта - це миряни цієї ж Церкви, які маємо надію, тимчасово чи то з власної волі, чи будучи зваблені, перебувають поза її межами та позбавлені повноцінного благодатного євхаристичного спілкування зі всім Православним світом. Одна справа юридично зареєструватись та називати себе Церквою, інша - бути нею насправді. „Поза Церквою немає спасіння", - говорить священномученик Іларіон (Троїцький), повторюючи слова святителя Кіпріана Карфагенського. Цю страшну і велику істину варто усвідомити і, вважаючи себе віруючими людьми, не йти згубним шляхом гордині, скніючи в ній та уподібнюючись „неправдомовцю і отцю неправди" ( Ін. 8, 44), „які не зберегли свого достоїнства, але залишили своє житло" (Юд. 1, 6).
 
Всім відома притча Спасителя про будинки на піску та на камені (див.: Мф. 7, 24-27). Схоже, що саме така ситуація складається і з побудовою Єдиної Помісної Української Православної Церкви. Як уже зазначалося вище, на сьогоднішній день є вже міцний фундамент для цієї будівлі - Українська Православна Церква, канонічний статус якої, згідно з рішеннями Архієрейських Соборів Кіріархальної Церкви може поступово вдосконалюватися.
 
Утвердження та розбудова в Україні Помісної Церкви можлива виключно, наголошуємо на цьому слові, виключно на твердому камені - на базі Української Православної Церкви, шляхом вдосконалення її канонічного статусу, внаслідок успіхів у подоланні розколу та його наслідків. Єдність та швидке досягнення цієї мети залежить не так від священноначалія та ієрархів УПЦ, яким хибно дорікають в небажанні утвердження Помісної Церкви в Україні, як від тих, хто сьогодні порушив цю єдність, а ще більшою мірою від державних мужів, які підтримують розкольницьку діяльність та потурають їй.
 
Статус, якого може набути Українське Православ'я повинен бути в консультативному порядку узгодженим через Кіріархальну Церкву з усіма Помісними Церквами. Має бути досягнута одностайність у цьому питанні. Про це говориться у третьому пункті Визначення „Про Українську Православну Церкву" Ювілейнного Архієрейського Собору РПЦ, що проходив 13-16 серпня 2000 р.
 
Зі свого боку, УПЦ робить суттєві кроки в цьому напрямку. Значними є її досягнення за останні 15 років незалежного буття під керівництвом Блаженнішого Митрополита Володимира. Ці досягнення здобуті її внутрішнім потенціалом вона продемонструвала всьому Православному світові під час святкування ювілеїв - 70-річчя від Дня народження та 40-річчя єпископського служіння свого Предстоятеля. У вшануванні нашої Церкви та її Глави взяли участь Предстоятелі та представники всіх Помісних Православних Церков. Єдиним, хто залишився байдужим та не відгукнувся на запрошення, був той, хто більше всіх говорить про необхідність утверждення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Святкуванням у Києві на всеправославному рівні Ювілеїв Предстоятеля УПЦ Президентові України надавалася унікальна можливість зустрітися з представниками всього православного світу, вести консультації, викласти свої бажання та бачення долі українського Православ'я, продемонструвати реальну зацікавленість державної влади в питанні врегулювання його канонічного статусу, продемонструвати досягнутий рівень добрих взаємовідносин Церкви та держави, який є першою запорукою успішного вирішення поставленого питання. Такого кроку Президент України не зробив.
 
На даному етапі розвитку церковного питання щодо єдності православних в Україні представникам влади варто усвідомити: не від ієрархів залежить успішне його вирішення, а від того, як церковний народ через призму свого духовного бачення сприймає те, що за нього намагаються вирішити політики. Якщо кожна православна душа відчує щирість намірів та слів державного мужа, підкріплених доброю справою на користь Церкви, то вона відповість взаємністю. Але якщо вона відчує лукавство і бажання використати її в чиїхось цілях - результату не буде, а отримаємо лише категоричне протистояння й виключне несприйняття нав'язуваної ідеології.
 
Держава хоче Помісного статусу українському Православ'ю. А яким статусом українське Православ'я володіє сьогодні в Україні? Якого внутрішньоукраїнського статусу надала держава Православ'ю?
Утвердження Помісної Церкви не може бути одностороннім актом виконанням волі можновладців. Зацікавленою в досягненні того статусу, який би допомагав церковній місії, має бути й Церква, чого, на жаль, сьогодні в Україні не спостерігається. Взаємовідносини між Церквою і державою далекі від гармонійних, далекі від тих, які сприяли б прискоренню втілення в життя ідеї Помісної Церкви. В першу чергу це стосується затягування та небажання надати Церкві статусу юридичної особи, внаслідок чого Церква не може стати власником майна, яким користується, та тим, яке повертається релігійним організаціям, що входять до її складу. Гостру конфліктогенність зберігає норма застарілого Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації" щодо почергового використання культових споруд (ст. 17). Дане положення створює умови для фактичної залежності релігійних організацій від упередженої позиції місцевих органів влади й постійно провокує міжцерковні конфлікти і сутички (див. Додаток). Не зважаючи на те, що було видано вже декілька Указів Президента України та Кабінету Міністрів України відносно поверення релігійним організаціям церковного майна та подолання наслідків політики колишнього СРСР щодо релігії, жоден з прийнятих нормативних актів у повному обсязі не виконано.
 
Предстоятеля Української Православної Церкви не допускають до богослужіння в історично кафедральний собор Київських митрополитів - Святу Софію Київську. Кафедральний Свято-Володимирський собор та резиденція Предстоятеля УПЦ по-розбійницькому зайняті розкольниками в 1992 році утримуються ними й досі не повернуті Церкві - їх законному власнику. Держава залишається глухою й до численних прохань щодо проголошення Дня пам'яті св. Рівноапостольного великого київського князя Володимира (28 липня) державним святом. Не отримано, не зважаючи на їх офіційний характер, відповіді на жодне зі Звернень і Заяв Священного Собору чи Синоду УПЦ з того чи іншого питання. Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їх релігійних переконань і почуттів стало привезення до України нині покійного понтифіка Івана-Павла II та необгрунтоване пастирською доцільністю перенесення зі Львова до столиці України золотоверхого Києва - осідку уніатів - суто регіонального явища Західної України. Церква залишається непочутою в багатьох питаннях зовнішнього і внутрішнього життя. І саме в такому стані непозитивного відношення до неї держави від неї ж вимагають поступу до бажань держави! Чи є це логічним? Чи нормальним є з боку Президента України називати „натюрмортом" покладання квітів до пам'ятника князю Володимиру главами та представниками конфесій?
 
УПЦ не має доступу до школи та засобів масової інформації, систематично шельмується пригоршнею націоналістів та ставиться в ідеологічні межі меншовартості. Але не зважаючи на це, як Церква свого народу, вона завжди закликала, закликає та буде закликати до єдності Православ'я, оскільки ненормальний стан розділення відволікає увагу та розпорошує сили на внутрішню, нікому не потрібну боротьбу та ворожнечу. Натомість необхідно спільними зусиллями вирішувати питання своєї прямої місії - євангелізації українського суспільства, активізувати соціальну, благодійну та просвітницьку діяльність, а не докоряти один одному в непатріотичності чи доводити хто з нас більший українець, необхідно показувати віру свою від діл своїх (див.: Як. 2: 18).
 
Сама держава, бажаючи мати Помісну Українську Православну Церкву, соромиться у своїх законодавчих нормативних актах найменувати себе православною, соромиться відзначити особливу роль Православ'я у власному ж становленні та тисячолітньому процесі державотворення України. Для того щоб в Українській Православній Церкві, в усієї її Повноти визріло та прийшло в дію бажання набути статусу автокефальної, необхідно, принаймні законодавчо врегулювати особливий статус Православ'я в Україні. Держава повинна сказати: „Я православна", - і тоді набуття статусу Помісної з включенням до диптиху буде закономірним, логічним, історично і канонічно обгрунтованим.
 
До явищ, що не сприяють взаєморозумінню між державою та Церквою в цьому питанні належить і практика, коли до участі в тій чи іншій події державного рівня, яка відбувається за участю Президента України, запрошуються глави та представники „традиційних для України" конфесій та релігійних організацій. Негативна сторона цієї, безумовно, корисної співучасті державного та релігійного керівництва в різноманітних заходах сьогодні виявляється нажаль, у бажанні звести її до рівня спільної молитви та до спільної участі у звершенні обрядів чи священнодійств, як то панихиди, молебні, привезення Благодатного вогню. Ініціатором таких спільних, суто релігійних, або світських заходів, протокольною частиною яких є релігійна складова, виступає світська сторона, нерідко особи з оточення Президента України. Саме в такий спосіб, поставивши на один рівень з ієрархією канонічної Церкви, окремі особи, що симпатизують „неканонічним православним", бажають вивести їх з безблагодатного стану самоізоляції та церковної неповноцінності, через ЗМІ показати Україні їх молитовну рівнозначність, звівши різницю лише до юрисдикційної приналежності. Неучасть Предстоятеля УПЦ в подібних заходах трактується як його особиста примха та небажання молитися за Україну. Однак ця інсинуація далека від істини. Мало не щодня Блаженніший Митрополит Володимир звершує Божественну літургію і як Предстоятель Канонічної Української Православної Церкви підносить за кожним богослужіням свої, у міру благодаті поданої йому Богом, молитви за Україну, за наш стражденний український народ, який, безумовно, вартий кращого життя, та за владу, основною метою діяльності якої має бути покращення рівня цього життя.
 
Предстоятелю УПЦ у вищевказаних заходах неможливо брати участь у зв'язку з рішенням Священного Синоду УПЦ, прийнятим на підставі церковного права, якого УПЦ безумовно дотримується, будучи Церквою Апостольською[7]. 10-те Апостольське правило говорить: „Якщо хтось із відлученим від спілкування церковного помолиться, хоч це було навіть і в домі: такий нехай буде відлучений"; 11-те Правило Святих Апостолів говорить: „Якщо хтось, із тих, хто належить до кліру, з відлученим помолиться: нехай буде відлучений". Про це ж йдеться і в 45-му та 65-му Апостольських правилах, 2-му правилі Антіохійського та 33-му Лаодикійського соборів.
 
У світлі останніх подій складається враження, що, власне, не єдина Помісна Церква потрібна тим, хто так часто говорить про її утвердження, а лише реабілітація та легалізація „філаретівщини", як влучно назвав народ „УПЦ - КП".
 
***
Українська Православна Церква має своє бачення становлення в Україні єдності та помісності. Про це вона говорить впродовж уже 15 років, але її голос так і залишається „vox clamantis in deserto"[8].
Ще 8 грудня 1992 р. на засіданні Священного Синоду Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив пропозицію про необхідність проведення богословського діалогу між представниками УАПЦ і УПЦ-КП з метою подолання церковного розколу в Україні.
 
Священний Синод висловив надію, що, зі свого боку, УАПЦ і УПЦ-КП виявлять добру волю у цьому благому намірі, підтримавши це рішення, визнав можливим негайний початок ведення такого діалогу за наступних умов[9]:
 
1. Припинення насильства з боку прихильників „Української Православної Церкви - Київський Патріархат" щодо Української Православної Церкви.
2. Повернення Українській Православній Церкві захоплених силою соборів, храмів, єпархіальних центрів, навчальних закладів.
3. Невтручання центральної та місцевої влади, народних депутатів у внутрішнє життя Церкви.
4. Без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенка) - оскільки він не є членом Церкви, будучи відлученим від неї.
 
Ці чотири необхідні для початку та нормального ведення діалогу умови залишаються базовими і нині.
 
Позиція священноначалія УПЦ щодо подальшого канонічного статусу Української Церкви залишилася незмінною з 1993 року, коли вона була викладена у Зверенні Священного Синоду УПЦ. Повторимо її і сьогодні: „Ми також прагнемо, щоб Українська Православна Церква стала Помісною, рівноправною сестрою в сім'ї Православних Церков, але ідемо до цього канонічним шляхом"[10].
 
У березні 2005 року ми в черговий раз зверталися до єпископату, духовенства, чернецтва, вірних Української Православної Церкви, а також до братів і сестер, які перебувають поза церковною єдністю зі Вселенським Православ'ям. У Зверненні було викладено бачення Українською Православною Церквою подальшого розвитку церковно-державних і міжконфесійних відносин. Просимо й сьогодні, в Ім'я Господа нашого Іісуса Христа, заради єдності та миру нашої рідної Церкви та України, заради власного вічного життя, заради того, щоб не стати посміховиськом для майбутніх поколінь та негативним прикладом у підручниках церковної історії, переборовши власний егоїзм та гординю, а інколи й просто звичайне невідання, поверніться у лоно Матері Церкви. Двері наших сердець відкриті назустріч вам. Пам'ятаймо, що немає гріха, якого б не простив Господь, якого б Церква не покрила своєю любов'ю. Проповіддю покаяння розпочав своє служіння Предтеча Господній Іоанн. Його словами закликаємо вас і ми для врегулювання церковного неустрою в канонічному, Богом, святими апостолами та святими отцями встановленому порядку. Чим швидше це станеться, тим швидше ми разом єдиними устами і єдиним серцем зможемо славити Господнє Ім'я...
 
Покаяння, до якого закликає Свята Церква тих, хто відійшов у розкол, - це не принизлива процедура вимолювання прощення, як це хтось собі, можливо уявляє. Покаяння мирян це визнання перед Богом власної недовершеності, яка спричинила віддалення від Бога та від Його Церкви. Покаяння „ієрархів" - це визнання перед всією Церквою, а найперше перед своїми ж вірними власної провини, яка зробила їх „сліпими вождями сліпих"(Мф. 15, 14).
 
Є принципові еклезіологічні моменти, якими не можна нехтувати. Ті сьогоднішні „єпископи" та „духовенство", які відійшли від Церкви, не можуть бути прийнятими в „сущому сані", який здобули в розколі з уже зазаначених вище причин. Однак вони можуть бути відновлені в тому сані, в якому були до відходу в розкол.
 
Українська Православна Церква дивиться на тих хто в розколі не як на ворогів, а як на заблукалих братів, яким необхідно допомогти повернутися в лоно Святої Вселенської Православної Церкви. Ці слова від частоти їх повторення, дехто може назвати банальними, проте у кожного, хто себе вважає віруючим, рано чи пізно такий час настане, коли він постане перед реальністю їх правоти та фатальності свого положення.
 
Сьогодні ми маємо реальний шанс розпочати вільний діалог між православними християнами України щодо досягнення церковної єдності на основі суворого дотримання церковних правил. Тільки канонічна єдність Українського Православ'я може стати основою отримання Українською Православною Церквою належного канонічного статусу.
 
„Церква чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися.
І тоді буде Єдина Церква..."


[1] Міжконфесійні і державно-церковні відносини в Україні на фоні подій 18 липня 1995 р. Фонд підтримки досліджень в галузі національної безпеки. С. 3. (машинопис) // Архів Київської митрополії.
[2] Див. „Записку" на ім'я Президента України Л. Кравчука голови Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України Н. Колесника про порушення положень діючих Статутів УАПЦ та УПЦ при утворенні релігійної організації „УПЦ - КП".
а) 20 червня 1993 року Генеральний прокурор України Віктор Шишкін на підставі юридичного аналізу акта створення „УПЦ - КП", який зробив президент української правничої фундації, народний депутат Сергій Головатий, виніс протест №7-55892, згідно з яким реєстрація „УПЦ - КП" визнана незаконною. Протест було відхилено, Генерального прокурора знято з посади, колегію Генеральної прокуратури розпущено // Вісник прес-служби УПЦ, № 50 (листопад 2005 р.).
б) Протест Генеральної прокуратури України на постанову Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20.07.92 „Про зміни та доповнення до Статуту про управління Української автокефальної православної церкви". Протест відхилено згідно з вказівкою Президента України Л.Кучми.
[3] Послання Архієрейського Собору РПЦ духовенству та вірним Української Православної Церкви // ЖМП. - №8. - 1992. Офіційна частина. С. XI.
[4]Доповідна записка віце-прем'єр-міністра України М. Жулинського Президенту України Л.Кравчуку по результатах візиту до Константинополя. 29.10.1993р.
[5] Звернення Освященного Собору Преосвященних Архіпастирів Православної Церкви - учасників святкування 40-річчя архіпастирського служіння Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України до Президента України В. Ющенка, Уряду України, Голови Верховної Ради України Олександра Мороза та депутатів Верховної Ради України. 9 липня 2006 р., Київ, КПЛ // Архів канцелярії Київської митрополії.
[6] В. Ющенко. „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році". Щорічне послання Президента України до українського Парламенту виголошене, 9 лютого 2005р. // http://www.president.gov.ua/news/data/11_6001.html
[7] Журнал засідання Священного Синоду УПЦ від 22.11.2006 р.
[8] „Голос волаючого в пустелі" (Лат.)
[9] Журнал №13, засідання Священного Синоду УПЦ від 8 грудня 1992 р.// Архів канцелярії Київської митрополії.
[10] Звернення Священного СинодуУПЦ до православного духовенства, чернецтва та мирян України. 27.07.1993р.// Архів канцелятії київської митрополії.
 
 
Джерело: Офіційний сайт УПЦ

2008. 04.26. Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви

 

«Пасха – друг друга обіймімо і
всі промовмо: браття!»
Ваше Блаженство!
 
Радісно звертатися до Вас у дні Пасхи Христової – початку нового творіння, що ним є і Воскреслий Христос, і ми – Його Тіло. Радісно, бо й ми спільно можемо дати благословення новому творінню – воскресінню єдиної помісної Церкви в Україні. Ця Церква – Київська митрополія – вже існувала в історії, взявши початок із Хрещення Руси-України святим рівноапостольним князем Володимиром. Після століть славного розвитку Київська Церква, подібно до самого Христа, пройшла через неправедні суди, приниження, аж до Голгофи переслідувань і болю роздорів. Тепер приходить час «триденного воскресіння», щоб, подібно до Христа, злучити всіх розділених у єдине воскресле церковне Тіло.
 
Нема потреби вкотре згадувати, наскільки важливо знову віднайти одні одних у церковній Повноті. Ми, українські греко-католики, не раз свідчили про готовність до співпраці у творенні єдиної помісної Української Церкви. Свій підхід до еклезіологічних її підстав ми висловили, зокрема, в нашій „Екуменічній концепції УГКЦ” та в посланні «Єдиний Божий народ на Київських горах», виданому з нагоди повернення до Києва осідку Глави УГКЦ. У цьому зверненні до Вас ми прагнемо наголосити на декількох принципових моментах:
 
1. Єдина Христова Церква існує сопричастям помісних Церков, вона є іконою Пресвятої Трійці, божественна єдність якої є сопричастям різних і рівних Іпостасей.
2. Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Свято-Володимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння.
3. Як жодна з Іпостасей Пресвятої Трійці не є цілою Трійцею, так і жодна з Церков київської традиції не є цілою Київською Церквою чи її єдиною підставою.
Із визнання Церкви Христової сопричасною спільнотою Церков випливають такі дії на шляху до створення єдиної помісної Церкви в Україні:
1. Церкви київської традиції взаємно визнають себе Церквами-Сестрами.
2. На підставі літургійного Символу віри Церкви визнають сповідування кожною з них однієї й тієї самої віри семи Вселенських Соборів.
3. Церкви визнають дійсність і благодатність Святих Таїнств у кожній з них і, як наслідок, правосильність єрархічних структур усіх Церков київської традиції.
4. Імена предстоятелів Церков-Сестер київської традиції записуються в диптихи кожної з них. Предстоятелі Церков поминають одні одних на Великому вході Божественної Літургії.
 
Ці кроки в напрямку сопричастя Церков київської традиції потребують свого доповнення у розвитку сопричастя наших Церков із Церквами царгородської, римської і московської традицій, аби і з ними втілилась єдність рівних і різних. Неприпустимо замість розвитку сопричастя розривати вже існуюче спілкування УГКЦ з Римською, УПЦ з Московською Церквами чи нехтувати історичною пов’язаністю усіх Українських Церков із Царгородською Церквою-Матір’ю. Натомість нашим Церквам потрібно спільно розробити пропозиції щодо розвитку сопричастя з Церквами Царгороду, Риму і Москви і скерувати їх до предстоятелів цих Церков. За потреби ці пропозиції можуть бути підтримані державною владою, одначе, роль її не має бути вирішальною. Головні засади цих пропозицій, на нашу думку, мали б бути такими:
 
1. Помісна Українська Церква, яка існує сопричастям Церков київської традиції, визнає Царгородську, Римську і Московську Церкви Церквами-Сестрами;
2. Церкви Царгороду, Риму і Москви визнають об’єднану помісну Українську Церкву Церквою-Сестрою;
3. Помісна Українська Церква і Церкви-Сестри Царгорода, Риму і Москви спільно визнають одні в одних єдність віри семи Вселенських Соборів і благодатність святих Таїнств.
 
Взаємовизнання сопричастя віри і Таїнств між Церквами київської традиції (помісною Українською Церквою) з Церквами царгородської, римської і московської традицій (Вселенською Церквою) уможливить перехід Церков київської традиції до євхаристійного сопричастя між собою, тобто до співслужіння Євхаристії. Спільна Євхаристія – видимий прояв єдності помісної Української Церкви – стане підставою обрання єдиного патріарха Київської Церкви. Обраний єпископами всіх юрисдикцій, патріарх представлятиме Київську Церкву перед іншими Церквами, утверджуватиме сопричастя між предстоятелями українських Церков, прийматиме апеляції й вирішуватиме можливі спори. Предстоятелі українських Церков літургійно поминатимуть єдиного патріарха, а він – предстоятелів Римської, Царгородської і Московської Церков. Він також повідомлятиме їх про своє патріарше обрання і отримуватиме від них Акт сопричастя.
Перелік цих кроків, їхня масштабність потребують об’єднання зусиль і наших Церков, і державної влади, і широких верств українського суспільства. Разом з тим, спільна праця в напрямі творення єдиної помісної Церкви в Україні може стати потужним чинником суспільної консолідації, підставою української національної ідеї. Помісність нашої єдиної Церкви матиме сопричасний характер, що дозволить зберегти все цінне, накопичене в сучасних Церквах київської традиції. Водночас сопричасний характер спільного патріархату стане зближуючим середником для Церков Царгороду, Риму і Москви. Християнська спільнота України зі своєрідного «яблука розбрату» перетвориться на «місце зустрічі» в правді і любові великих Церков християнського світу, а об’єднана Київська Церква стане активним промотором віднайдення «доброго стану святих Божих Церков та з’єднання всіх» у Христовій Церкві.
 
Як перший і важливий крок на цьому обнадійливому шляху, ми розцінюємо і вітаємо ідею створення Ради Українських Церков Володимирового Хрещення. Створення цього форуму для обміну думок та конкретної співпраці дає нам прекрасну нагоду ще раз переконатися в тому, що нас об’єднує життєдайна київська традиція, на підставі якої наші Церкви уже понад тисячоліття духовно окормляють Божий народ, тоді як роз’єднують нас лише немочі наші й нашарування минулих провин. Використаймо цю нагоду для подолання давніх упереджень і нарощення взаємної довіри! Хай не стане це нове утворення місцем для нових поділів та об’єднання супроти когось! Нашу співпрацю благословить Бог, якщо в її основі лежатимуть такі засади:
 
1. Право брати участь у зустрічах Ради зберігається за усіма Церквами, що походять із київської традиції.
2. Тимчасова неготовність якихось Церков брати участь у таких зустрічах не може служити підставою для вилучення їх із процесу співпраці.
3. Усі Церкви-учасниці наділені однаковими правами та поділяють спільну відповідальність.
4. Головною метою нашої співпраці є глибше пізнання, розвиток та утвердження в житті Божого народу нашого краю благодатної київської традиції.
 
Ваше Блаженство! Буду дуже радий почути Ваші реакції, а особливо пізнати Ваші підходи до творення єдиної помісної Церкви. На мій погляд, що прозорішим буде спільний шлях та інформованішим суспільство, то більші шанси матиме свята справа єдності. Ми свідомі власних немочей і, водночас, сили благодаті Святого Духа – Духа Церкви. Молитовно прикликаю на цю справу Боже благословення і Покров Пресвятої Богородиці.
 
Остаюсь об’єднаний у молитвах
см. ЛЮБОМИР
 
Джерело: сайт Українська Греко-Католицька церква

 

2009.06.15. Коммюнике IV Всеправославного предсоборного совещания

 

С 6 по 12 июня 2009 года в Православном центре Константинопольского Патриархата в Шамбези близ Женевы прошли заседания IV Всеправославного предсоборного совещания, созванного Святейшим Вселенским Патриархом Варфоломеем с согласия Предстоятелей Поместных Православных Церквей, выраженного в ходе Священного собрания Предстоятелей и представителей Поместных Православных Церквей 10—12 октября 2008 года на Фанаре и подтвержденного в ходе последовавшей переписки.
Труды совещания начались совершением Божественной литургии в праздник Пятидесятницы; они проходили под председательством представителя Вселенской Патриархии Высокопреосвященного митрополита Пергамского Иоанна и при содействии секретаря по подготовке Святого и Великого Собора Православной Церкви Высокопреосвященного митрополита Швейцарского Иеремии. В совещании приняли участие представители всех автокефальных Православных Церквей, получивших соответствующие приглашения от Святейшего Патриарха Вселенского Варфоломея.
Согласно пожеланию Предстоятелей и представителей Поместных Православных Церквей, изложенному в Послании участников упомянутой встречи на Фанаре в октябре 2008 года, темой IV Всеправославного предсоборного совещания стало обсуждение темы канонического обустройства православной диаспоры. Соответствующее решение о повестке дня было принято участниками совещания в начале их работы.Совещание в духе братской любви и доверия рассмотрело документы, подготовленные на заседаниях Межправославной подготовительной комиссии, состоявшихся 10—17 ноября 1990 года и 7—13 ноября 1993 года, а также на конференции специалистов по каноническому праву, прошедшей 9—14 апреля 1995 года в Шамбези. В документы были внесены дополнения, уточнения и поправки, принятые на основе консенсуса.
Совещание признало общей волей всех Святых Православных Церквей решение проблемы канонического обустройства православной диаспоры на основе экклесиологии, канонической традиции и практики Православной Церкви. Совещание приняло решение о создании новых епископских собраний в ряде регионов мира для урегулирования положения диаспоры, то есть верующих, проживающих вне традиционных границ Поместных Православных Церквей. Председателями собраний являются первые из епископов Вселенского Патриархата в данном регионе, а в отсутствие таковых следующие согласно порядку Диптихов Церквей. Участниками этих собраний являются все канонические епископы, признанные всеми Православными Церквами и имеющие под своим окормлением общины в каждом из таких регионов. Деятельность епископского собрания направлена к выявлению и укреплению единства Православной Церкви, общему пастырскому служению православным жителям региона и их совместному свидетельству внешнему миру. Решения в епископском собрании будут приниматься на основе консенсуса Церквей, епископы которых представлены в нем.
 
Совещанием был также одобрен доработанный проект регламента, определяющего основы деятельности епископских собраний в православной диаспоре.
Оставшиеся вопросы повестки дня Святого и Великого Собора, а именно, способ провозглашения автокефалии и автономии, а также порядок диптихов будут рассмотрены на следующих заседаниях Межправославных подготовительных комиссий и представлены для одобрения следующим Всеправославным Предсоборным совещаниям.
 
Джерело: «Релігія в Україні»

 

2009.12.08. Між’юрисдикційний діалог як шлях до побудови єдиної помісної Православної Церкви в Україні

 

Єпископат Української Автокефальної Православної Церкви вітає ініціативи Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія I та Предстоятеля УПЦ (МП) Блаженнішого Митрополита Володимира, які скеровано на подолання канонічної кризи в Україні.  Ми переконані, що єдиним шляхом для відновлення церковної єдності є впровадження повноформатного діалогу усіх гілок Українського Православ’я (УАПЦ, УПЦ, УПЦ КП) з метою пошуку шляхів відновлення церковної єдності та остаточного конституювання в Україні єдиної Помісної Православної Церкви, яка буде знаходитися в повному євхаристійному та молитовному спілкуванні з повнотою Вселенського Православ’я.
 
Такий діалог, на нашу думку, сприятиме оздоровленню церковної та суспільної ситуації в Україні, зокрема:
Ми також певні, що діалог допоможе православним християнам України протидіяти небезпечним тенденціям в житті українського суспільства, зокрема:
Щиро вітаючи початок підготовки до діалогу між УПЦ (МП) та УПЦ КП, ми вважаємо, що такий діалог в історичній перспективі є безальтернативним шляхом до відновлення церковної єдності.
 
На своїх попередніх Соборах єпископат Української Автокефальної Православної Церкви вже розглядав проблему канонічного статусу патріарха Філарета (Денисенка) та прийшов до висновку про недоцільність встановлення сьогодні евхаристійного спілкування з єпископатом УПЦ КП, доки УПЦ КП очолюватиме її нинішній глава.
Водночас ми вважаємо корисним відновити переговори між Українською Автокефальною Православною Церквою та УПЦ КП. Вважаємо, що за сучасних умов у переговорному процесі особисте питання Філарета може бути винесено за дужки, оскільки з часом дане питання може втратити свою актуальність.
 
З огляду на це, ми позитивно розцінюємо ініціативи кліриків нашої Церкви, які скеровано на встановлення братніх стосунків із кліром УПЦ КП, але закликаємо священство Української Автокефальної Православної Церкви до вірності канонічним та еклезіологічним засадам Православ’я, на які орієнтується у своєму церковному будівництві єпископат нашої Церкви.
 
Відновлення діалогу між Українською Автокефальною Православною Церквою та УПЦ КП на рівні уповноважених комісій, на нашу думку, стане можливим одразу ж після припинення практики насильницького захоплення храмів нашої Церкви представниками УПЦ КП з ініціативи єрархів цієї юрисдикції та сприяння місцевої влади.
Єпископат Української Автокефальної Православної Церкви закликає єрархів УПЦ КП та УПЦ (МП) до більшої відкритості та більш системної співпраці з представниками Вселенського Патріархату, який є Церквою-Матір’ю давньої Київської Митрополії, і який, внаслідок своєї незадіяності в існуючому конфлікті, є вільним від політичної мотивації у своїх діях.
Ми засуджуємо невиправдану та політизовану критику великої Церкви Константинополя та Його Всесвятості Всесвятішого Патріарха Варфоломія I з боку окремих представників УПЦ КП та УПЦ. На нашу думку, така критика є неконструктивною та свідчить про неповноцінність еклезіологічної та канонічної свідомості ієрархів, які до неї припускаються.
 
Ми знову нагадуємо своїм співбратам-архиєреям з УПЦ КП та УПЦ (МП), що Вселенський Патріарх є не лише головою однієї з Помісних Православних Церков, але й єрархом, який має першість честі та ряд виняткових канонічних повноважень у православному світі, зокрема він є вищою апеляційною інстанцією, в якій мають розглядатися суперечки, що виникли між єпископами в Україні (див. правила 3 та 4 Помісного Собору Сардикійського (344)).
 
А отже, невиправдана, обумовлена політичними або етнофілетичними мотивами критика Його Всесвятості Варфоломія I є шкідливою для церковної свідомості та абсолютно неприпустимою з боку єпископів, священників та православних вірних.
У цьому контексті ми однозначно засуджуємо деякі заяви та виступи глави УПЦ КП патріарха Філарета (Денисенка) та Преосвященного митрополита Агафангела (Саввіна) (УПЦ (МП)), закликаючи цих ієрархів в подальшому утримуватися від подібних висловлювань. Водночас ми вітаємо визнання важливої ролі вселенського Православ’я в майбутньому об’єднанні Православ’я в Україні, яке міститься в заяві глави УПЦ КП від 3 грудня цього року. Подібні заяви вселяють надію на майбутнє торжество церковної свідомості в УПЦ КП.
 
Українська Автокефальна Православна Церква неухильно та неушкоджено сповідує святу православну віру та будує своє життя на основі священних канонів Православної Церкви, а отже є невід’ємною частиною Вселенського Православ’я.
 
Єпископат Української Автокефальної Православної Церкви ще раз засвідчує, що ми сумуємо з приводу церковного розділення та висловлюємо свій жаль з приводу того, що воно було частково обумовлено канонічними помилками, яких припустилися діячі церковного руху в боротьбі за повну канонічну незалежність Української Православної Церкви.
 
Водночас, ми засвідчуємо, що такі помилки, як це стверджують дехто, не були викликані політичною заангажованістю, а стали реакцією частини православного єпископату та кліру на негативне ставлення до Українського Православ’я з боку окремих діячів Московського патріархату. Вважаємо, що взаємне визнання провини уможливлює знаходження взаємного порозуміння та налагодження відносин братської любові.
Усвідомлюючи свою канонічну відповідальність за цей трагічний стан, єпископат Української Автокефальної Православної Церкви засвідчує, що щиро бажає зцілення церковного розділення, і, чекаючи від Його Всесвятості Патріарха Варфоломія та Священного Синоду Вселенського Патріархату на ліки, які би могли зцілити розділене церковне тіло, повністю покладається на Церкву-Матір у виборі конкретних шляхів подолання наслідків розколу.
 
Однією з причин церковного розділення в Україні є відсутність загальновизнаного на всеправославному рівні канонічного механізму надання автономії та автокефалії. Тому єпископат Української Автокефальної Православної Церкви з великою надією сприйняв звістку про відновлення міжправославних консультацій, зокрема, відновлення роботи Міжправославної Підготовчої Комісії та Передсоборової Всеправославної Наради, які працюють у рамках підготовки до Святого і Великого Собору Православної Церкви.
Ми закликаємо священство та вірних УАПЦ піднести свої молитви за успішну роботу цих авторитетних міжправославних інституцій, і, зокрема, за Боже благословення на роботу Міжправославної Підготовчої Комісії, яка працюватиме у грудні цього року.
 
+МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви;
+АНДРІЙ, Митрополит Галицький, Керуючий Івано-Франківською Єпархією; +РОМАН, Митрополит Вінницький і Брацлавський;
+МАКАРІЙ, Архиєпископ Львівський, керуючий Рівненською, Волинською та Таврійською Єпархіями;+ФЕОДОСІЙ, Архиєпископ Дрогобицький і Самбірський;
+МИХАЇЛ, Єпископ Фастівський, Вікарій Київської Єпархії;
+ІЛАРІОН, Єпископ Черкаський і Кіровоградський;
+ВОЛОДИМИР, Єпископ Житомирський і Поліський;
+АФАНАСІЙ, Єпископ Полтавський і Харківський;
+ГЕРМАН, Єпископ Чернівецький і Хотинський.
 
 
 
Джерело: сайт «Українська Автокефалія»

2009.12.08.Синодальне послання з нагоди двадцятиліття легалізації УГКЦ, шістдесятип’ятиліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького) та двадцятип’ятиліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого)

 

Дорогі у Христі!
Цього року, що наближається до свого завершення, ми відзначали 20-ту річницю легалізації УГКЦ після десятиліть тоталітарної заборони та переслідувань. Разом з тим на 2009 рік припало й дві інші ювілейні дати: 65-ліття з дня смерті слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького) і 25-ліття з дня смерті Ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Ми спільно просимо Бога прийняти наші молитви й упокоїти їхні душі «з духами праведних», спільно згадуємо славні сторінки нашої минувшини, яка ніби огранена силою їхнього духу й напоєна жертовністю їхньої праці. Звертаємо особливу увагу на ці дві великі духовні постаті, не бажаючи призабути двох інших церковних провідників – святої пам’яті Блаженнішого Верховного Архиєпископа Мирослава Івана (Любачівського) та Архиєпископа Володимира (Стернюка), яких Боже Провидіння поставило служити Церкві в оцьому трагічному, а водночас геройському ХХ столітті.
Відзначення річниць смерті Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа нехай стане для нас приводом особливої задуми. Яким шляхом іти нам, щоб бути вірними заповітам цих великих достойників? Чи їхня жертва й далі надихає нас свідчити про Христа у найскладніших обставинах нашого життя? Відповідь на ці питання ми спробуємо знайти, розважаючи над діяннями, думками й настановами цих світочів Української Греко-Католицької Церкви, що віддавна мають для нас силу дороговказів. 
 
Праведність життя й особиста жертва як «живі камені» християнської цивілізації
Не кожен, хто промовляє до мене: Господи, Господи!
–  увійде до Царства Небесного,
 лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі (Мт. 7, 21).
Великою школою віри й любові для нашого народу стало саме життя Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа. Так, іще юнацький вибір Романа Шептицького на користь Української Церкви та її скривдженого люду зігрівав серця багатьох українців і скеровував їхні дороги у бік служіння своєму родові. Ледь не кожна галицька родина передавала з покоління в покоління зворушливу оповідь про тверде рішення юнака стати греко-католицьким ієромонахом і про тривале, але любляче переконування ним свого батька, графа Івана Шептицького, благословити цей намір. Ця оповідь і досі має силу зразка для наслідування, яким надихаються нові покоління покликаних до чернечого подвижництва.
 
Митрополитові випала доля провести Церкву через дві світові війни. Мінялися влади, зникали цілі імперії, занепадав звичний світ з його традиційними вартостями, на зміну яким приходив культ сили й спокуса вседозволеності. Проте ніщо не могло збити орієнтації Владики Андрея на Творця і Його заповіді:
Програма нашої праці така: Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові; не будемо мішатись до політики і світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашому народі (Пастирське послання від 9 жовтня 1939 року).
 
І кожній владі він нагадував:
Від уряду... очікуємо мудрого справедливого проводу та розпоряджень, які би враховували потреби та добро всіх громадян Нашого Краю, незалежно від того, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належать (Пастирське послання з нагоди проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року).
Цим своїм свідченням слуга Божий Андрей промовляє до нас і в нинішні непрості часи. Нас приваблюватимуть нові геополітичні союзи і жахатимуть старі форми рабства, спокушатимуть блага сучасного світу й насторожуватимуть рецидиви давніх утопій. Але хай дух наш вознесеться понад цими буремними хвилями, щоб ми, як і наш великий Митрополит, незмінно бачили гавань Христового спасіння.
Не менш промовистим є і життя Патріарха Йосифа. Воно стало символом Хресної дороги всього українського народу в ХХ столітті:
 
Нічні ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві (Заповіт).
 
Цей в’язень-каторжник став прикладом для багатьох мучеників української землі й великою духовною опорою для своєї пастви у найлютішу добу ҐУЛАҐУ. Мірилом вчинків і в цьому випадку не було кермо влади чи розкіш багатства. Навіть якщо й не знати, що цитовані думки взято із «Заповіту» Патріарха, вдумливий християнин відразу відчує, що ці слова звучать як заповітні:
 
Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви... любов до рідного Українського народу... визначали мій життєвий працелюбний шлях, моє думання та мою працю, на волі й у неволі. Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в’язнем Христа!
 
Ось чому заповітом обох великих мужів нашої Церкви – і Митрополита Андрея, і Патріарха Йосифа – є на перший погляд дивний, але мудрий парадокс: бути «в’язнем Христа» – це єдиний шлях здобути справжню духовну свободу!
Придивляючись до життя цих видатних Предстоятелів УГКЦ XX століття, можемо помітити, що їхня мова, така звична для тогочасної епохи, стає деколи майже незрозумілою для прагматичної логіки епохи нинішньої. Вслухаймося, для прикладу, в молитву чернечого новика Романа Шептицького, якою він поручає Богові свою родину:
Дай їй християнських матерів, котрі вчили б дітей Твоєї служби, дай їй батьків, щоби вони явно і відважно визнавали Твою святу віру і жили в дусі Твоїх законів. Нехай за неї гинуть, як св. Йосафат.
 
«Просити в Бога, щоб моя родина гинула за віру? Що за глупота?» – сказав би якийсь «герой нашого часу», що обманом і безчестям стягає для себе і своїх близьких усе золото світу, будучи свято переконаний, що тим самим чинить їм добро. Або інші слова тієї ж молитви:
 
Зволь, Господи, вибрати собі з нашої родини священиків, апостолів, святих мучеників.
Просити в Бога мучеництва? А чому не просити матеріального достатку, високих посад, влади і слави? Цілком іншою логікою просякнуті діяння обох світочів нашої Церкви. Навіть своє високе становище і належну їхньому санові владу наші великі попередники вважали насамперед великою відповідальністю та жертовним служінням. Так, уже в своєму Пастирському посланні до вірних Станиславівської єпархії молодий Владика Андрей переконливо сформулював кредо усього свого дальшого архиєрейства:
Від сеї хвилі я, з приказу Христа, маю бути не лише вашим братом, але вашим пастирем, вашим вітцем; маю вже лиш для вас жити, для вас з цілого серця і цілої душі працювати, для вас все посвятити, за вас, як буде того треба, життя своє положити.
Чи не можна б ці слова, сказані єпископом про своє служіння, віднести до кожного з нас, кому доручено відповідальність за долю і благо своїх ближніх?
 
Подібним духом жертви було сповнене служіння Патріарха Йосифа, яке він так підсумував у своєму «Заповіті»:
Як ніколи раніше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете мені свідками...» (Ді. 1, 9). Свідчити Христові – сповідувати Його перед людьми (пор. Лк. 12, 8), не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що «тіло вбивають» (Лк. 12, 4).
«Але доки ж можна носити хрести?! Коли ж ми будемо просто жити?» – знову можуть запитати зневірені й нетерплячі. І поставлять собі за мету будь-якою ціною вирвати в долі безтурботне існування, не обтяжене усвідомленням власної гріховності та відповідальності...
 
Із цих прикладів постає перед нами уся міра дехристиянізації наших душ. Ми вже не готуємося до мучеництва й жертви, оскільки останні є для нас ознаками релігійного фанатизму й життєвої поразки. Чимало наших сучасників, захоплених здобутками секуляризованого світу, натхненно говорять про пріоритет ефективності й розумного використання ресурсів над тим, що вони зневажливо називають моралізаторством. Услід за цим світом, ми ставимо собі за мету будь-якою (а значить – і недозволеною) ціною уникнути страждань, які вже не є для нас Божим випробуванням та Богом даним шляхом до блаженства, і правдами чи неправдами здобути бажаний результат. Метою життя людини сьогодні часто стає не наслідування Христа, який через Свою жертву став Спасителем світу, а пошук якнайбільшої вигоди та задоволення. Тому якщо би «героєві нашого часу» довелося на місці Бога вирішувати, де саме мало б народитися Боже Дитятко, він обрав би не бідну яскиню, а царські палати як «найефективніше вкладення людського капіталу».
 
Проте таке намагання уникати у своєму житті морально-етичного виміру обертається тим, що саме воно стає головною причиною наших життєвих поразок. Церква не виступає проти ефективності, віри у свої можливості чи розумного використання ресурсів: все це є речі, які, якщо вони випливають із віри в Бога, справді стають чинниками успіху. Однак ключем тут є віра в Бога, яка формує нашу позицію і відсікає з наших дій ті, що супротивні Божій волі. Інакше ми стаємо «своїми» для гріховного світу і разом з ним котимося в духовну пастку. І тоді нам так чи інакше треба буде платити: скажімо, чи не платить сьогодні світова спільнота велику ціну за безконтрольну аморальність у фінансових справах? Своєю енциклікою «Любов у Правді» (Caritas in Veritate) Папа Венедикт ХVІ якраз нагадав нам, що людська нечесність має фінансовий вимір. Але цього разу нам доводиться розплачуватися за своє небажання зважати на Божий закон.
Тому заперечувати потрібність жертви – це думати так, як Юда, який по-своєму також любив Христа, але прагнув для Нього розкошів влади й пишноти царського трону, бо ставив він їх понад усе. Саме цю земну логіку Юди ми часом не хочемо визнати в собі самих. Натомість мати за взірець Христа – означає бути духовно готовим до жертви, якщо Господь нас до неї колись покличе. Навмисне шукання страждань є спокушенням Бога, але смиренна й довірлива готовність прийняти їх з Божої волі як дар, що наближає нас до Царства Небесного, – це єдино можлива позиція, завдяки якій ми справді стаємо християнами.  
 
«Шукайте горішнього!»
А коли ви з Христом воскресли,
то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога.
Думайте про горішнє, а не про земне (Кол. 3, 1–2).
Обидва згадані предстоятелі нашої Церкви, здійснюючи своє служіння та відчуваючи відповідальність перед Богом, ставили перед собою і своєю паствою великі завдання.
Митрополит Андрей (Шептицький) був будівничим граду Божого – великої християнської цивілізації, одним із наріжних каменів якої є свідчення «аж до пролиття крові». Ще на початку ХХ століття йому розкрилася головна мета його служіння, яка була частиною Господнього промислу для його народу, а саме: духовно підготувати Церкву до мучеництва:
 
Може прийти хвиля, в якій треба буде кров пролити за святу віру. На ті тяжкі часи, що настають, треба Вам і мені приготовитись (Пастирське послання до духовенства «О достоїнстві і обов’язках священства», 30 січня 1901 року).
 
З усією ревністю і енергією Христового пастиря Митрополит узявся за це важливе діло духовного скріплення і утвердження свого народу у вірі. А коли приходила пора випробувань, сам він подавав приклад стійкості та мужності, незважаючи на загрозу для себе. Так, на початку Першої світової війни Владика Андрей звернувся до своєї пастви з гарячим закликом зберігати вірність своїй Церкві, «хоч би мали для неї багато посвятити, а навіть власне життя», за що змушений був витерпіти ув’язнення. Коли ж під час Другої світової війни радянські війська окупували Західну Україну, галицький архиєрей звернувся до Папи Пія XII з особистим проханням уділити «апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву... Ми сповнимо наше завдання і Голіаф радянського комунізму відійде». У цьому запевняв Митрополит Андрей з глибоким переконанням, що пекельні ворота не здатні здолати Обручниці Христової, а перемога сил темряви не може бути вічною.
 
З цією ж заснованою на глибокій довірі до Господнього промислу і мужністю він захищав святість людського життя, звертаючись з листами до провідників нацистської Німеччини та організовуючи акцію порятунку євреїв. Цю впевненість у торжество Істини, попри усвідомлення неминучості жорстоких переслідувань, що очікують ієрархію та вірних УГКЦ, він висловив на своєму смертному ложі:
 
Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від св. Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ.
 
Без духовного гарту епохи Шептицького ми, вірні його Церкви, напевно, не змогли б вистояти перед натиском богоборчих режимів, а головне – не могли б сподіватися, що після такої страшної руїни можливе відродження. Так Господь діяннями Митрополита Андрея згуртовував наш народ перед великим випробуванням.
 
Це неймовірно важке, але не менш величне завдання – провести Церкву через мучеництво і катакомби та підготувати її до воскресіння – випало на долю його наступника на Галицькому престолі  Патріарха Йосифа (Сліпого). Як у неволі він повною мірою усвідомлював цей незбагненний задум Божого Промислу – «дати живе свідчення нашій Церкві», так і, визволившись із лабет червоного змія, почав докладати усіх своїх зусиль, щоб далеко поза межами батьківщини «завершувати те, чого не міг довершити як в’язень». У своїх діяннях він також черпав натхнення з віри:
Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити (Заповіт).
 
Щоб збагнути усю пророчу силу цих слів, потрібно пам’ятати, що сказані вони були тоді, коли ще тривала «Страсна п’ятниця». Що більше, з глибокого Сибіру, з каторги Патріарх пише своє славне послання «Великого бажайте!», в якому закликає своїх переслідуваних духовних дітей вірити у Бога. Бо те «велике», про яке він говорить, це не мрія про земні багатства і славу, а віра в Бога, в руках якого перебувають долі людей і народів; це святість, до якої Бог закликає кожну людину і кожного Христового учня.
 
«Великого бажайте!» Це незвичайно змістовний і гідний Христовий вислів і зазив! Що ж можна великого бажати, очевидно, маючи перед очима Бога?.. Співдіяти з Божими поривами, не губити їх і не тратити сил на дрібниці і переминаючі речі, не спинюватися на марницях, поширювати і закріплювати Христову Церкву, а передусім – здобути велику святість, бо призвав нас Бог не до нечистоти, але до святості (1 Сол. 4, 7), – оце те велике в головних зарисах, якого повинен бажати Христовий ученик.  
 
Що робити сьогодні нам, нащадкам цих великих провідників Церкви? Спочивати на здобутих ними лаврах? Прагматично обмежитися куцим здобуттям можливого? Чи, як і вони, відчути велику відповідальність перед Богом, а тому «забажати великого»?
Зовсім недавно, у дні паломництва слуги Божого Папи Івана Павла ІІ до України, коли величава літургійна молитва зібрала у Львові майже півтора мільйона молільників, дух наш знову вознісся понад повсякденними турботами, а наша Церква заявила про готовність «до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також з почесного нашого обов’язку перед усією вселенською Церквою»:
 
Для кращого майбутнього в новому столітті ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, готуємо план душпастирської праці, суть якого можна передати такими словами: святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя (Привітання Блаженнішого Любомира).
 Ми – народ, духовно травмований безбожним тоталітаризмом і занапащений вічними роздорами, – маємо стати народом святим та об’єднаним, щиро прагнучи церковного сопричастя з усіма християнами. Отож тримаймо свій дух високим, щоб не стратити з поля зору цю велику й гідну мету – «святість об’єднаного народу».
 
У перспективі єдиного патріархату
Ось нове творю все (Одкр. 21, 5).
 
Кожна Церква звершує свою місію серед конкретного народу, в певному історичному часі та географічному просторі. Подібно як Ісус Христос, ставши людським дитям, «зростав мудрістю, літами і ласкою в Бога та в людей» (Лк. 2, 52), щоб осягнути вік зрілого мужа, так і свята Церква – Його Тіло – має різні етапи свого розвитку та ступені зрілості. Різні форми організаційної структури ми по-церковному називаємо єпархіями, митрополіями та патріархатами. Серед останніх особливою пошаною втішаються п’ять найдавніших патріархатів: Рима, Царгорода, Олександрії, Антіохії та Єрусалима (т. зв. Пентархія), які були встановлені Вселенськими Соборами в першому тисячолітті християнської історії. Упродовж другого тисячоліття патріаршої гідності, насамперед за підтримки відповідної державної влади, домоглися Московська, Сербська, Болгарська й Румунська Церкви.
Ідея патріархату Київської Церкви зродилася на початку XVII століття у дещо інших обставинах та мала свою специфіку, оскільки визрівала не з політичних мотивацій, а з насущних потреб церковного життя. Ця ідея, за задумом її видатних речників – Митрополитів Йосифа Велямина (Рутського) та Петра (Могили), – полягала насамперед у тому, щоб поєднати дві гілки колись єдиної українсько-білоруської Церкви, які внаслідок незгод щодо укладення Берестейської унії опинилися під різними юрисдикціями: Рима й Царгорода. Спільний патріархат мав би, за тодішнім висловом, не лише поєднати «Русь із Руссю», а й спричинитися до відновлення єдності між християнським Сходом і Заходом, підтримуючи сопричастя з Першим і Другим Римами та допомагаючи їм подолати гіркі наслідки церковного розколу. На жаль, конфесійна упередженість тодішнього проводу великих Церков та фанатизм загалу не дозволили втілити в життя таку «універсальну унію», але її здатність стимулювати екуменічний діалог і сприяти церковному порозумінню й поєднанню в Україні не згасла з плином часу і не згубилася в глибині віків.
 
У XX столітті її палким промотором знову стає унійний Митрополит – Андрей (Шептицький), який, подібно до свого великого попередника Йосифа Велямина (Рутського), готовий був навіть зректися особистих амбіцій заради єдності Української Церкви та її поєднання з Вселенською Церквою, хоча саме йому уряд Української Народної Республіки у 1918 році пропонував патріарший титул. Згодом у своєму зверненні до православних співбратів з 1942 року слуга Божий писав:
При відновленні Київської митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престолу до гідності патріархату, ми будемо канонічно підпорядковані тому патріархові, коли він визнає владу Вселенського Архиєрея.
 
Не тільки ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною стратою їм підчинитися, так що й повна злука двох українських віроісповідань виглядала би так, що радше треба б говорити про підчинення греко-католиків під власть Київського Патріярха.
Але і цього разу плани поєднання і патріаршого довершення ієрархічної структури Української Церкви були брутально перервані насиллям безбожної комуністичної влади, яка не лише придушила спроби відновлення Української державності, а й піддала жорстоким переслідуванням і заборонам усяку релігійну діяльність, а УАПЦ й УГКЦ офіційно ліквідувала. Однак відразу після звільнення з ув’язнення тогочасний Митрополит Галицький Йосиф (Сліпий) порушив питання про визнання Києво-Галицького патріархату перед отцями Другого Ватиканського Собору, покликаючись на те, що:
 
Київські митрополити, хоч не носили патріаршого титулу, управляли Церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що патріархат Церкви – це видимий знак зрілості і самобутності помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті.
 
У 1975 році він же започакував процес фактичного творення патріархату УГКЦ, який триває й досі.
 
Коли 1991 року постала незалежна Українська держава, свій рух до патріархату відновило й українське православ’я. Між православними Церквами немає однозгідності щодо способу досягнення патріаршого статусу: одні вибрали шлях самопроголошення його (як-от УАПЦ у 1991 році), інші віддають перевагу шляху через «дарування автокефалії». Натомість спільним є те, що усі спадкоємці історичної Київської Церкви в Україні визнають, що вона дозріла для досягнення патріаршого статусу. Практичне втілення патріархальної ідеї в обох – греко-католицькій і православній – гілках Київської Церкви виразно свідчить також про те, що ця ідея насправді має понадконфесійну природу. У цьому випадку навіть найменший успіх однієї з гілок водночас стає успіхом усіх, оскільки крок за кроком прокладає шлях до кінцевої мети – патріархату єдиного, сопричасного.
Останнє двадцятиліття засвідчило, що домогтися визнання патріархатів, проголошених нащадками Київської Церкви, не легко. Що в цій ситуації робити спадкоємцям Святоволодимирового Хрещення в Україні: впадати в розпач? знеохочуватися? живити в серці образу на уявних винуватців?
 
Передусім цей виклик вимагає від нас і духовного гарту, і євангельського смирення. Зокрема ми, греко-католики, мусимо зрозуміти тих, для кого проголошений нашою Церквою патріархат видається порушенням освячених часом еклезіальних традицій, і невтомно переконувати їх, що це – воля її Божого народу упродовж уже чотирьох століть. Водночас ми покликані сповнити заповіт Патріарха Йосифа: «Ніколи не відмовляйтеся від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» Це завдання передбачає, що ми мали б із розумінням, але при цьому й наполегливо переконувати світову християнську спільноту, що Києво-Галицький патріархат міг би стати «серцем» для західної та східної «легень» одного Тіла Церкви Христової, або, як про це писав Патріарх Йосиф, «[об’єднаний] Київський Патріярхат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности» (Заповіт).
 
Проте всього цього було би все-таки замало. Прислухаймося знову до голосів автора «Заповіту»:
 
Завершення [окремих помісних східних] Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді, у всіх його складових частинах, у свідомості духівництва і пастирів, причому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних та історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріархату!
Іншими словами, великих наших цілей, зокрема патріархату, ми осягнемо не інакше, як працею над нашим духом, який повинен бути гідним цих великих завдань. Патріархат є для нашого Божого народу не самоціллю і не політично умотивованою метою. У ньому зосереджені питання не лише устрою Церкви, а й єдності її Божого народу та його святості. Тому не дивно, що в епіграф до цього розділу винесено відомий новозавітний вислів: «Ось нове творю все». До «творення нового» нас спонукають особливості нашої геополітичної та екуменічної ситуації, а головно – ті духовні виклики, які стоять перед нами. Отож нашим завданням є не лише вимурувати «стіни» патріархату, а й наповнити їх живим вогнем нашої віри – і тоді наша патріарша «оселя» буде визнана у світі як благословенна Богом. Саме це й мали на увазі наші єпископи, звертаючись із Пастирським посланням «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви» (2004) до вірних:
 
Патріарший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності. Завданням усієї Церкви є невтомно працювати над таким преображенням.
 
«І будете мені свідками… аж до краю землі»
Мої очі бачили твоє спасіння,
 що ти приготував перед усіма народами (Лк. 2, 30–31).
Як уже було сказано, до практичної реалізації своїх патріарших устремлінь наша Церква приступила на поселеннях, коли вірні в Україні були брутально позбавлені права на існування. Та жертовна місія, яку взяли на себе наші краяни у вільних частинах світу, викликає в наших серцях почуття великої вдячності та спонукає нас придивитися ближче до цієї сторінки нашої церковної історії та сучасного буття Церкви.
 
Починаючи з кінця XIX століття Бог у своєму Промислі повів нашу Церкву і народ зовсім новими шляхами, простеляючи їх далеко поза межі рідної землі. Відтоді й дотепер мільйони наших співвітчизників покидали і покидають свій дім, волею чи неволею опиняючись далеко від України, практично на всіх континентах нашої планети. Такими дивними Божими шляхами – головно через мирян, а згодом і через своїх священнослужителів – дісталася Київська Церква й до народів і культур, до яких ніколи раніше не йшла і серед яких ніколи не сподівалася працювати.
 
Реагуючи насамперед на духовні потреби українських заробітчан та переселенців, уже Митрополит Сильвестр (Сембратович) доклав чимало зусиль, щоб послати до вірних своєї Церкви греко-католицьких душпастирів. Стараннями Митрополита Андрея, який двічі особисто відвідав заокеанські поселення, наші одновірці отримали й своїх архипастирів: Владику Сотера (Ортинського) у Сполучених Штатах Америки (1907) та блаж. священномученика Микиту (Будку) у Канаді (1912). Після Другої світової війни, коли до першої та другої хвиль заробітчанської еміграції додалася справжня лавина політичних скитальців, греко-католицькі єпархії у цих державах було піднесено до рангу митрополій, а ієрархічні структури УГКЦ поширено на Південну Америку, Західну Європу та Австралію.
 
Динамічний розвиток українського церковного життя на поселеннях мав важливе значення з огляду на несприятливі умови на рідних землях, особливо після того, як внаслідок тоталітарного насилля Греко-Католицьку Церкву було заборонено в Україні та в інших державах комуністичного блоку. Неоціненною є допомога, яку надала Церква на поселеннях своїй приреченій на мовчання Церкві на батьківських землях, ставши її голосом у вільному світі. Цього року, відзначаючи 20-ліття легалізації нашої Церкви, ми не раз вдячно згадували, як спрагло припадали вірні катакомбної Церкви до своїх радіоприймачів, з яких через передачі Радіо Ватикану до них линули рідний літургійний спів і теплі слова духовної підтримки. Ми вдячно відзначали також, що Церква на поселеннях немало спричинилася до виходу УГКЦ з підпілля наприкінці 80-х років XX століття і до розбудови її структур упродовж подальшого двадцятиліття релігійної свободи.
 
Відтоді ситуація Церкви разюче змінилася, і у своєму Посланні з приводу 60-ї річниці Львівського псевдособору 1946 року Синод Єпископів Церкви на матірних землях відзначив:
 
Сподіваємося, що тепер Українська Греко-Католицька Церква, поступово розвинувши можливості душпастирської опіки й послідовно відстоюючи право на релігійну свободу на всіх теренах колишнього Радянського Союзу, зможе відновити свій духовний зв’язок і належно послужити тим своїм вірним, які цього бажають.
Ці слова, звернені передусім до греко-католиків у країнах їхнього новітнього розселення (включно з Росією й Казахстаном), цілком закономірно можна віднести й до вірних нашої Церкви на всіх залюднених континентах. Зміцнення духовного зв’язку й розбудова тісніших взаємин мають стати плодами здобутої свободи й відновленого чуття єдиної християнської родини.
 
Проте тут укотре виринає запитання: як це правильно робити? І тут знову може прислужитися досвід історії та приклад наших великих попередників. Зокрема, слуга Божий Андрей (Шептицький) не лише ініціював проведення спільних нарад греко-католицьких єпископів для узгодження найважливіших питань розвитку богослужбового життя чи вдосконалення канонічного правопорядку, а й не переставав від імені «єпископів Галицької церковної провінції» закликати «передовсім преосвященних єпископов нашого обряду й наш нарід Закарпатської Руси, Югославії, Сполучених Держав Північної Америки й Канади, Румунії й Бразилії», а також «вірних наших епархій, а відтак і розпорошених по цілому майже світі еміґрантів» уникати «всього того, що ділить і роз’єднює», а шукати «всюди того, що лучить і єднає» (Спільне послання до 950-ліття Хрещення Руси-України, 1938 рік).
 
Після визволення з ув’язнення Патріарх Йосиф доклав великих зусиль, щоб згуртувати «в розсіянні сущих», скликаючи конференції греко-католицьких єпископів, а згодом і Синоди помісної УГКЦ, «щоб злучити те розсіяне стадо воєдино, об’єднати його біля свого Глави і Батька, щоб цьому об’єднанню дати вияв в нашому традиційному правлінні, в священних церковних Синодах» (Послання з нагоди завершення 90 літ життя).
Для Патріарха була безсумнівною нерозривна єдність УГКЦ в усьому світі:
В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхнінням для всіх тих пастирів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська митрополія (Заповіт).
 
На його переконання, всі діти цієї Церкви, хоч куди закинула їх доля, втішаються духовними скарбами тисячолітнього київського християнства. Водночас вони покликані плекати свою церковно-історичну традицію у контексті культур країн свого поселення. Тому перед ними стоїть нелегке завдання, щоб, належно представляючи свою традицію, збагатити культури своїх нових батьківщин. Своєю чергою, органічно синтезуючи цінні елементи місцевих культур, УГКЦ може ширше відкритися на духовні запити інших народів, давати на них відповіді на підставі київської традиції.
Отож, підхід Ісповідника віри Патріарха Йосифа до розуміння сучасної УГКЦ є справді пророчим. З одного боку, він дає змогу уникнути надмірної централізації, наслідком якої було би зведення Церкви на поселеннях до українських анклавів, які перебувають у релігійно-культурному ґетто, штучно ізольованому від повноцінного життя в новій країні та приреченому на асиміляцію. З другого боку, збереження єдності Церкви в Україні із ієрархією та спільнотами вірних поза її межами дає змогу завжди ділитися з ними своїми скарбами, а їм – щедро черпати з її віковічного джерела і завдяки цьому продовжувати духовно приваблювати до себе нові покоління вірних та відкрити для себе глобальні духовні, культурні й цивілізаційні перспективи.
 
Єдиним вознесеним духом до єдиного Бога
Я зроблю з них один народ на моїй землі, на горах ізраїльських…
вони не будуть більше двома народами,
і не будуть більш розоділені на два царства…
Вони будуть моїм народом, а Я – їхнім Богом! (Єз. 37, 21–23).
Останніми роками в Україні розгорнулася широка дискусія щодо проблеми Київської Церкви, тобто об’єднання нинішніх Церков давньої київської традиції в одну Київську Церкву. Точиться ця дискусія і в середовищі греко-католиків – і, як це буває завжди при осмисленні чогось незвичного, не бракує критицизму. Одні вбачають у цій пропозиції нездійсненну утопію, інші – «зраду».
 
Проте високі ідеї тому й називаються так, що для свого осмислення вимагають певної висоти духу. Бо приземлений дух неспроможний сягнути за найближчі обрії. Чи не називали «зрадою Закону», скажімо, вчинок Христа, коли Він зайшов у хату до митаря Закхея (Лк. 19, 1–10)? І тільки ті, хто зумів осягнути велич Христового посланництва, могли знайти й несуперечливе пояснення Його несподіваним крокам. Так і сьогодні перешкоди для об’єднання українських Церков цілком очевидні, а загрози – безсумнівні. Ми повинні їх бачити і враховувати. І все ж бачити лише їх – це ніби віддати себе земному тяжінню, припнувши свій дух до присадибного тину.
 
Чи є ідея єдиної Київської Церкви новою й досі незнаною? Прислухаймося до голосів наших славних попередників.
Митрополит Андрей (Шептицький): Релігійна єдність була б могутнім товчком в осягненні національної єдности. Тому, думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення такої релігійної єдности (Лист до всіх Високопреосвященних і Преосвященних православних архиєреїв в Україні і на Українських Землях, грудень 1941).
 
Патріарх Йосиф (Сліпий): Найближчими нам за вірою і кров’ю є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви! (Заповіт).
Чуючи ці голоси з минулого й ніколи не забуваючи про ці заповіти, наша Церква упродовж останнього часу розробила цілу низку документів, у яких крок за кроком формулювала й уточнювала своє нинішнє розуміння нашого історичного завдання – «поєднання Руси з Руссю».
Так, уже в першому з цієї серії документі – «Концепції екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви» – були сформульовані засадничі положення, які слугували відправними точками у нашому русі вперед. Зважаючи на тему, яку обговорюємо, наведемо, зокрема, такі положення:
 
Церковна єдність із Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, а тому будь-які подальші екуменічні кроки не можуть підважувати значення цієї єдності й мають розбудовуватися з її урахуванням (17).
УГКЦ виходить із засади, що всі три Церкви [УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ] мають спільну історичну спадщину Київської Церкви (32).
 
УГКЦ, проте, не вважає нинішні поділи в православ’ї в Україні бажаними чи узаконеними. Навпаки, УГКЦ вітатиме будь-які кроки до всеправославного примирення в Україні та об’єднання нинішніх гілок православ’я в одну Православну Церкву, вважаючи, що таке примирення та об’єднання стануть важливими чинниками на шляху духовного відродження України (33).
 
Наступною важливою віхою стало Послання з нагоди повернення осідку предстоятеля УГКЦ до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах» (2004). Тут згадані вище положення знайшли не лише підтвердження, а й логічне концептуальне продовження:
Кожна конфесійна гілка Київської Церкви, історично близька до одного з християнських центрів, не мусить втрачати свої освячені часом конфесійні зв’язки. Сьогодні можна переконано стверджувати, що вимога розірвати ті чи ті зв’язки, яку так часто озвучували в історії України, довела свою неспроможність. Як уже зазначалося вище, заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дало б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв’язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви (ІІ.2).
 
Цілком очевидно, що, подаючи такі несподівані, а для когось і революційні пропозиції, треба було уточнити мотивацію, яка за ними стоїть, і передумови, що їх вони передбачають. У цьому документі це зроблено так:
 
По-перше, нинішні особливості української церковної ситуації слід трактувати не як порушення єдино можливого міжцерковного порядку, а як процеси, детерміновані природним розвитком українських Церков… По-друге, надійний християнський мир в Україні – передумову подальшого екуменічного діалогу – можна забезпечити лише на шляху врахування інтересів кожної із зацікавлених сторін… По-третє, на зміну монопольним спробам вирішити проблему єдиної помісної Церкви в Україні на користь якоїсь однієї з конфесій має прийти об’єднання зусиль усієї  християнської спільноти. Цивілізоване вирішення долі Київської Церкви може стати справжньою «лабораторією екуменізму» (Іван Павло ІІ), позбавленого ультимативності й сповненого духом співпраці та партнерства. Гармонійні, інклюзивні форми об’єднання Київської Церкви (наприклад, у формі єдиного Патріархату – наскрізній історичній візії українців ще з ХVІІ століття) завдяки унікальній сопричасній відкритості могли б стати шансом для центрів християнства зустрітися на його терені, щоб врешті-решт знайти нові екуменічні моделі порозуміння... (ІІ.4).
 
Цей документ не залишився непоміченим в Україні, і чи не вперше у новітній час з православного боку почали надходити певні офіційні й неофіційні відгуки. Стало зрозуміло, що запропонована УГКЦ «інклюзивна» модель Київської Церкви потребує огранення в суто еклезіальних і богословських термінах. Це було зроблено 2008 року у Зверненні до Предстоятелів українських Православних Церков, зокрема було подано важливе богословське підґрунтя греко-католицького розуміння єдиної помісної Української (Київської) Церкви:
 
Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Святоволодимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння (2).
 
Ініціативи УГКЦ щодо обговорення шляхів відродження Київської Церкви стимулюють внутрішньоправославні процеси, але не є їх єдиною причиною. Пошук шляхів відродження Київської Церкви охопив сьогодні усі її нинішні гілки, що, безсумнівно, є важливим «знаком часу». Щоправда, пропозиції українських православних обмежуються лише створенням єдиної помісної Української Православної Церкви. До пропозиції УГКЦ, яка передбачає вихід за вузькоконфесійні рамки, українські православні ставляться з осторогою, оскільки в ній вони вбачають давню модель «уніатизму». Це свідчить про те, що в Україні визріла серйозна потреба усвідомити різницю між «уніатизмом» як конфесійним підляганням і сопричасною єдністю рівних у гідності Церков.
Утім, певні сумніви виникають з обох боків: якщо православні трактують будь-яку єдність з греко-католиками як відступ від ортодоксії, то греко- і римо-католики часом побоюються, що ця понадконфесійна модель може підважити єдність греко-католиків із Єпископом Рима. Відповідь на ці тривоги повинні дати, звичайно ж, ми самі через іспит нашого сумління.
 
Корисним для нас, греко-католиків, і тут було б звірити свою позицію з візією наших попередників.
 
Митрополит Андрей (Шептицький): Я не протиставляю католиків і православних... Я тільки хочу сказати, що любов у католиків чи православних діє у напрямі поєднання, а все те, що по обидвох сторонах є ненавистю, браком любові... діє за роз’єднаням (Заключне слово на Унійному тижні в Брюсселі, 1925 рік).
Можна було говорити про різні способи порозуміння без зливання в одно віросповідання. Можна було подумати й про злуку православних віроісповідань із греко-католицьким... Я хотів, аби приналежні до різних віросповідань старались до себе взаємно наблизитися, заховуючи, очевидно, свою окремішність (Лист до української православної інтелігенції, 1942 рік).
 
Патріарх Йосиф (Сліпий): Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і, безсторонньо кажучи, нема між нами суттєвої догматичної різниці, як це вказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють Український Нарід і Церкву... Будьмо собою! Дивімося на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ – і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному і державному! (Послання «Про поєднання у Христі», Рим, 3 червня 1976 року). 
 
Отже, і в цьому випадку нинішні об’єднавчі візії та зусилля, які виходять з середовища нашої Церкви, не суперечать традиційному самоусвідомленню Церкви, що вироблялося упродовж попередніх століть. Своїми пропозиціями ми не творимо якоїсь нової тоталітарної «імперії» чи конфесійної «цивілізації», яка б претендувала на роль Четвертого Рима. Особливістю пропонованої УГКЦ візії Київської Церкви якраз і є прагнення жити нарешті в мирі зі своїми сусідами.
 
Замість монопольного володіння християнською Україною, що було характерним знаком минулих епох, ми пропонуємо сопричасну єдність сьогодні ще поділеної Київської Церкви. Однак ця єдність, щоб принести в Україну мир і порозуміння, мусить вирости зсередини, у лоні кожної гілки Київської Церкви. Власне цей процес і започаткувався 1989 року, що став визначальною віхою в житті як греко-католиків, так і православних в Україні. Цей шлях буде непростий, він знатиме вагання й, можливо, відступи, але, як засвідчує наша історія, він насправді невідворотний, бо проліг через жертву і мучеництво, силу духу й висоту помислів, вогонь віри і щирість молитви.
Благословення Господнє на вас!
 
В імені Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви
+ ЛЮБОМИР
 
Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
8 грудня 2009 року Божого
 
Джерело: сайт Українська Греко-Католицька церква

2009.12.18. Предоставление автокефалии соотнесено с всеправославным единством

 

16 декабря 2009 года завершилось заседание Межправославной подготовительной комиссии в г. Шамбези, Швейцария.

Комиссия, задачей которой является предварительная проработка вопросов повестки дня Святого и Великого Собора Православной Церкви, продолжила начатое в 1993 году рассмотрение темы об автокефалии и способе ее провозглашения, а также подготовила предложения по теме об автономии и способе ее провозглашения.

Подготовленные комиссией документы, которые будут далее рассмотрены Всеправославным предсоборным совещанием, предусматривают, в частности, что экклезиологические, канонические и пастырские предпосылки для предоставления автокефалии какой-либо церковной области, в случае получения соответствующей просьбы, оцениваются Церковью-Матерью на ее Поместном Соборе. Если Собор вынесет положительное решение, Церковь-Мать извещает об этом Вселенскую Патриархию, которая далее информирует прочие Поместные автокефальные Церкви и выясняет наличие по данному вопросу всеправославного консенсуса, выражаемого в единомыслии Соборов или Синодов автокефальных Церквей. Выражая согласие Церкви-Матери и достигнутый всеправославный консенсус, Вселенский Патриарх официально провозглашает автокефалию ходатайствующей об этом Церкви посредством издания Томоса об автокефалии, который подписывается Вселенским Патриархом и свидетельствуется подписями в нем Предстоятелей Православных Церквей, приглашенных для этого Вселенским Патриархом.

Вопросы о содержании Томоса об автокефалии и способе его подписания будут дополнительно рассмотрены на следующем заседании Межправославной подготовительной комиссии.

Комиссия подготовила также документ, выражающий единую позицию Православных Церквей по вопросу об автономии и способе ее провозглашения, описав понятие автономии, процедуру, которой необходимо следовать при провозглашении автономии, и ее последствия.

Было признано, что инициирование и завершение процедуры предоставления автономии какой-либо части своей канонической юрисдикции относится к исключительной компетенции соответствующей автокефальной Церкви. Отмечено, что в церковной практике применяются различные степени зависимости автономной Церкви от автокефальной Церкви, предоставившей ей автономию.

Подготовленный проект также предусматривает меры для нахождения канонического решения вопроса в случае возникновения разногласий из-за предоставления двумя автокефальными Церквами автономного статуса церковным общинам в одной и той же географической церковной области.

В числе вопросов, подлежащих рассмотрению на следующем заседании Межправославной подготовительной комиссии — вопрос о диптихах Предстоятелей Поместных Церквей.

 
 
 Джерело: «Релігія в Україні»

2010. Заява Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату з приводу останніх рішень РПЦ щодо церковної ситуації в Україні

 Священний Синод УПЦ Київського Патріархату з сумом відзначає, що на фоні зрушень у справі подоланні церковного розділення в Україні, які сталися внаслідок діяльності робочих груп Київського Патріархату та УПЦ (МП) з підготовки до діалогу, позиція, зайнята Священним Синодом РПЦ на своєму засіданні 26 липня 2010 р. щодо церковної ситуації в Україні, є неконструктивною. У своєму «Зверненні» Синод РПЦ фактично повторив ту безплідну риторику, яку Московський Патріархат проголошував щодо церковної ситуації в Україні 10-15 років тому – так, ніби за ці роки нічого не змінилося, а її безперспективність не стала очевидною. 

І. Особливо наголошуємо, що за своєю суттю згадане «Звернення» не має жодного стосунку до Київського Патріархату. Він, як Помісна Українська Православна Церква, є невід’ємною частиною Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви – незважаючи на те, що РПЦ та деякі однодумні з нею Церкви цього поки що не визнають.
Відповідально стверджуємо, що в Україні немає церковного розколу, а має місце лише поділ за ознакою юрисдикції (підлеглості). Тому всі слова Священного Писання, канонів, Святих Отців та інші думки і твердження, які Православна Церква використовує щодо церковних розколів, до Київського Патріархату за своєю суттю не мають жодного відношення. Вважаючи Київський Патріархат «розколом», керівництво Російської Церкви маніпулює свідомістю віруючих, вводячи їх і все суспільство в оману.
Згідно з 1 правилом святого Василія Великого розколом іменується розділення в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування. Прикладом розколу святитель називає вчення про покаяння, відмінне від православного (розкол кафарів, тобто так званих чистих, які вчили, що після хрещення неможливе покаяння для тих, хто згрішив смертним гріхом, наприклад – відрікся від Христа). Сучасними прикладами розколів можна назвати розділення з приводу вживання церковних обрядів (старообрядницький розкол) чи з приводу проведення реформ церковного життя (обновленський розкол).
 
У Київському Патріархаті немає жодних відмінностей від всієї повноти Православної Церкви ані у віровченні, ані у звершенні таїнств й інших богослужінь, ані у практиці застосування норм канонічного права. Усі протилежні твердження супротивників Київського Патріархату з цього приводу є голослівними або заснованими на слабкій аргументації. Підтвердженням цього є просте порівняння Київського Патріархату з вищеназваними розколами.
 
ІІ. В історії Церкви не раз траплялися випадки церковного розділення, які сучасники вважали розколом і навіть єрессю, але з плином часу вони були оцінені інакше. Наприклад, розділення Константинопольської Церкви, викликане суперечками між послідовниками патріархів Ігнатія і Фотія, кожен з яких був непримиренним супротивником іншого, але які обидва причислені до лику святих. В новий час десятки років Московська патріархія «карловацьким розколом» іменувала Російська Православну Церкву Закордоном, але нині минулі взаємовідносини між ними названі «трагічним розділенням».
 
Переважна більшість випадків проголошення автокефалії Помісних Церков у ХІХ – ХХ століттях також супроводжувалася виголошенням «анафем» або іншими покараннями щодо новоутворених Церков. Але з роками «анафеми» і «схизми» забувалися, і колись розділені Церкви відновлювали молитовне та канонічне спілкування на основі взаємного визнання ієрархії й таїнств, а також статусу автокефалії. Саме такий випадок має місце і в Україні. Тому ми бачимо у віддані забуттю нинішніх суперечок та визнанні автокефалії Помісної Української Православної Церкви єдиний можливий та прийнятний шлях подолання церковного розділення в Україні.
ІІІ. Яскравим прикладом маніпуляції свідомістю віруючих є наведення у згаданому «Зверненні» Синоду РПЦ вирваних з контексту слів з 1 правила святого Василія Великого. У цьому синодальному документі не наводяться слова, якими сам святитель докладно характеризує відмінності єресі, розколу і самочинного зібрання. Але за його судження видається історичне посилання на думки «древніх» Кіпріана та Фірміліана. Однак з тексту правила видно, що ці думки «древніх» заперечуються «рішучою» думкою і практикою Асійських єпископів. І сам святитель Василій, сприймаючи хрещення розкольників, схиляється до іншої думки, ніж «древні», та стверджує іншу практику, ніж вони.
 
Процитувавши слова правила, вигідні для нинішньої позиції Московського Патріархату, Синод РПЦ не цитує інших місць з цього ж правила, наприклад, твердження, що «від початку колишнім Отцям угодно було … хрещення розкольників, як ще не далеких Церкви, приймати», яке святитель вдруге повторює нижче. Такі маніпуляції свідчать, що нинішній склад Священного Синоду РПЦ у своїх судженнях щодо церковної ситуації в Україні не здатний бути авторитетним та безстороннім тлумачем канонів і настанов Церкви.
 
Звинувачуючи інших у різноманітних порушеннях, Московський Патріарх та очолюваний ним Синод, як і єпископат Московського Патріархату, досі виявляють богословську неспроможність, за три роки так і не давши відповідь на важливе богословське і канонічне питання, поставлене тричі в зверненнях до них: на яких підставах в Московському Патріархаті практикою «повторного хрещення» охрещених у Київському Патріархаті порушуються Символ Віри та інші догмати Церкви, церковні канони та спотворюється традиція церковного життя? Без відповіді залишилося це питання і у згаданому «Зверненні», яке прикриває небажання відповідати розмірковуваннями про «різноманітні шляхи дії Божественної благодаті».
 
Як можуть вважатися богословськими авторитетами ті, хто протягом трьох років не здатен аргументовано відповісти на важливе питання церковного життя? Воістину, вони подібні до тих книжників і фарисеїв, які у відповідь на питання Спасителя про те, звідки було хрещення Іоаннове, від Бога чи від людей, своє лукавство сховали за словами: «Не знаємо» (Мф. 21:27).
 
IV. З виступів та заяв керівників Московського патріархії під час цьогорічного візиту глави РПЦ в Україну стає зрозумілим, що вони не бажають конструктивного діалогу з метою подолання розділення Української Церкви, а бажають, під приводом «зміни політичних обставин», розпочати систематичне руйнування Київського Патріархату, намагаючись залучити до цієї справи українську владу. Висловлюються побажання до влади «зняти Київський Патріархат з реєстрації» та застосувати до нього інші репресивні заходи. До нас вже починає надходити інформація про посилення активності в цьому напрямку представників Московського Патріархату в різних регіонах України.
Заявляємо, що схиляння у будь-якій формі держави чи її окремих представників до порушення Конституції та законів України, обмеження права на свободу совісті й віросповідання, інших незаконних дій щодо Київського Патріархату є роздмухуванням вогнища міжконфесійного та суспільного протистояння. Висловлюємо сподівання на те, що держава буде незмінно давати відсіч таким посяганням на основи конституційного ладу, права громадян України, суспільні мир і злагоду.
 
Бачимо також, що Московська патріархія має намір посилити свою активність у пошуках серед єпископату і духовенства Київського Патріархату таких осіб, які би зрадили Помісну Православну Українську Церкву та «з покаянням» перейшли до Московського Патріархату. За це їм готові пообіцяти «канонічні хіротонії», в т.ч. й проведені таємно.
Така діяльність не є новою, але вона завжди залишалася безплідною – починаючи від зради колишнього митрополита Антонія (Масендича) і закінчуючи зрадою колишнього архієпископа Юрія (Юрчика). На прикладі своєї попередньої діяльності з пошуків готових на «унію» з РПЦ, представники Московської патріархії мають переконатися, що цей шлях – безперспективний. Бо якщо хто в минулі роки і відходив від Київського Патріархату, то не у пошуках «канонічності», а через особисті конфлікти, незадоволені амбіції чи аморальну поведінку.
 
V. Зі словами особливої перестороги звертаємося до тих, кого представники Московської Церкви лукавими нашіптуваннями схилятимуть до «канонічних хіротоній». Знайте, що відречення від сану, прийнятого в Київському Патріархаті та прийняття «канонічного рукоположення» в Московському Патріархаті є відреченням від Самого Христа, Який через Таїнство поставляє священство, та хулою на Духа Святого, Який подає благодатний дар для звершення священнослужіння.
 
Хоча до цього часу подібні випадки були поодинокими, нам належить турбуватися навіть і про одну душу. А тому попереджаємо: той, хто наважився би в Московському Патріархаті приймати «хіротонію», бувши вже рукоположеним у Київському Патріархаті, такою дією відречеться від Спасителя, Тіло і Кров Якого неодноразово приймав і подавав іншим у Таїнстві Євхаристії. За це такий хоча і може на якийсь час бути обласканий синами віку цього, на Страшному Суді дасть відповідь перед Богом і отримає засудження з тими, хто зрадив Христа. 68 Апостольське правило свідчить: «Якщо хто єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від кого-небудь друге рукоположення: нехай буде вивержений від священного чина, і він, і той, хто рукоположив: тільки якщо достеменно відомо буде, що від єретиків має рукоположення». Київський Патріархат ніхто і ніколи обґрунтовано не викрив у жодній єресі, а тому кожен, хто зважився би приймати від Московського Патріархату «канонічну хіротонію», маючи рукоположення в Київському Патріархаті, підпадає під суворе визначення цього правила.
 
Перед новими проявами агресії з боку керівництва Московської патріархії щодо Української Церкви ми закликаємо всіх наших вірних, духовенство і єпископат до згуртування в єдності навколо Київського Патріархату, який є Помісною частиною Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Ми віримо і переконані, що Бог, Який допомагав нам розбудовувати Помісну Православну Українську Церкву, збереже її у нинішніх бурхливих обставинах, як зберігав її в минулі роки. Ми й надалі сподіваємося на початок конструктивного діалогу з УПЦ (МП) та маємо робити все, від нас залежить, для досягнення в Україні єдності православ’я навколо єдиного Глави Церкви Христа Спасителя і Київського Патріаршого престолу.
 
Закликаємо на наших вірних і весь український народ Боже благословення!
 
ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ
МИТРОПОЛИТ КРИВОРІЗЬКИЙ І НІКОПОЛЬСЬКИЙ АДРІАН
МИТРОПОЛИТ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БОРИСПІЛЬСЬКИЙ ДИМИТРІЙ
МИТРОПОЛИТ РІВНЕНСЬКИЙ І ОСТРОЗЬКИЙ ЄВСЕВІЙ
МИТРОПОЛИТ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ І БУКОВИНСЬКИЙ ДАНИЛО
АРХИЄПИСКОП МИКОЛАЇВСЬКИЙ І БОГОЯВЛЕНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР
АРХИЄПИСКОП БІЛГОРОДСЬКИЙ І ОБОЯНСЬКИЙ ІОАСАФ
ЄПИСКОП СІМФЕРОПОЛЬСЬКИЙ І КРИМСЬКИЙ КЛИМЕНТ
ЄПИСКОП ВІННИЦЬКИЙ І БРАЦЛАВСЬКИЙ ОНУФРІЙ
 
Джерело: сайт УПЦ КП

 

2010.01.26. Про рішення комісії, яка засідала у Шамбезі

 

На своєму засіданні 23 січня 2010 р. Священний Синод УПЦ Київського Патріархату розглянув підсумки роботи Міжправославної підготовчої комісії, яка засідала з 10 по 16 грудня 2009 р. у м. Шамбезі (Швейцарія), у центрі Константинопольського Патріархату. Темою роботи комісії були питання автокефалії та автономії і способу їхнього проголошення, а також питання диптихів. За підсумками розгляду результатів роботи комісії Священний Синод УПЦ Київського Патріархату прийняв відповідні рішення (Журнал №1) і Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія, Московського Патріарха Кирила та Предстоятелів інших Помісних Православних Церков.
 
 
ЖУРНАЛ № 1
ЗАСІДАННЯ СВЯЩЕННОГО СИНОДУ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
від 23 січня 2010 року під головуванням
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
СЛУХАЛИ:
Доповідь Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета про засідання у м. Шамбезі (Швейцарія), в центрі Константинопольського Патріархату, Міжправославної підготовчої комісії, завданням якої було вироблення пропозицій для Всеправославної підготовчої наради щодо питання автокефалії та автономії, а також способу їх проголошення.
 
ДОВІДКА:
З 10 по 16 грудня 2009 р. в м. Шамбезі (Швейцарія), в центрі Константинопольського Патріархату, тривало засідання Міжправославної підготовчої комісії, завданням якої було вироблення пропозицій для Всеправославної підготовчої наради щодо питання автокефалії та автономії, а тож способу їх проголошення. Востаннє ці питання розглядалися за засіданні наради у 1993 р.
 
Всеправославні підготовчі наради почали скликатися у 1960-х роках з метою підготувати проведення Святого і Великого Собору Православної Церкви, учасниками якого повинні були стати всі Помісні Православні Церкви. Одним з активних учасників роботи Всеправославних підготовчих нарад був Святійший Патріарх Філарет, який брав у них участь в сані митрополита, як представник РПЦ.
 
Серед головних проблем, з якими зіткнулися учасники нарад, є проблема автокефалії та автономії Церков і способу їхнього проголошення. З одного боку, Константинопольський Патріархат та група Церков, що його підтримує, наполягають на тому, що проголошення автокефалії є прерогативою Вселенського Патріарха. З іншого боку, Московський Патріархат та група Церков, що його підтримує, наполягають на тому, що проголошення автокефалії є прерогативою Матері-Церкви, від якої відділяється нова автокефальна Церква.
 
На засіданні Міжправославної підготовчої комісії у Шамбезі в грудні 2009 р. обговорювалися пропозиції для можливого зближення цих різних поглядів на питання проголошення автокефалії. Однак, прийняті комісією рішення залишають нез’ясованими багато важливих аспектів цього питання і носять лише попередній характер. Подальший розгляд питання про автокефалію має відбутися на засіданні Всеправославної підготовчої наради, час проведення якої є невизначеним.
 
Водночас, до участі у роботі і комісії, і наради, не запрошуються представники тих Церков, які найбільше зацікавлені у розгляді питання про спосіб проголошення автокефалії чи автономії, зокрема – Української Церкви, для якої це питання є дуже важливим. Також з рішень комісії видно, що її учасники зосередилися на формальних аспектах проголошення автокефалії, не розглядаючи принципових питань, а саме – критеріїв, при наявності яких та чи інша місцева Церква має право на автокефалію. У зв’язку з цим є підстави вважати, що прийняття на всеправославному рівні запропонованих комісією проектів рішень реально не вирішить існуючих проблем щодо питання проголошення автокефалії, а лише поглибить їх, що шкодитиме місії Православної Церкви в цілому .
 
УХВАЛИЛИ:
1. Констатувати, що спроби вирішити на засіданні 10-16 грудня 2009 р. Міжправославної підготовчої комісії у м. Шамбезі (Швейцарія) питання щодо автокефалії Церкви та способу її проголошення за відсутності представників тих Помісних Церков, долі яких це питання безпосередньо стосується, зокрема – Української Православної Церкви Київського Патріархату, не відповідають духові та традиціям соборного розгляду важливих питань життя всієї Православної Церкви.
 
З історії та діянь Вселенських і благочестивих Помісних Соборів Церкви бачимо, що для розгляду питань, які стосуються якоїсь місцевої Церкви, певних церковних діячів або їхнього вчення, завжди запрошувалися представники цих Церков чи відповідні церковні діячі, яким надавалася можливість обґрунтовувати та захищати свої думки чи дії. Права публічно в соборних засіданнях захищати свою позицію не позбавлялися навіть завідомі єретики, адже це відповідає принципу, сформульованому в Священному Писанні: закон не судить людину, перш ніж вислухають її (див. Ін. 7:51). Нажаль, Українська Православна Церква Київського Патріархату представниками інших Помісних Церков досі позбавлена права свідчити про свою позицію при розгляді на всеправославному рівні питання про автокефалію, яке її безпосередньо стосується. Цим порушуються відповідні настанови Священного Писання і соборні традиції Вселенської Церкви.
 
2. Звернути увагу Повноти Православної Церкви на те, що при розгляді питання про автокефалію Церкви учасники комісії обговорюють другорядні питання, але не розглядають принципового і головного – не формулюють на підставі канонів та історичного досвіду буття Вселенського Православ’я тих критеріїв, наявність яких надає право певній місцевій Церкви бути автокефальною. В цьому можна бачити спробу закріпити вже визнаними Помісними Церквами за собою виключне право довільно вирішувати – визнавати чи не визнавати ту чи іншу Церкву автокефальною. Така спроба повністю проігнорувати права Церков, які шукають визнання своєї автокефалії, є помилковою, недалекоглядною і шкідливою для Повноти Православ’я, бо вона не вирішує існуючих проблем, а лише поглиблює їх.
 
3. Підтвердити незмінність позиції УПЦ Київського Патріархату щодо питання проголошення автокефалії. Київський Патріархат, на підставі історії Православної Церкви та численних прецедентів виникнення нових автокефальних Церков, вважає, що автокефалія проголошується Собором нової автокефальної Церкви при наявності у неї відповідних підстав, однією з яких є державна незалежність того народу, серед якого ця Церква несе своє служіння. Інші ж Помісні Церкви лише визнають або не визнають автокефалію цієї нової Помісної Церкви.
 
4. Наголосити на тому, що запропонований на засіданні комісії у Шамбезі механізм проголошення автокефалії є неможливим для реалізації та мертвонародженим. Цей механізм вказує не спосіб проголошення нової автокефальної Церкви, а спосіб, як Церкві, що прагне автокефалії, якнайдовше не давати визнання.
 
Українська Православна Церква у 1991 р. вже намагалася піти шляхом, який нині пропонується у Шамбезі – подавши соборне прохання про автокефалію для розгляду єпископатом Московського Патріархату. Розгляд цього прохання був формально перенесений на черговий Помісний Собор РПЦ, який за її статутом мав відбутися у 1995 і 2000 роках, але так і не відбувся. Навіть коли у 2009 р. такий Собор зібрався, він, в порушення постанови Архієрейського Собору РПЦ від квітня 1992 р., не розглядав зазначеного прохання. Ніякого механізму протидії такій сваволі комісія у Шамбезі не запропонувала.
 
Собори Київського Патріархату неодноразово зверталися до Константинопольської Церкви, яка історично є Матір’ю для Української Церкви, з проханням розглянути питання про визнання автокефалії Української Церкви. Але ці прохання також залишилися до цього часу без належного розгляду та відповіді.
 
5. Враховуючи все це прийняти і направити Вселенському Патріарху Варфоломію, Московському Патріарху Кирилу та Предстоятелям інших Помісних Православних Церков відповідне відкрите звернення, в якому викладено позицію Київського Патріархату щодо діяльності та рішень Міжправославної підготовчої комісії, що засідала у м. Шамбезі (Швейцарія) в грудні 2009 року (текст звернення додається).
 
 
Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ
Митрополит Львівський і Сокальський АНДРІЙ
Митрополит Криворізький і Нікопольський АДРІАН
Митр. Переяслав-Хмельн. і Бориспільський ДИМИТРІЙ
Митрополит Рівненський і Острозький ЄВСЕВІЙ
Митрополит Чернівецький і Буковинський ДАНИЛО
Архиєп. Миколаївський і Богоявленський ВОЛОДИМИР
Архиєпископ Білгородський і Обоянський ІОАСАФ
Єпископ Сімферопольський і Кримський КЛІМЕНТ
Єпископ Вінницький і Брацлавський ОНУФРІЙ
 
 
Лист Вселенському Патріарху Варфоломію
(аналогічні за змістом листи надіслані на адресу
Московського Патріарха Кирила
та Предстоятелів інших Помісних Православних Церков)
 
ЙОГО ВСЕСВЯТОСТІ ВАРФОЛОМІЮ,
АРХІЄПИСКОПУ КОНСТАНТИНОПОЛЯ –
НОВОГО РИМУ,
ВСЕЛЕНСЬКОМУ ПАТРІАРХУ
 ВАША ВСЕСВЯТОСТЕ!
Як нам стало відомо, з 10 по 16 грудня 2009 р. в м. Шамбезі (Швейцарія), в центрі Константинопольського Патріархату, тривало засідання Міжправославної підготовчої комісії, завданням якої було вироблення пропозицій для Всеправославної підготовчої наради щодо питання автокефалії та автономії, а тож способу їх проголошення. Востаннє ці питання розглядалися за засіданні наради у 1993 р. Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату на своєму засіданні 23 січня 2010 року уважно розглянув перебіг і підсумки роботи зазначеної комісії, у зв’язку з чим прийшов до певних висновків, коротко викладених у рішеннях Священного Синоду (Журнал № 1 від 23 січня 2010 р.), а більш докладно – у цьому листі.
І.
Сам розгляд питань про автокефалію і автономію в рамках підготовки до Святого і Великого Собору Православної Церкви свідчить про те, що як умови для набуття автокефалії, так і спосіб її проголошення не знайшли ще свого однозначного вираження у канонах Православної Церкви. Тому в цих питаннях Церква керується суміжними канонами, традицією, історичними прецедентами. Але таких канонів, які би чітко й однозначно описували умови, наявність яких надає право місцевій Церкві на автокефалію, так само, як канонів, у яких би чітко й однозначно описувався сам механізм набуття такою Церквою автокефального статусу – немає.
 
Якщо немає таких канонів – то їх неможливо і порушити. Київський Патріархат намагаються звинуватити у порушенні канонів при проголошенні своєї автокефалії. Але ці звинувачення засновані не на самих канонах, а на зацікавленому тлумаченні цих канонів тими, хто висуває обвинувачення. При проголошенні своєї автокефалії Київський Патріархат керувався 34 Апостольським правилом, 8 правилом ІІІ Вселенського Собору, тлумаченням 17 і 28 правил IV Вселенського Собору, 38 правила VI Вселенського Собору та історичними прецедентами. Ті, хто нас обвинувачує, можуть посилатися на інші правила, точніше – на своє тлумачення цих правил. Але факт залишається незаперечним – канону про автокефалію Православна Церква не має.
 
Саме тому дискусія навколо питання автокефалії та способу її проголошення триває вже не одне століття. Проголошення кожної нової автокефалії як в минулому, так і тепер, завжди породжувало конфлікт. На нашу думку причини таких конфліктів полягають в тому, що проголошення нової автокефальної Церкви звужує поле влади тієї Церкви, від якої вона відділяється, або зачіпає інші її інтереси. Тобто відбувається процес, ясно описаний у 8 правилі ІІІ Вселенського Собору: «Вкрадається, під виглядом священнодії, пиха влади мирської».
ІІ.
Можемо бачити, що навіть спроби знайти відповідь на це питання в рамках підготовки до Собору Православної Церкви – а ця підготовка триває вже понад 40 років – стали причиною непорозумінь між Помісними Церквами. Константинопольський Патріархат та інші грекомовні Церкви наполягають на виключному праві Вселенського Патріарха проголошувати автокефалію. Московський Патріархат та інші слов’янські Церкви вважають, що право проголошувати автокефалію належить тій Церкві, від якої відділяється її частина. Чи змогли Церкви досягти порозуміння на зустрічі у Шамбезі в грудні 2009 року? На жаль – не змогли.
 
Як можемо бачити з документів, коментарів цієї події, а також пов’язаних з нею офіційних рішень Церков, результати роботи Міжправославної підготовчої комісії залишилися попередніми, а подальше їх розв’язання відкладене на невизначений термін.
В чому ж учасники комісії змогли досягти згоди?
 
З нашої точки зору сутність їхніх рішень полягає в наступному. Для проголошення автокефалії Церкви необхідно, щоби Церква-Мати на її Помісному Соборі, після отримання прохання про автокефалію якої-небудь церковної області, дала оцінку екклезіологічним, канонічним і пастирським передумовам для надання автокефалії. Якщо Собор винесе позитивне рішення, Церква-Мати сповіщає про це Вселенську Патріархію, яка далі інформує інші Помісні автокефальні Церкви і з’ясовує наявність з даного питання всеправославного консенсусу, що виражається в однодумності Соборів або Синодів автокефальних Церков. Виражаючи згоду Церкви-Матері і досягнутий всеправославний консенсус, Вселенський Патріарх офіційно проголошує автокефалію Церкви, яка просить про це, шляхом видання Томосу про автокефалію, який підписується Вселенським Патріархом і засвідчується підписами в ньому Предстоятелів Православних Церков, запрошених для цього Вселенським Патріархом.
 
Що означав би на практиці такий механізм проголошення автокефалії?
ІІІ.
Фактично він означає, що, виходячи з тверезих оцінок сучасного стану міжправославних відносин, автокефалія за цими правилами ніколи не зможе бути проголошена. Запропонований механізм – це не спосіб надання автокефалії, а спосіб для того, щоб її не надавати. Цей механізм – мертвонароджений, і навіть у разі його остаточного затвердження він приречений залишитися на папері.
Ми можемо зрозуміти, чому учасникам комісії вдалося узгодити саме таку модель – бо вони не мають власної зацікавленості у визнанні в найближчому майбутньому автокефалії якоїсь Церкви. Адже кожна нова автокефалія означатиме для якоїсь з Церков втрату частини власної структури, а відповідно – втрату влади та впливу.
 
Тому з великим ступенем вірогідності можемо припустити, що учасники комісії дбали не стільки про те, щоби розв’язати проблему автокефалії, скільки про те, щоби захистити свої права та привілеї. Але такий спосіб вирішення проблем церковного життя входить у суперечність з традиціями соборності Вселенського Православ’я.

Що дає підстави нам робити такі висновки?

 
IV.
По-перше, комісія не тільки не виробила конкретних, ясних і однозначних передумов (критеріїв), за наявності яких місцева Церква може претендувати на статус автокефалії, але й взагалі не ставила собі за мету з’ясувати це питання. Тобто, найважливішу частину питання – визначення передумов для автокефалії – комісія взагалі залишила поза розглядом, зосередившись на питаннях явно другорядних – хто і як підписує Томос про автокефалію.
 
По-друге, комісія також лишила без детального розгляду найбільш принципове питання – автокефалія Церкви надається іншими Церквами чи ними лише визнається тоді, коли виконані певні передумови? Історія Православної Церкви фактично не знає прикладів надання автокефалії – практично у всіх випадках появи нових автокефальних Церков статус автокефалії не надавався, а визнавався. Так було в древній час, коли Собори своїми правилами лише закріплювали той порядок, який вже фактично утвердився у взаємовідносинах між Церквами, а не встановлювали щось нове. Так було і в час, ближчий до нас, коли Церкви, автокефальні фактично, після певного періоду невизнання (інколи, як у випадку з Російською Церквою – 141 рік) отримували визнання від Константинопольського Патріархату та інших Церков.
 
Зрозуміло, що учасники комісії представляють ті Помісні Церкви, які вже мають визнання своєї автокефалії – часом після десятиліть перебування в ізоляції від спілкування з іншими Церквами. Тому їм було би вигідно закріпити всі права і привілеї за собою, залишивши за Церквами, які претендують на визнання їхньої автокефалії, положення безправних прохачів.
 
Бачачи це, хочемо наголосити, що такий спосіб вирішення питань частіше використовується у світській дипломатії, яка керується більше вигодою сторін, ніж правдою і справедливістю. Але для вирішення питань церковного життя на першому місці мали би бути не нинішні інтереси окремих Церков, а правда і справедливість, як виконання Закону Божого!
 
Фактично, учасники засідання в Шамбезі, серед іншого, взяли на себе працю з’ясувати подальшу долю Української, Македонської, Чорногорської Православних Церков, Православної Церкви в Америці, а також долю Православної Церкви в Японії, Молдавії, Естонії. Але жодного представника цих Церков ні офіційно, ні неофіційно не було залучено до вироблення рішень, які мають значення для їхнього подальшого буття. Очевидно, що такий спосіб обговорення важливих питань церковного життя не відповідає ані духові Божественного правосуддя та євангельського братолюбства (див. Ін. 7:51), ані практиці Вселенських і благочестивих Помісних Соборів, на яких можливість пояснювати свою позицію мали навіть завідомі єретики.
V.
Запропонований у Шамбезі механізм наділяє всіма правами Церкву-Матір, але ніяк не обумовлює прав Церкви, яка претендує на визнання автокефалії. Українська Церква повною мірою змогла переконатися на власному прикладі в ущербності та безперспективності такого механізму.
Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. звернувся до Патріарха Московського та архієреїв РПЦ з ясно обґрунтованим прохання про автокефалію – саме так, як пропонує комісія. Але у відповідь на це прохання УПЦ отримала лише обіцянку розглянути його на найближчому засіданні Помісного Собору РПЦ. Одночасно керівництво РПЦ підготувало і провело переворот в Українській Православній Церкві, незаконно відсторонивши її Предстоятеля від управління.
 
З того часу згідно до свого Статуту РПЦ повинна була двічі – у 1995 і 2000 роках провести Помісний Собор. Але, в порушення Статуту, Собор не збирався жодного разу, а у 2000 р. норма про скликання собору кожні 5 років взагалі була скасована.
У зв’язку з необхідністю обрати нового Патріарха Московського замість померлого Алексія ІІ, в 2009 р. було нарешті зібрано Помісний Собор РПЦ. Але і цей Собор, порушивши постанову Архієрейського Собору РПЦ, прийняту в квітні 1992 р., не розглядав прохання УПЦ про автокефалію і не прийняв жодного рішення з цього приводу. Очевидно, що це прохання так і залишатиметься нерозглянутим – можливо навіть до часу скликання нового Помісного Собору для виборів чергового Московського Патріарха, або й довше.
 
Собори Київського Патріархату не одноразово зверталися до Константинопольської Церкви, яка історично є Матір’ю для Церкви в Україні, з проханням розглянути питання про визнання автокефалії Української Церкви. Але ці прохання також залишилися до цього часу без належного розгляду та відповіді.
 
З огляду на все це виникає питання – невже механізм, який на прикладі Української Церкви досі показував свою недієздатність, в майбутньому зможе бути ефективним?
VI.
Реалізація запропонованого комісією в Шамбезі механізму набуття автокефалії у випадку з Україною наражається ще на одну суттєву проблему. А саме: яка з двох Церков – Константинопольський чи Московський Патріархат – повинна вважатися тією Церквою-Матір’ю, до якої потрібно звертатися з проханням про автокефалію? Як відомо, Константинопольський Патріархат справедливо вважає себе Церквою-Матір’ю для Української Церкви. Але свої права на цей статус заявляє і Московський Патріархат. Таким чином очевидно, що автокефалія УПЦ, оголошена через Константинопольський Патріархат, не отримає свого визнання від Москви – і навпаки. Як розв’язати цю проблему – рішення комісії не пояснює.
 
Як не пояснює й того, що робити Церкві, яка прагне автокефалії, якщо одна або кілька Церков відмовляться підписувати Томос про автокефалію. Протягом понад чотирьох десятиліть Помісні Церкви не можуть знайти спільну думку з цілого ряду важливих питань – невже і Церкві, яка бажатиме визнання свого автокефального статусу, доведеться чекати стільки ж, скільки Вселенське Православ’я чекає скликання Святого і Великого Собору Православної Церкви?
 
VII.
Як бачимо, результати роботи комісії самі породжують більше питань, ніж дають на них відповідей. Це не може не засмучувати, бо ми бачимо, як під видом священнодії в життя Христової Церкви прокрадається пихатість мирської влади, засуджена ІІІ Вселенським Собором у рішенні про автокефалію Кіпрської Церкви.
 
Тому ми просимо Вас сприяти, щоби відповідно до настанов Священного Писання і традицій соборності Христової Церкви, представники нашої Помісної Церкви мали можливість при розгляді питань про автокефалію і автономію та про диптихи брати участь у роботі всеправославних комісій та нарад. Переконані, що тільки рішення, вироблені за участю представників від нашої та інших зацікавлених у цих питаннях Церков, можуть бути правдивими, дієвими та корисними для єдності Православної Церкви.
Однією з головних передумов автокефалії є державна незалежність певного народу (34 Апостольське правило, 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору). На цій підставі було проголошено автокефалію Грузинської, Болгарської, Сербської, Російської, Елладської, Румунської, Польської, Албанської, Чехо-Словацької Церков. Україна з 1991 р. є незалежною державою. Церква з центром у Києві існує понад 1000 років, переважна більшість її віруючих прагне для неї автокефального устрою, визнання статусу Помісної та належного місця в диптихах. Тому ми вкотре просимо не ігнорувати ці прагнення і не залишати без розгляду наших неодноразових наполегливих і обґрунтованих прохань.
 
Разом з тим, бачачи, як протягом багатьох років серця численних ієрархів залишаються закритими і байдужими до проблем Української Церкви та її прохань, найбільшу надію на вирішення всіх цих питань ми покладаємо не на князів та синів людських, а на Пастиреначальника Господа Ісуса Христа – єдиного Праведного Суддю, милістю та благодаттю Якого Українська Церква існує та звершує своє служіння навіть в нинішньому стані штучної ізоляції й невизнання.
 
Ми будемо й надалі розбудовувати Київський Патріархат – Помісну Церкву українського народу, будемо робити все від нас залежне, щоби подолати її розділення, покладаючи своє уповання на милість Божу і очікуючи Вашого розуміння й відповідних богоугодних дій.        
 
З любов’ю у Христі
За дорученням Священного Синоду
Української Православної Церкви Київського Патріархату
ФІЛАРЕТ, ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ
 
Джерело: сайт УПЦКП
 

2010.02.21. Звернення Патріарха Київського Філарета до Патріарха Московського Кирила з приводу подвійного хрещення

Святійший Патріарх ФіларетСвятійшому Патріарху Московському КИРИЛУ,
Предстоятелю Російської Православної Церкви,
архиєреям Московського Патріархату.
 
Ваша Святосте!
співбраття-архипастирі!
 
З нагоди Великого посту і свята Торжества Православ'я, виконуючи обов’язок братолюбства і пам'ятаючи, що, не зважаючи на нинішнє розділення, ми служили і служимо Христу Спасителю і Його Єдиній Святій Соборній і Апостольській Церкві, за допомогою цього відкритого листа в черговий раз звертаюся до вас з питаннями, які зачіпають самі основи Православної віри.
 
 
I. Майже рік тому, в попередню неділю Торжества Православ'я, за дорученням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату я звертався до Вашої Святості, а також до глави УПЦ (МП) митрополита Володимира і інших ієрархів з приводу практики так званого «повторного хрещення», якої дотримуються багато представників Московського Патріархату щодо хрещених в Київському Патріархаті. У цьому листі, опублікованому відкрито і, безсумнівно, отриманому Вашою Святістю, була детально і аргументовано викладена позиція Київського Патріархату, що полягає в тому, що практика «повторного хрещення» духовенством Московського Патріархату, хрещених в Київському Патріархаті, не має жодних канонічних або пастирських підстав, явно суперечить Символу Віри і догматам Православної Церкви.
 
За рік, який минув відтоді, вказане звернення залишилося, вочевидь, без Вашої уваги, і ми не побачили жодної реакції на нього – окрім виступів окремих архиєреїв, позиція яких знайшла собі більше обґрунтування у почутті неприязні до Київського Патріархату, ніж у вченні Церкви. Практика «повторних хрещень» продовжується – і це не дивлячись на те, що жодного офіційного документа Московського Патріархату або УПЦ (МП), який передбачає таку практику і дає їй канонічне обґрунтування, не існує.
 
Це змушує мене знову, саме в неділю Торжества Православ'я, звернутися до Вашої Святості і співбратів архипастирів Московського Патріархату із закликом припинити практику «повторних хрещень», оскільки така практика – не що інше, як порушення догматів і канонів Христової Церкви, спотворення Символу Віри, більше того, – хула на Духа Святого. Адже ті, хто «повторно хрестять» вже хрещених в Київському Патріархаті, тим самим заперечують дію благодаті Святого Духа в тих, хто сповідує Православну віру і прийняв хрещення згідно з приписами Православної Церкви.
 
Навіть великі Отці Церкви і Вселенські Собори ставилися до питання про визнання дійсності таїнства Хрещення з особливою обережністю, визнаючи дійсним хрещення, здійснене і у явних єретиків, – аріан (Перший Собор), македоніан (Другий Собор), несторіан (Третій Собор), монофізитів (Четвертий Собор). Ви ж, не викривши нас ні в якій єресі, не надавши достатніх канонічних обґрунтувань, а, діючи винятково за власним бажанням, стверджуєте, що хрещення, звершене в Київському Патріархаті, – не дійсне. Вселенські Собори і Святі Отці, благоговіючи перед тайною дії Святого Духа і будучи поблажливими до немочі людської, не насмілювалися вважати безблагодатним звершене таїнство Хрещення, що звершується навіть у єретиків, – ви ж насмілюєтеся називати безблагодатним і навіть «бісоугодним» хрещення, що звершується в Православній Церкві, відкинутій вами від спілкування не за єресь, але лише за бажання бути рівною Помісною Церквою-Сестрою, яка не підлягає вашій владі.
 
Невтішно і те, що за минулий рік ви не знайшли можливості відповісти на наше звернення. У зв'язку з цим пригадуємо відому євангельську поді.: «Коли прийшов [Ісус] у храм і навчав, приступили до Нього первосвященики і старійшини народу і сказали: якою владою Ти це чиниш і хто Тобі дав таку владу? Ісус сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне; якщо про те скажете Мені, то і Я вам скажу, якою владою це чиню; Іоанове хрещення звідки було: з небес, або від людей? Вони ж міркували між собою: якщо скажемо: з небес, то Він скаже нам: чому ж ви не повірили йому, а якщо сказати: від людей, - боїмося народу, бо всі шанують Іоана за пророка. І сказали у відповідь Ісусові: не знаємо» (Мф. 21: 23 – 27).
 
II. Підтвердженням того, що в питанні про хрещення ви вдаєтеся до практики подвійних стандартів і керуєтеся міркуваннями не канонічними, а політичними, служать і офіційні документи Московського Патріархату. У прийнятому вами на Архиєрейському Соборі РПЦ в 2000 році документі, що іменується «Основні принципи ставлення Російської Православної Церкви до інослав’я», стверджується наступне (звертаю вашу увагу на виділені мною слова, а також на те, що йдеться про інославні спільноти, тоді як Київський Патріархат – православний):
«1. 15. Православна Церква устами святих отців стверджує, що спасіння можливе лише в Церкві Христовій. Але в той же час спільноти, що відпали від єдності з Православ’ям, ніколи не розглядалися як повністю позбавлені благодаті Божої. Розрив церковного спілкування неминуче призводить до пошкодження благодатного життя, але не завжди до повного його зникнення в спільнотах, що відокремилися. Саме з цим пов'язана практика прийняття в Православну Церкву тих, що приходять з інославних спільнот не тільки через таїнство Хрещення. Не зважаючи на розрив єднання, залишається деяке неповне спілкування, що служить запорукою можливості повернення до єдності в Церкві, в кафоличну повноту і єдність.
 
1. 16. Церковне становище тих, що відокремилися, не підлягає однозначному визначенню. У розділеному християнському світі є деякі ознаки, які його об'єднують: це Слово Боже, віра в Христа як Бога і Спасителя, що прийшов у плоті (1 Ін. 1: 1 – 2; 4: 2, 9), і щире благочестя.
1. 17. Існування різних чинів прийняття (через Хрещення, через Миропомазання, через Покаяння) показує, що Православна Церква підходить до інославних конфесій диференційовано. Критерієм є міра збереження віри і устрою Церкви, і норм духовного християнського життя. Але, встановлюючи різні чини прийняття, Православна Церква не виносить суду про міру збереження або пошкодженості благодатного життя в інослав’ї, вважаючи це тайною Промислу і суду Божого».
 
Ви стверджуєте, що інославні спільноти «ніколи не розглядалися як повністю позбавлені благодаті Божої». Проте, коли починає йти мова про православний Київський Патріархат, ви без жодного сумніву стверджуєте, що ця Церква – «безблагодатна». Ви пишете, що «церковне становище тих, що відокремилися не піддається однозначному визначенню» – проте, не висловлюючи жодного сумніву, ви усно і письмово стверджуєте, що всі православні християни, що належать до Київського Патріархату, нібито знаходяться поза Христовою Церквою, а тому приречені на осудження, загибель і вічні муки.
 
До інославних конфесій ви підходите диференційовано – зважаючи на міру збереження віри і устрою Церкви, норм духовного християнського життя. В той же час до католиків, протестантів, мусульман і юдеїв ви ставитеся значно краще, ніж до православного Київського Патріархату. З ними ви зустрічаєтеся, спілкуєтеся і співпрацюєте, а до нас, зазвичай ставитеся так, як ставилися старозавітні юдеї до самарян.
 
Міра збереженості або пошкодженості благодатного життя в інослав’ї| для вас – «тайна Промислу і суду Божого». Проте ви абсолютно довільно судите про благодатність Київського Патріархату, називаючи його «безблагодатним» – і не лише самі судите, але й навчаєте цьому духовенство і народ, примножуючи ненависть «канонічних православних» до «неканонічних».
Все це – гіркі свідчення того, що в Московському Патріархаті відносини з іншими конфесіями будуються, швидше, виходячи з міркувань суперництва й інтересів РПЦ, що розуміються спотворено, ніж виходячи із вчення і канонічного передання Христової Церкви. Слідуючи логіці ваших дій для того, щоб були визнані наші таїнства і нас перестали називати «безблагодатними», Київському Патріархату варто відректися від Православ’я і прийняти інослав’я. Адже якби в Київському Патріархаті пішли на унію з Ватиканом, проголосили б католицькі догмати або навіть встали на шлях Реформації – тоді, слідуючи «Основним принципам…», Московський Патріархат не став би стверджувати, що «УПЦ КП – безблагодатна спільнота», як це має місце зараз.
Отже, згідно з вашою логікою, до тих пір, поки ми – православні, то звершене у нас хрещення – не дійсне, а якби ми стали, наприклад, католиками, то звершене нами хрещення було б вами визнано! Такий двоякий підхід не гідний православних ієрархів – особливо тих, хто з гордістю іменує себе «канонічними архиєреями».
 
Можна припустити, що на своє виправдання наші опоненти з РПЦ стануть ставити під сумнів саму православність Київського Патріархату. Проте, ці сумніви абсолютно не обґрунтовані і, Ваша Святосте, Ви їх, як можна зрозуміти з нижченаведеного, не розділяєте. Адже ще будучи митрополитом Смоленським, Ви в липні 2006 року в листі главі УГКЦ кардиналу Любомиру Гузару відзначили: «Значна частина населення заходу України все ж не «повернулася» в унію, але продовжила ототожнювати себе з Православ’ям, навіть входячи в неканонічні утворення. Про це свідчить співвідношення числа греко-католицьких і православних парафій в Галичині. Навіть сьогодні у Львівській області на 1500 парафій уніатів припадає більше 860 православних за віросповіданням, хоча велика частина їх, з добре відомих Вам причин, належить до неканонічних юрисдикцій». Відрадно, що хоч би в такій формі, критикуючи позицію греко-католиків і бажаючи посилити свою позицію, Ви визнаєте парафії Київського Патріархату православними.
III. Двоякий підхід в діях представників Московського Патріархату зводиться не лише до питання про дійсність звершеного в Київському Патріархаті Хрещення. Не раз і Ваша Святість, та інші ієрархи Московського Патріархату заявляли про те, що до віруючих Київського Патріархату ви «маєте любов, як до відпалих братів». Але любов пізнається не у словах, а в ділах. Не можемо сказати, що цієї любові зовсім немає у вас – вона є, але не у багатьох. Більшість же або байдужі, або мають до нас почуття, вельми далекі від братських і навіть християнських.
Як діло любові ми розцінюємо те, що минулого року, створені Синодами Київського Патріархату і УПЦ (МП) робочі групи не лише зустрілися, але і змогли плідно почати процес підготовки до діалогу між нашими Церквами. Проте, як стало очевидно, незабаром після початку цього процесу, такий благий почин натрапив на жорстокий опір з боку агресивно налаштованої частини Московського Патріархату. З боку «ревнителів» його учасники були піддані нападкам і звинуваченням в «зраді Православ’ю», а в саму роботу груп шляхом кадрових переміщень зовнішні сили спробували внести дезорганізацію і сум’яття.
 
Зустріччю робочих груп був зроблений хоча і важливий, але все таки перший крок на тривалому шляху до досягнення в Україні церковної єдності. Хотілося б, щоб цей шлях був продовжений. З нашого боку до цього ми не бачимо жодних перешкод, і зараз саме від позиції Вашої Святості, як і єпископату Московського Патріархату, залежатиме – чи продовжиться конструктивна робота, чи будуть зроблені реальні кроки до подолання існуючих протиріч, або за загальними словами про «братську любов» і далі продовжуватиметься боротьба за владу над Церквою в Україні.
 
IV. За минулі роки на адресу Московського Патріархату й інших Помісних Церков нами було направлено безліч листів і звернень. Як було засвідчено в цих документах, Київський Патріархат щиро прагне прийти до взаєморозуміння з Повнотою Православ’я, що включає і Російську Православну Церкву, і увійти з нею до повного церковного спілкування як рівноправна Помісна Церква-сестра. Більшість наших звернень вами було залишене без уваги – але ми готові й надалі з миром і любов’ю свідчити про наше бажання відновити церковний мир та єдність.
 
Так, наші звернення залишаються без відповіді. Проте святитель Іоан Златоуст надихає нас писати і свідчити, не дивлячись ні на що: «Але скажеш мені: яка користь від слів твоїх? Є користь, якщо хто слухає мене. Я роблю своє; сіяч сіє. Вийшов сіяч сіяти; і впало насіння – одне біля дороги, інше на камінь, інше на терня, а інше на добру землю (Мф. 13: 3 – 8); три частини [насіння] загинули, одна лише збереглася; проте ж [сіяч] не залишив землеробства; але оскільки одна частина збереглася, то і не перестав трудитися над землею. І тепер неймовірно, щоб сім'я, що вкладається в таку безліч [слухачів], не принесло мені колосу; якщо не всі послухають, половина послухає; якщо не половина, то третя частина; якщо не третя частина, то десята; якщо не десята, то хоча один з такої безлічі послухає, аби послухав» (Слово про землетрус).
 
Як можна передбачити, без відповіді залишиться і це звернення. Без відповіді – але вірю, що не безплідним. Своїми листами і зверненнями ми бажаємо засвідчити правду про Українську Церкву. Тому надія наша – не на переконливість наших слів або силу нашого впливу, а на Бога правди, Пастиреначальника і Главу Церкви Господа Ісуса Христа. «Господь є Бог правди: блаженні всі, що уповають на Нього!», нехай навіть Він і зволікає, щоб помилувати нас, і ще утримується, щоб зглянутися над нами (див. Іс. 30: 18).
 
Нехай серця багатьох із вас і залишаються закритими для нас, вуха глухими до наших звернень і душі не співчувають нашій скорботі, а радіють нашим утискам – ми скорбимо про це, а надію нашу покладаємо на Боже милосердя. Ми знаємо, що сила Божа в немочі виявляється (2 Кор. 12: 9), бачимо, як Господь допомагає нам в нашій скорботі і труднощах і сподіваємося, що відомим Йому шляхом Він приведе Православну Українську Церкву до єдності, а Київський Патріархат – до визнання.
 
З нагоди свята Торжества Православ'я щиро бажаю Вам, Ваша Святосте, і вам, співбраття-архипастирі, благодатної допомоги Божої в трудах на благо Церкви Христової. Нехай пошле всім нам Господь Ісус Христос примирення й однодумне сповідання святої віри Православною, а Церкві Своїй – єдність в Дусі й Істині!
 
З любов’ю у Христі
ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України
21 лютого 2010 р.
 
Фото: www.cerkva.info
 
 Джерело: сайт УПЦ КП

2010.05.31. Патриах Варфоломей о расколе и сомневающихся в Украине

 

Святейший Патриарх Константинопольский Варфоломей призвал верующих Украины, сомневающихся, вернуться ли им в Московский патриархат, «присоединиться к канонической церкви» и выразил надежду, что еще при митрополите Киевском всея Украины Владимире проблема раскола в стране будет решена — передает РИА Новости.
 
«Пускай они не колеблются, но присоединяются к канонической церкви, которая является кораблем спасения»,— сказал Святейший Патриарх Варфоломей в интервью телеканалу «Россия-24» в воскресенье в Стрельне, отвечая на вопрос о том, с какими словами он обратился бы к сомневающимся на Украине, где в последнее время «некоторые, уходившие в раскол, возвращаются в лоно Московского патриархата».

«Сегодня за обедом я пожелал владыке Владимиру (глава Украинской православной церкви Московского патриархата), чтобы он еще при жизни сподобился увидеть решение этой проблемы, и чтобы схизма (раскол) прекратила свое существование»,— подчеркнул глава Константинопольской церкви.

"То, что делает наша Церковь, она делает с уважением к действующему каноническому порядку", - так Патриарх Варфоломей прокомментировал современную политику Константинопольского Патриархата в отношении украинского раскола.

Он выразил готовность от имени всей своей Церкви молиться "как о русском, так и об украинском народе".

 
Джерело: «Релігія в Україні»

 

2010.06.04. Патріарх Філарет: Ми разом з Патріархом Варфоломієм теж бажаємо, щоб ще за життя митрополита Володимира розділення Української Церкви було подолане

 Предстоятель Київського Патріархату Святійший Патріарх Філарет прокоментував для «Церква.info» підсумки візиту в Росію Вселенського Патріарха Варфоломія, який відбувся в останній декаді травня.

– В першу чергу я хочу висловити нашу радість через те, що покращуються стосунки між Константинопольським Вселенським Патріархатом і Російською Православною Церквою. Чому ми повинні радіти? Тому, що неприємно, коли в Православ’ї відбуваються різні суперечки, особливо з приводу першості. Коли ми тепер спостерігаємо, що ці стосунки покращуються, то ми, як православні, хоч нас і не визнають як автокефальну Церкву, радіємо, що в Православ’ї налагоджуються добрі стосунки.

Що стосується переговорів між Московським Патріархом та Вселенським Патріархом, то ми не знаємо, про що вони говорили, тому що в засобах масової інформації про зміст і підсумки переговорів, які відбулися між ними, не повідомляють. Ми можемо лише здогадуватися, про що йшли ці переговори.

А те, що говорять журналісти, що сказав Вселенський Патріарх митрополиту Володимиру, що він бажав би, щоб при його житті відбулося об’єднання українського православ’я – це є добрі побажання. Такі добрі побажання ми чули і щодо нас, коли Патріарх Варфоломій був у Києві у 2008 році під час святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі. Тоді такі самі теплі слова він говорив і щодо тодішнього Президента Віктора Ющенка, і щодо України, і щодо майбутньої Помісної Православної Церкви. Все це ми чули.

Я розглядаю всі виступи Патріарха Варфоломія – і в Києві 2008 року, і в Москві 2010 року – як промови гостя. А гість, коли приїжджає, то завжди говорить приємні речі. Він приємно говорив українцям, тепер приємно говорить росіянам. Коли зустрічається з митрополитом Володимиром – приємно говорить і йому.

А якщо заглибитися, то сутність поглядів Патріарха в цих словах не розкрита. Бо те, про що говорили Патріарх Варфоломій і Патріарх Кирил, ми не знаємо. Але ми можемо здогадуватися. Мова могла йти, насамперед, про майбутній Великий Православний Собор, бо це мрія Патріарха Варфоломія. Документи для цього Собору були підготовлені ще років двадцять тому, але оскільки не було вирішено головні питання – Собор так і не зібрався.

Заради чого скликається цей Великий Собор? Для вирішення багатьох питань, одне з яких є дуже болючим – як утворюються автокефальні та автономні Церкви. І ще одне питання – диптихи, тобто місце кожної Церкви в порядку Православних Церков.

Хто займає перше місце в цьому списку? Здається, що це питання досить просте. Вселенський Константинопольський Патріарх, який є першим, він і повинен бути першим. Якби це було так просто, тоді б це питання не виносилося на Собор. А виноситься тому, що Москва мріє про перше місце в цьому диптиху. Тобто Вселенський Патріарх повинен посунутися, а на це місце повинен стати Московський Патріарх. Чому він хоче стати? Він хоче стати тому, що Москва думає, що вона є «третім Римом», що вона найбільша Церква серед Православних Церков, і тому вплив цієї Церкви на Православ’я найбільший. А раз найбільший – то і місце має бути перше. Ось така логіка.

Я прочитав у ЗМІ, що коли російські журналісти говорять про Вселенського Патріарха, то завжди додають, що хоч Патріарх Варфоломій є перший серед рівних, але Московський Патріархат є більший за своїм впливом на світове Православ’я. І що титул «Вселенський» – це лише данина історії та минулому. Тобто бачите – висовується першість Московського Патріарха.

Ці питання обговорювалися на Всеправославних нарадах, які готували Великий Собор. Але тоді не домовилися про спосіб утворення автокефальних та автономних Церков і про диптихи, бо були різні позиції у Константинопольської Церкви і Московської. Тепер це найголовніше питання було попередньо узгоджене минулого року на передсоборній комісії в Шамбезі. Було домовлено, що автокефалія утворюється зі згоди Матері-Церкви і проголошується Вселенським Патріархом зі згоди всіх Помісних Церков.

І в цьому закладена сутність, бо коли автокефальна Церква утворюється зі згоди Матері-Церкви, то це означає, що Українська Церква ніколи не зможе стати визнаною автокефальною Церквою, бо не отримає на це згоди від Російської Церкви, яка вважає себе Церквою-Матрі’ю. Хоча насправді Російська Церква відносно Української є дочкою, а не матір’ю, адже Російська Церква відокремилась в 1448 році від Київської Церкви, а не навпаки. Тому така домовленість влаштовує Московський Патріархат.

Але вона влаштовує і Константинопольський Патріархат. Чому? Тому, що коли йде мова про автокефалію, то Московський Патріарх думає про Україну, а Вселенський думає про Американську Церкву. Американська Церква вже не один раз порушувала питання про утворення Автокефальної Американської Церкви з єпархій усіх Церков, які там знаходяться. І якщо Американська Церква відокремиться від Константинопольського Патріархату, тоді він втратить більшу частину своєї пастви і підтримки. Бо в Туреччині парафій мало, північна Греція фактично є в складі Елладської Церкви. А одна європейська діаспора вплив Константинополя підтримати не зможе. Тому для Константинопольського Патріархату важливо, щоб Американська Церква залишалася в його складі.

Сформулювавши тезу, що автокефальні Церкви утворюються тільки зі згоди Церков-Матерів, вони знайшли порозуміння. Це задовольняє дві сторони. Але це не відповідає ні історичним обставинам виникнення автокефальних Церков, які майже всі самі проголошували свою автокефалію, ні сучасним потребам, бо такий механізм не стільки визначає, як утворювати автокефальні Церкви, скільки робить набуття автокефалії неможливим.

Тому Українська Церква такі домовленості не підтримує. Я знаю, що і серед інших Церков немає достатньої підтримки, а тому рішення у Шамбезі було лише попереднім і потребує подальшого обговорення. І хоча таку постанову про автокефалію можуть прийняти, але вона зависне в повітрі, бо буде мертвонародженою.

Думаю, що під час переговорів питання про автокефалію порушували як одне з головних. Чи досягли результату – не знаємо, але будемо бачити з того, як швидко буде просуватися підготовка до Всеправославного Собору. Але як би там не було, ми твердо стоїмо на позиції Помісної Української Церкви і маємо всі підстави для цього. І віримо, що Повнота Православної Церкви за натхненням Духа Святого зрештою вчинить не за людськими міркуваннями і вигодами, а за правдою Божою.

Що стосується побажання митрополиту Володимиру, щоб він при житті побачив подолання схизми – то дай Бог, щоб при його житті утворилася єдина Помісна Православна Церква в Україні. Ми за це і теж цього бажаємо. Але єдина не в складі Московського Патріархату, а як Помісна, тобто автокефальна Українська Церква.

Коли ж нас закликають «до покаяння» перед Московським Патріархатом, то каятися перед ним ми ні в чому не будемо. Бо утворення автокефальної Церкви – це не гріх. В чому кожна людина грішна, в тому числі й ієрархи, – вона кається у своїх власних гріхах. А тут наша Церква не згрішила, бо коли держави не було – ми були у складі Московського Патріархату. Коли ж отримали державу, то й маємо підставу для незалежної Церкви. І це не я один так вважаю – так постановив Собор Української Церкви в листопаді 1991 р. Там були й ті, які зараз в Московському Патріархаті , адже вони теж за це голосували і під цим підписалися. Так само отримали автокефалію інші Церкви, в тому числі й сама Російська. А те, що вони називають нас схизматиками, розкольниками, неблагодатними, то ця лексика застосовувалася і щодо Болгарської Церкви, і щодо Сербської Церкви, і щодо Грузинської Церкви. А коли прийшов час, то забули про свою негативну лексику і визнали ці всі Церкви і автокефальними, і навіть Патріархатами.

Тому ми твердо переконані, що прийде час, коли Українська Церква об’єднається і теж буде визнаною всіма Православними Церквами та буде визнаним Патріархатом. Це і буде те припинення схизми, про яке говорить Патріарх Варфоломій, не через підкорення одних іншим, а через братське примирення.

 
Джерело: сайт УПЦ КП

2010.07.16. Звернення Архієрейського Собору УАПЦ

 

«Київ – новий Єрусалим»
Звернення Архієрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви від 16 липня 2010 р. Божого
Однією з головних проблем, що стоять сьогодні перед сучасною Україною є подолання антагонізму між Сходом та Заходом, пошук спільних культурних та релігійних символів, які би могли об’єднати розділену за конфесійною, мовною та культурною ознаками націю. Україна потребує єдності, потребує ідей та цінностей, які б однаково схвально сприймалися серед цілого українського народу, об’єднували Схід та Захід та сприяли консолідації Українського Православ’я.
 
Як засвідчило життя, історичні та культурні символи доби Козаччини, які широко пропагувалися в нашій країні протягом останніх років, не змогли об’єднати розділену Церкву та націю. Українська ідентичність XVII століття формувалася у складній ситуації протистояння впливам, що надходили з Польщі та Росії, в умовах взаємовиключного вибору між західним та східним векторами розвитку нації. Саме тому трагічний досвід України XVII століття виявився для сучасного українського суспільства надто складним та суперечливим. Втім, в українській церковній та культурній традиції присутня ідея, потенціал якої міг би дійсно сьогодні об’єднати розділену країну та Церкву. Це київська ідея або ідея та цінності вічного Києва, з якими впродовж століть пов’язане історичне самоусвідомлення та самоідентифікація українського народу, який є прямим історичним нащадком Київської Руси.
 
Ким ми є перед лицем Бога та вічності та в чому полягає наше історичне покликання? Століттями на ці ключові для формування національної ідентичності питання мислителі та історіософи Київської Руси та України відповідали, пов’язуючи долю та покликання нашого народу з долею та місією її давнього духовного та політичного центру: Києва. Започаткована святителем Іларіоном Київським та іншими київськими вченими мужами, окреслена в історіософських роздумах та формулах київських святителів і церковних діячів XVII століття, київська ідея стала визначальною для багатьох мислителів й істориків ХХ століття.
 
«Київ – новий Єрусалим» – цей відомий образ української культурної традиції, що змістовно пов’язаний з іншими символічними визначеннями Києва («Матір городів руських», «руський Сіон», «місто Премудрості Божої»), був і лишається не лише символічною історіософською формулою або ідеологемою. Київ як Новий Єрусалим – це ще і релігійний ідеал, що впродовж століть визначав духовні, культурні та суспільно-політичні пріоритети народу України.
 
Особливо актуальною є київська ідея сьогодні, коли церковна та суспільна свідомість шукає ідеї та символи, що сприяють об’єднанню. Київ – це символ історичного спадкоємства. Символ, що об’єднує сучасну Україну з давньою Київською Руссю та її культурною традицією, яка сприймається в якості «золотої доби» нашої культури та державності усіма українцями, незалежно від того де вони живуть – на Заході чи на Сході України.
 
У цьому контексті варто відзначити, що осмислення київської ідеї – щоправда, з різних точок зору та з відмінними пріоритетами – відбувається сьогодні у різних церковних середовищах, зокрема, і в Українській Православній Церкві під омофором блаженнішого митрополита Володимира. Київська ідея дійсно має потенціал стати одним із головних елементів нової української ідентичності. Але для того, аби це стало можливим, дуже важливим є те, щоби київська ідея осмислювалася в надпартійному та надюрисдикційному форматі, як ідея, що об’єднує, а не роз’єднує народ України. Подібно до слів апостола Павла: «А вишній Єрусалим вільний; він мати всім нам» (Гал 4, 26). І маємо всі підстави вважати, що саме ідея Київського Єрусалиму може стати, і вже стає такою, що об’єднує всіх нас.
 
Ми з радістю спостерігали, як восени минулого року ідею Київського Єрусалиму було відроджено і озвучено нашими співбратами з Української Православної Церкви. Зокрема в своїй вітальній промові, яка відкрила IX Міжнародні Успенські Читання, блаженніший митрополит Володимир підкреслив, що уявленням про Київ як новий Єрусалим, вже майже дев’ятсот років, а древній Київ навіть було збудовано за єрусалимською градобудівною схемою. «Київ – це наше небо», процитував предстоятель УПЦ слова свого попередника митрополита Йова Борецького.
 
З не меншою радістю ми спостерігали й те, як ідея Київського Єрусалиму, яку було озвучено Предстоятелем УПЦ, було схвально прийнято та активно підтримано нашими співбратами з Київського Патріархату. Зокрема, головою інформаційного відділу УПЦ КП єпископом Євстратієм (Зорею), який вважає, що у Київському Єрусалимі відображено «ідею протиставлення духовного впливу впливові політичному. Рим – місто політичної величі, місто владне. Єрусалим – теж місто царське, але Царство це – не від світу, а з небес», а сам Київ «це місто, як точка тяжіння народу, місто-символ нації».
 
Київська ідея є одним з головних елементів церковної ідентичності Української Автокефальної Православної Церкви. Сподіваючись, що вона також суттєво вплинула на формування ідентичності інших церковних юрисдикцій в Україні, єпископат Української Автокефальної Православної Церкви звертається до ієрархів інших Православних Церков, українських істориків та культурологів з пропозицією спільно працювати над остаточним окресленням та популяризацією київської ідеї. Ми вважаємо, що київська ідея має стати темою багатьох круглих столів, науково-практичних конференцій, об’єктом спеціальних наукових досліджень, а також факультативно вивчатися в духовних та світських учбових закладах України в якості обов’язкового/ головного, або факультативного/спеціального курсу.
 
+МЕФОДІЙ
Митрополит Київський і всієї України
Предстоятель Українською Автокефальною Православною Церквою
+АНДРІЙ
Митрополит Галицький,
керуючий Івано-Франківською Єпархією
+РОМАН
Митрополит Вінницький і Брацлавський
+ІОАН
Архиєпископ Уманський, Вікарій Київської Єпархії, Голова Богословсько-Канонічної Комісії УАПЦ
+МАКАРІЙ
Архиєпископ Львівський
керуючий Рівненською, Волинською та Таврійською Єпархіями
+ФЕОДОСІЙ
Архиєпископ Дорогобицький і Самбірський
+МИХАЇЛ
Єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії
+ВОЛОДИМИР
Єпископ Житомирський і Поліський
+АФАНАСІЙ
Єпископ Харківський і Полтавський
+ГЕРМАН
Єпископ Чернівецький і Хотинський
 
Джерело: сайт «Українська автокефалія»

2010.07.16. Постанови Архиєрейського Собору УАПЦ

 

Як раніше повідомляла “Українська Автокефалія”, у п’ятницю 16 липня 2010 року, о десятій годині ранку в київському офісі Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви під головування Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ, відбулося черговезасідання Архієрейського Собору, на яке отримали запрошення усі архієреї нашої Церкви.
 
Пропонуємо вашій увазі журналі засідань Освяченого Архієрейського Собору.
 
ПОСТАНОВА №1
Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви
(м. Київ, 16 липня 2010 р. Божого)
Піклуючись про молитовне та канонічне єднання Української Автокефальної Православної Церкви з повнотою вселенського Православ’я, ухвалити:
  1. Канонічно зобов’язати Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви до молитовного поминання імені Його Всесвятості Всесвятішого Патріарха під час Божественної Літургії та за іншими священними богослужіннями;
  2. Поминання Його Всесвятості Всесвятішого Патріарха звершувати за наступною формою: «Всесвятішого Отця нашого (ім’я), архієпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріарха»;
  3. Поминання імені Його Всесвятості Патріарха Вселенського вважати ознакою видимого канонічного спілкування зі Вселенським Константинопольським Престолом, а через нього з усією повнотою Православ’я зі сторони Української Автокефальної Православної Церкви;
  4. Дана постанова є чинною до моменту офіційного визнання канонічної незалежності Української Православної Церкви Вселенським Патріархатом, який з історичної точки зору є Церквою-Матір’ю Київської Митрополії.
  5. Зважаючи на сучасний стан стосунків між Православними Помісними Церквами, вважати таку канонічну міру такою, що сприятиме входженню нашої Святої Церкви до повного молитовного та євхаристійного спілкування у майбутньому.
ПОСТАНОВА №2
Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви
(м. Київ, 16 липня 2010 р. Божого)
Піклуючись про полегшення канонічного визнання ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви в майбутньому зі сторони Вселенського Патріархату та інших Помісних Православних Церков, зобов’язати єпископат УАПЦ:
  1. Утримуватися від спілкування з главою УПЦ Київського Патріархату на основі рішення Архієрейського Собору УАПЦ від 2 березня 2007 р. Божого;
  2. В своїй діяльності орієнтуватися на чітке дотримання священних канонів Святої Православної Церкви, вдаючись до практики ікономії лише в тих випадках, коли це виправдано з пастирської точки зору;
  3. Розвиваючи діалог з Українською Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріархату на місцевому, єпархіальному, рівні піклуватися про встановлення братських стосунків з їх духовенством, а в разі провокування конфліктів з боку екстремістські налаштованих осіб, поступати за євангельською заповіддю: «а Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу» (Мт 5, 39) та «хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки» (Лк 6, 29);
  4. Піклуватися про освітній рівень священства УАПЦ, враховуючи при призначеннях на відповідальні пастирські та адміністративні посади освітній ценз та загальнокультурний рівень кандидатів;
  5. Здійснюючи добір нових кандидатів до єпископату УАПЦ, чітко дотримуватися вимог статуту УАПЦ та враховувати канонічний стан, попередню церковну діяльність, наявність вищої богословської освіти на належного церковно-адміністративного досвіду у кандидатів до єпископату УАПЦ.
ПОСТАНОВА №3
Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви
(м. Київ, 16 липня 2010 р. Божого)
У відповідь на рішення Священного Синоду Української Православної Церкви від 11 вересня 2009 р. (журнал № 45) «поновити діяльність Синодальної комісії Української Православної Церкви по діалогу з УАПЦ»:
  1. Поновити діяльність Комісії Архієрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви по діалогу з УПЦ;
  2. Затвердити наступний склад Комісії по діалогу з УПЦ: АНДРІЙ Митрополит Галицький – Голова Комісії; ІОАН Архиєпископ Уманський, Вікарій Київської Єпархії, Голова Богословсько-Канонічної Комісії; митрофорний протоієрей Віталій Данчак, митрофорний протоієрей Петро Кучминда (Київська Єпархія); митрофорний протоієрей Ігор Сас-Жураковський (Івано-Франківська Єпархія); митрофорний протоієрей Василій Луцишин, ректор Львівської духовної семінарії (Львівська Єпархія); архідиякон Стефан (Пучков) (Київська Єпархія);
  3. У переговорному процесі з Українською Православною Церквою Комісії керуватися п. 1-4 Постанови №1 Архієрейського Собору УАПЦ від 16 липня 2010 р. Божого.
ПОСТАНОВА №4
Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви
(м. Київ, 16 липня 2010 р. Божого)
Для вивчення справ у Хмельницькій Єпархії створити підзвітну Архієрейському Соборові Комісію у складі: Преосвященний ВОЛОДИМИР, Єпископ Житомирський і Поліський – Голова Комісії; митрофорний протоієрей Олег Древняк (Львівська Єпархія); митрофорний протоієрей Ігор Сас-Жураковський (Івано-Франківська Єпархія);
Звіт Комісії заслухати на наступному засіданні Архієрейського Собору.
 
ПОСТАНОВА №5
Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви
(м. Київ, 16 липня 2010 р. Божого)
З метою упорядкування інформаційної та видавничо-просвітницької діяльності Української Автокефальної Православної Церкви
  1. Створити Інформаційно-видавничий Відділ Патріархії УАПЦ;
  2. Головою Відділу призначити Преосвященного МИХАЇЛА, Єпископа Фастівського, Вікарія Київської Єпархії;
  3. Доручити Голові Інформаційно-видавничого Відділу найближчим часом створити офіційний сайт Української Автокефальної Православної Церкви.
ПОСТАНОВА №6
Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви
(м. Київ, 16 липня 2010 р. Божого)
З метою нормалізації та вивільнення від деструктивних впливів життя Української Автокефальної Православної Церкви ухвалили:
  1. Нагадати керівництву церковних братств, що пов’язують свою діяльність з УАПЦ, що братство є громадською організацією, яка діє згідно власного Статуту; не має права втручатися у діяльність Єпархій та Патріархії УАПЦ, а також робити заяви від імені Церкви;
  2. Закликати священство Української Автокефальної Православної Церкви, відмовитися від співпраці з тими церковними братствами, що вносять у церковне життя деструкцію та розділення на політичному ґрунті, підбурюють кліриків та вірян до непослуху єпископату та кліру УАПЦ.
+МЕФОДІЙ
Митрополит Київський і всієї України
Предстоятель Українською Автокефальною Православною Церквою
+АНДРІЙ
Митрополит Галицький,
керуючий Івано-Франківською Єпархією
+РОМАН
Митрополит Вінницький і Брацлавський
+ІОАН
Архиєпископ Уманський, Вікарій Київської Єпархії, Голова Богословсько-Канонічної Комісії УАПЦ
+МАКАРІЙ
Архиєпископ Львівський
керуючий Рівненською, Волинською та Таврійською Єпархіями
+ФЕОДОСІЙ
Архиєпископ Дорогобицький і Самбірський
+МИХАЇЛ
Єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії
+ВОЛОДИМИР
Єпископ Житомирський і Поліський
+АФАНАСІЙ
Єпископ Харківський і Полтавський
+ГЕРМАН
Єпископ Чернівецький і Хотинський
 
 
Джерело: сайт «Українська автокефалія»

 

2010.07.26. Звернення Священного Синоду РПЦ до православних християн України, що перебувають поза єдністю зі Святою Церквою

 
Возлюблені о Господі брати і сестри!
 
Вже понад двадцять років тривають негаразди, породжені церковним розколом в Україні. Розбрат і стурбованість, чвари і образи, які він приніс з собою, не можуть не позначатися на житті українського Православ'я та суспільства в цілому. Розкол пройшов через долі людей, порушив сімейну і суспільну злагоду. Але найстрашнішим його підсумком стало те, що чимала частина віруючих і до цього дня перебуває поза спілкуванням з благодатною повнотою Вселенського Православ'я. Вони позбавлені можливості поклонятися загальним святиням Єдиної Церкви, молитися зі своїми одновірцями, долучатися Пречистих Тіла і Крові Христових з єдиної Чаші. Бо головне лихо, до якого неминуче призводить розкол, є збідніння божественної благодаті. Згідно з першим правилом святого Василія Великого, безсумнівно, що в суспільствах, які відокремилися від церковного спілкування, збідніло преподання благодаті, тому що перервалось законне преємство. Бо ... відторгнуті, ставши мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукополагати, і не могли преподати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали.
 
Останнім часом ми отримуємо все більше свідчень про те, що багатьох, які пішли з церковної огорожі, обтяжує їхнє нинішнє становище. Ще більш болісне воно для нас, за словом Апостола: Уста наші відкриті до вас, ... серце наше розширене. Вам не тісно в нас, але в серцях ваших тісно (2 Кор. 6, 11-12). Що може бути більш бажаним, ніж повернення братів, що були відокремлені, в спасительну огорожу Єдиної Святої, Соборної і Апостольської Церкви? Це було б справжнє торжество Православ'я, торжество любові Христової! Ми молимося про наближення тієї години, коли ухилені в розкол вільно й невимушено побажають повернутися в лоно Церкви; про те, щоб настав цей довгожданий день, який принесе мир і спасіння багатьом змученим душам. І ми віримо, що він неодмінно настане.
 
Жити в розколі – гріховно і згубно для душі. Але немає нічого більш страшного для християнина, ніж померти поза Церквою. Багато з тих, які думали про повернення, до кінця свого життя не знайшли в собі для цього сил; деяких утримували зовнішні обставини. Але обставини ці відходять у минуле. Ось, тепер час благосприятливий, ось тепер день спасіння (2 Кор. 6, 2). Двері в Церкву відчинені. І ми готові зустріти всіх, які повертаються, під її кров. Бо, за словом святителя Григорія Богослова, ми домагаємося не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас.
 
Немає нічого принизливого в покаянні, до якого всіх ведуть Божа благість, Його смиренність і довготерпіння. І немає перешкод, які не дозволяють повернутися до церковного спілкування; повернутися туди, де, як і на небесах, буде більше радості за одного грішника, що кається, аніж за дев'яносто дев'ятьох праведників, що не мають потреби в покаянні (Лк. 15, 7).
 
Часом ставиться питання про те, яким чином будуть прийняті в Церкву ті, над ким послідування Таїнств, включаючи і Таїнство Хрещення, здійснювалися в розколі. Як показує багатовіковий церковний досвід, різними шляхами діє Божественна благодать, завжди немощная врачующии оскудевающая восполняющая. По слову святителя Кіпріана Карфагенського, поза Церквою немає спасіння. Але саме Церква, і лише вона одна, може наповнити благодаттю і справжнім сенсом те, що відбувалося поза її рятівною огорожею. Водима Духом Божим, вона розсудить про способи прийняття своїх чад.
 
Ми перебуваємо в скорботі за розірвану церковну єдність і молимося про повернення всіх, хто перебуває поза спілкуванням з Українською Православною Церквою. Просимо Всемилостивого Бога, щоб Христос, Який один є шлях, істина і життя (Ін. 14, 6), направив всіх на стезю любові і однодумності.
 
Джерело: «Православіє в Україні»

2006.08.15. Заява Архієрейського Собору УАПЦ щодо питання об'єднання Українського Православ'я

 Однією з головних заповідей Христа, які Він залишив Своїм учням, була заповідь перебувати у єдності: «Щоб були всі одно (...) як єдине і Ми» (Ів. 17, 21-22). Ми з сумом визнаємо, що Українське Православ'я перебуває у стані розділення на три церковні юрисдикції, які не знаходяться у спілкуванні одна з одною, і на ньому ще мають здійснитися слова Христа про єдність. Ми заявляємо про готовність жити згідно слів нашого Божественного Вчителя, Який умовою єдності визначив любов, кажучи: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як любов будете мати між собою» (Ів. 13, 35). У цьому дусі євангельських заповідей єпископат УАПЦ вітає ініціативи з об'єднання Українського Православ'я, які походять як від окремих ієрархів нашої Церкви, так і від наших співбратів з інших православних юрисдикцій, та засвідчує свою готовність сприяти здійсненню богозаповіданої єдності.
 
Ми також вітаємо ініціативи громадських та політичних сил країни, які скеровані на консолідацію Українського Православ'я, хоча й підкреслюємо, що цей процес належить до компетенції самої Церкви Христової. Освячений Архієрейський Собор підтримує позицію політичних та державних лідерів країни щодо церковного питання, яка зафіксована в «Універсалі національної єдності» та передбачає шанобливе ставлення до об'єднавчих процесів в Українському Православ'ї без втручання у них державних структур та політичних сил.
 
Прагнучи зробити свій внесок до святої справи об'єднання, ми бажаємо уточнити свою позицію з деяких еклезіологічних питань, що стосуються  проблематики об'єднання.
1. Одна з головних властивостей Церкви, згідно Нікео-Цареградського Символу віри - це її єдність. Запорукою церковної єдності є євхаристійне спілкування між окремими Помісними Церквами, які, користуючись правами адміністративної незалежності та самоуправління, через спілкування у Святій Євхаристії зберігають свою єдність, утворюючи єдине Тіло Христове. Канонічна традиція знає різні форми організації церковного самоуправління Помісних Церков, включно з автономією та автокефалією. Ці форми освячені віковою історією Церкви та закріплені у постановах Вселенських та Помісних Соборів. Автокефалія та автономія є формами організації церковного життя з метою здійснення Церквою Христовою своєї місії й у наш час. Таким чином, автокефалія - це не спосіб відокремлення однієї Помісної Церкви від іншої. Навпаки, вона дозволяє місцевій Церкві здійснювати свою місію у світі, зберігаючи єдність Святої Соборної Апостольської Церкви Христової.
З цих міркувань свого часу нашими попередниками була проголошена автокефалія Православної Церкви в Україні. Оскільки на початку 90-х років ХХ століття в Україні, здебільшого у її західному регіоні, склалася ситуація, що вимагала організації життя православних громад на умовах повної церковної незалежності, нами було відновлено УАПЦ як Церкву Київської традиції, що будує своє життя на засадах автокефалії. Відновлюючи УАПЦ, єпископат виходив з потреби збереження Святого Православ'я у нових історичних умовах, зокрема, в умовах експансії греко-католицизму на Галичині та національно-культурного відродження в цілій Україні, коли до церковного життя бажали долучитись національно свідомі прошарки українського суспільства. Сприяла створенню УАПЦ і певна криза в УПЦ, яку на той час очолював Митрополит Філарет, що системно протидіяв проявам української церковної традиції та нищив у Церкві будь-які вияви соборності.
 
Водночас ми усвідомлюємо, що набуття Помісною Церквою певного канонічного статусу повинно відбуватися згідно канонічної традиції Православ'я, при цьому має зберігатися богозаповідана єдність між Церквами у євхаристійному спілкуванні. На жаль, зберігаючи молитовне спілкування із Вселенським Православ'ям, УАПЦ поки що не має повноти євхаристійного спілкування. Тому ми прагнемо до діалогу з іншими Помісними Православними Церквами та намагаємося досягнути канонічного визнання автокефалії Української Церкви з боку церковної повноти. 
 
З часу свого утворення УАПЦ не переривала молитовного спілкування із Вселенським Православ'ям. Зокрема, виконуючи вимогу літургійного уставу, Предстоятелі УАПЦ під час звершення Божественної літургії неухильно поминали й поминають імена Глав Помісних Православних Церков, включно з Святішим Патріархом Московським та всієї Русі. Водночас УАПЦ свідомо утримується від спілкування з ієрархами, які з тих або інших причин відійшли від спілкування з канонічними Помісними Православними Церквами. Це свідчить про те, що ієрархія УАПЦ ніколи не ставила собі за мету створення церковного розколу, а тим паче - створення паралельної до родини Православних Церков неканонічної структури. Про шанобливе ставлення УАПЦ до церковних канонів та християнських норм поведінки свідчить те, що ми утримуємося від практики прийняття до складу нашої Церкви священнослужителів, які намагаються змінити юрисдикцію своєї церковної громади без належної пастирської відповідальності та соборного обговорення, керуючись виключно міркуваннями особистого характеру. Важливим є й те, що УАПЦ засуджує практику силового захоплення храмів, що використовуються іншими православними юрисдикціями, та прагне уникати конфліктів з ними з приводу розподілу церковного майна.
 
2. Українська Автокефальна Православна Церква є спадкоємицею Володимирового хрещення та давньої церковної традиції Київської Русі. Ця традиція органічно поєднувала місцевий національний та вселенський вимір церковного буття. УАПЦ прагне поєднати національні особливості, притаманні боголюбному українському народу, та загальнохристиянські цінності. В публічних заявах УАПЦ згадується, що вона є «національною Церквою» українського народу. Втім, ми розуміємо цей термін у світлі засад християнського універсалізму та канонічної традиції Православ'я, поєднуючи його з ідеєю Помісної Церкви. Використовуючи його, ми не маємо на меті «Церкву для етнічних українців», але вживаємо це поняття у сенсі Помісної Церкви України, яка об'єднує всіх православних віруючих України незалежно від їх етнічного походження. Водночас ми засуджуємо етнофілетизм як хибне уявлення про засади організації життя Помісної Церкви та відкидаємо його як спосіб розбудови церковного життя в Україні.
 
3. Діалог про зцілення існуючих розділень в Українському Православ'ї має вестися на засадах християнської любові, щирості, взаємоповаги та вірності канонічному переданню Православ'я. Ведучи такий діалог, УАПЦ дотримується наступних принципів:
Життя Православної Церкви в Україні має будуватися на засадах повної незалежності.
Підтримання євхаристійного спілкування із канонічними Помісними Православними Церквами у світі повинно мати безумовний пріоритет.
 
Має дотримуватись давній канонічний принцип «одне місто - один єпископ».
Має зберігатися традиційний для Української Церкви та характерний для УАПЦ досвід соборності.
 
Має зберігатись багатонаціональний та мультикультурний характер Помісної Православної Церкви в Україні, який би віддзеркалював регіональні мовні, культурні та ментальні особливості православних громад.
 
Неприпустимою є політизація об'єднавчого процесу та втручання у нього політичних сил.
До вирішення українського церковного питання доцільно залучити всю повноту канонічного Вселенського Православ'я.
 
Сприяти об'єднавчим процесам в Українському Православ'ї має й участь у діалозі представників інших Помісних Церков, зокрема, Константинопольського патріархату. Наше шанобливе ставлення до цієї давньої Церкви пояснюється унікальним канонічним положенням Першоієрарха цієї Церкви, який є першим серед рівних Глав Помісних Православних Церков. Ми також шанобливо пам'ятаємо про те, що велика Константинопольська Церква є Церквою-матір'ю для Церкви Київської, прямою спадкоємницею якої є УАПЦ. Водночас, ми вважаємо, що участь представників Помісних Церков у врегулюванні українського церковного питання має засновуватися на їх шанобливому ставленні до канонічних інститутів УАПЦ та інших Православних Церков України. У цьому контексті ми закликаємо Помісні Православні Церкви розглядати УАПЦ не як формальну сукупність єпархій та парафій, а як цілісний церковний організм,  канонічне керування яким довірено Освяченому Собору архієреїв нашої Церкви та її Предстоятелю.
Впродовж останніх років наша Церква вела переговори з іншими православними юрисдикціями в Україні. Зокрема, восени минулого року єпископат УАПЦ вів переговори про об'єднання з главою УПЦ КП патріархом Філаретом та його уповноваженими особами. Як засвідчили ці переговори, глава УПЦ КП виявився неготовий до конструктивного діалогу. Під час переговорів представники УАПЦ засвідчили власне бачення можливості об'єднання з УПЦ КП. Головними засадами такого об'єднання, на нашу думку, мали б бути:
Відмова від практики грубого порушення священних канонів та орієнтація на створення канонічно повноцінної церковної структури.
 
Добровільність об'єднання з УПЦ КП для єпархій та громад УАПЦ.
Автономний статус УАПЦ у складі об'єднаної Церкви.
Відповідність кандидатури єпископа, який має очолити об'єднану Церкву, низці канонічних вимог. Перебування на цій посаді особи, яка позбавлена священного сану та піддана анафемі за створення розколу тою Церквою, в якій прийняла єпископський сан, фактично унеможливлює виконання ним свого головного завдання - служити єдності Церкві - та максимально ускладнює канонічне визнання об'єднаної Церкви з боку повноти Православ'я.
Втім, у глави УПЦ КП було власне бачення моделі об'єднання, яке залишилося для нього актуальним і сьогодні, а саме: фактичне поглинення УАПЦ очолюваною ним УПЦ КП. Після того, як ця модель об'єднання була обговорена в УАПЦ на єпархіальному рівні, стало зрозуміло, що наші парафії не сприймають подібного «об'єднання», а переговори - з незалежних від нас причин - зайшли у глухий кут. Особливого драматизму ситуація набула після того, як глава УПЦ КП закликав парафії УАПЦ переходити до УПЦ КП всупереч волі своїх єпископів, цебто грубо порушуючи церковні канони. Цей нешляхетний крок унеможливив продовження переговорів єпископату УАПЦ з УПЦ КП у поточний момент.
Дещо пізніше, з ініціативи Предстоятеля УАПЦ Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Мефодія були відновлені переговори нашої Церкви з УПЦ, які були розпочаті в 1995 році. Відбулося перше засідання Змішаної комісії, під час якого сторони обговорили сучасну церковно-конфесійну ситуацію в Україні та висловили своє бачення проблеми об'єднання Українського Православ'я. Як засвідчило перше засідання відновленої Змішаної комісії, УАПЦ та УПЦ готові до діалогу, що заснований на шанобливому ставленні до канонічного передання Церкви та взаємній повазі. Ми схвалюємо відновлення переговорів з УПЦ та уповноважуємо своїх представників продовжувати їх на благо церковної єдності та остаточного становлення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Для ведення цих переговорів Освячений Собор схвалює сформувати спеціальну Комісію при Архієрейському Соборі УАПЦ. Головою Комісії обрати Високопреосвященнішого Андрія, Митрополита Галицького.
 
Водночас Освячений Собор доручає новоствореній Богословсько-Канонічній Комісії УАПЦ провести спеціальне науково-богословське дослідження з метою вироблення різних канонічних моделей об'єднання Українського Православ'я та остаточного канонічного оформлення Помісної Православної Церкви в Україні та подати результати своєї наукової праці на розгляд Предстоятелю УАПЦ та Комісії з переговорів з УПЦ.
Ми віримо, що за молитвами сонму святих Української землі, Господь Чоловіколюбець подасть нашому народові довгоочікувану єдність та зцілить існуючі розділення. З вдячністю у Господі приймаючи самовіддану, подвижницьку працю священства УАПЦ, ми закликаємо духовенство і вірних продовжувати підносити свої молитви за об'єднання Українського Православ'я під омофором єдиного визнаного Вселенським Православ'ям архіпастиря з канонічними правами Глави Помісної Церкви.
 
- МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви
-  АНДРІЙ, митрополит Галицький, керуючий Івано-Франківською єпархією
-  РОМАН, митрополит Вінницький і Брацлавський
-  ІОАН, архієпископ Херсонеський і Кримський
-  ПЕТРО, архієпископ Кафський і Готський
-  МАКАРІЙ, архієпископ Львівський
-  ІЛАРІОН, єпископ Черкаський і Кіровоградський
 
 
Джерело: РІСУ

2006.07.8–9. Звернення Собору Преосвященних Архіпастирів Православної Церкви до президента, уряду та парламенту України

Звернення
Освященного Собору Преосвященних Архіпастирів Православної Церкви учасників святкування 40-річчя архіпастирського служіння Предстоятеля Української Православної Церкви  Блаженнішого ВОЛОДИМИРА, Митрополита Київського і всієї України до Президента України В. Ющенка,  Уряду України,  Голови Верховної Ради України Олександра Мороза  та депутатів Верховної Ради України
 
Зібравшись в ці дні в Золотоверхому Києві – Хрещальній купелі Русі, в духовному серці України – третьому уділі Пресвятої Богородиці, для відзначення Ювілею 40-річчя єпископського служіння Предстоятеля святої канонічної Української Православної Церкви Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, ми, Предстоятелі та представники Помісних Православних Церков світу, єпископат Української Православної Церкви, вітаємо Вас апостольським вітанням „благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Іісуса Христа” (Гал. 1: 3). Радість події, яка зібрала нас в Сіонській горниці Києва – Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі знаменна і велична, адже сорок років тому, благодать Святого Духа звела на свічник церковний достойного сина української землі, зробивши його апостольським преємником, повелівши своїми справами та благовістям світити людям, „щоб приготувати святих на діло служіння для збудування тіла Христового”(Єф. 4: 12). Радіючи з цього приводу, виявляємо також і свою стурбованість напруженою та нездоровою міжконфесійною ситуацією, що склалася протягом останніх п’ятнадцяти літ та має сьогодні місце в Україні.
 
Констатуємо той прикрий факт, що сучасний стан українського Православ’я, нажаль, далекий від того, яким би він повинен бути в незалежній, хоча і молодій, проте багатій своєю історією та традиціями державі. Уже більш як тисячолітня історія Православ’я на теренах цієї священної землі, позиціонує Україну як православну Державу. Проте, українське Православ’я через існуючий розкол, паралізоване у своїй головній задачі: служити Богу і ближньому у союзі миру, злагоді та любові.
 
Уже минає півтора десятиліття з того часу, як Тілу Христовому в Україні — Українській Православній Церкві, розколом було нанесено тяжких і болючих ран. За час, що минув, ці рани не тільки не загоїлися, а навпаки, ще більше закровоточили.
 
Вчинений розкол по суті роз’єднав, розділилив українське суспільство, призвів до крайньої політизації релігійного середовища. Ворожнеча на релігійному грунті – це причина, котра веде до напруженості і нестабільності в суспільстві та послаблює державу. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції і блоки, що, безумовно, шкодить Україні, її міжнародному іміджу, оскільки світова спільнота через міжнародні релігійні організації широко проінформована про існуючий розкол та агресивні дії його послідовників відносно канонічного Православ’я. Переконуємося ми сьогодні в цьому і вочевидь, спосретігаючи за подіями навколо Свято-Катерининського храму м.Чернігова.
 
В Української Православної Церкви відбирають те, що було побудовано нею, що протягом століть належало їй, що було відібрано в неї безбожною владою, та що повинно було б бути їй повернуте, згідно неодноразових президентських указів про реституцію церковного майна. Старовинну чернігівську церкву на честь святої Великомучениці Катерини, розчерком чиновничого пера передають тим, кому вона ніколи не належала, передають тим, про кого і гадки не було в той час, коли вона будувалась.
 
Позбавишись від тоталітарного атеїстичного ярма радянської минувщини, Україна не змогла, нажаль, позбавитись від її негативних наслідків, зокрема грубого втручання світської влади в церковне життя. Результатом цього став розкол Православ’я в Україні, породжений виникненням нової релігійної організації – „Українська Православна Церква – Київський Патріархат”, яка безпідставно називає себе спадкоємницею Володимирового Хрещення, та заявляє про свої претензії на храми та майно, що належать українському народові та його канонічній Українській Православній Церкві.
 
Вважаємо за необхідне ще раз задекларувати загальноцерковну позицію відносно цієї псевдоцерковної структури.
 
Українська Православна Церква, як і всі Православні Церкви світу, живе за своєрідною конституцією – канонами, тобто правилами устрою внутрішнього і зовнішнього життя, сформульованими святими Апостолами, Вселенськими Соборами і прийнятими для всецерковного обов’язкового вжитку. При порушенні канонічного устрою порушується і церковна дисципліна, а це в свою чергу веде до появи розколів, єресей, деструктивних і тоталітарних сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні).
 
В світовому Православ’ї не існує так званого „Київського Патріархату”, а його чільника – „патріарха Філарета” (Денисенка Михайла Антоновича) ніхто не визнає за ієрарха. „Коли-бо хтось думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює” (Гал. 6: 3). УПЦ-КП існує як організація, що була штучно створена в 1992 р. при активній підтримці світської влади, з грубим порушенням священних канонів, задля утвердження амбіцій окремих особистостей та для переховування в ній осіб, які згідно чинного канонічного права стали неспроможними виконувати свої обов’язки в умовах нового соціального устрою. Вона вивела себе із спасительної огорожі вселенського Православ’я, і являється на сьогодні організацією світських людей в священницькому одязі. „УПЦ – КП” відійшла від норм, які оприділяють зібрання віруючих як Православну Церкву, яка своїм початком має Господа Іісуса Христа. Вона позбавлена законної ієрархічної структури і апостольського преємства. Ця організація є не церковним, а світським новоутворенням релігійного забарвлення, в якому звершувані „священнодійства” втратили свою сакральну сторону, стали безблагодатними, не дієвими і не дійсними.
 
Вельмишановний пане Президенте!
Вельмишановні члени Уряду України та народні депутати України!
 
Стурбовані ненормальністю сьогоднішнього становища Православ’я в Україні, ми, ієрархи повноти Православної Церкви, закликаємо Вас не потворствувати діям розкольників. „Нехай вас не зваблює ніхто словами порожніми, тому що за це приходить гнів Божий на синів противління, - тож не будьте їм спільниками!”(Єф. 5: 6-7). Просимо вжити всіх можливих заходів задля врегулювання в правовому руслі церковного питання в Україні.
Улюблені у Христі брати і сестри, які нині знаходиться поза церковною огорожею вселенського Православ’я!
 
Закликаємо Вас до якнайшвидшої ліквідації розколу засобами, обумовленими священними канонами Православної Церкви та до повернення в благодатне і спасительне лоно Матері Церкви, де ми разом єдиними устами та єдиним серцем славитимемо Бога, „зберігаючи єдність духу в союзі миру”(Єф. 4: 3), „маючи любов поміж собою”(Ин. 13: 35).
 
 
Христофор, Архієпископ Прзький, Митрополит Чеських земель і Словакії (Предстоятель Православної Церкви Чеських Земель і Словакії);
Герман, Архієпископ Вашингтонський, Митрополит всієї Америки в Америці (Предстоятель Православної Церкви в Америці);
Владимир, Митрополит Київський і всієї України (Предстоятель Української Православної Церкви);
Григорій, Митрополит Камерунський (Олександрійська Православна Церква);
Нифон, Єпископ Филиппольский (Антіохійська Православна Церква);
Тимофій, Митрополит Востровський (Єрусалимська Православна Церква);
 Кирил, Митрополит Смоленський і Калінінградський (Руська Православна Церква);
Сергий, Митрополит Некреський та Еретський (Грузинська Православна Церква);
Григорій Архієпископ Потійський і Хобський (Грузинська Православна Церква);
 Василий, Єпископ Зворничко-Тузланський (Сербська Православна Церква);
Кирилл, Митрополит Варненський і Великопреславський (Болгарська Православна Церква); Дометиан, Митрополит Відінський (Болгарська Православна Церква);
Серафим, Митрополит Кіфірський (Еладська Православна Церква);
Иеремия, Архієпископ Вроцлавській Щецінський (Польська Православна Церква);
 
Никодим, Митрополит Харківський і Богодухівській; Агафангел, Митрополит Одеський та Ізмаїльський; Онуфрій, Митрополит Чернівецький і Буковинський; Іреней, Митрополит Дніпропетровський і Павлоградський; Валентин, Митрополит Оренбурзький і Бузулуцький; Лазар, Митрополит Сімферопольський і Кримський; Іоаннікій, Митрополит Луганській і Старобільський; Нифонт, Митрополит Луцький і Волинський; Іларіон, Митрополит Донецький і Маріупольський; Пантелеімон, Архієпископ Ростовський і Новочеркаський; Іонафан, Архієпископ Херсонський і Таврійський; Варфоломій, Архієпископ Рівненський і Острозький; Вікентій, Архієпископ Єкатеренбурзький і Верхотурський; Сергій, Архієпископ Тернопільський і Кременецький; Миколай, Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський; Антоній, Архієпископ Хмельницький і Шепетівський; Софроній, Архієпископ Черкаський і Канівський; Віссаріон, Архієпископ Овруцький і Коростенський; Питирим, Архієпископ Миколаївський і Вознесенський; Августин, Архієпископ Львівський і Галицький; Іоанн, Архієпископ Білгородский і Старооскольський; Анатолій, Архієпископ Сарненнський і Поліський; Симеон, Архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський; Іоанн, Архієпископ Хустський і Виноградівський; Павел, Архієпископ Вишгородський; Митрофан, Архієпископ Переяслав-Хмельницький; Пантелеімон, Єпископ Кіровоградський і Олександрійський; Феодор, Єпископ Камянець-Подільський і Городоцький; Іполіт, Єпископ Тульчинський і Брацлавський; Серафим, Єпископ Білоцерківський і Богуславський; Інокентій, Єпископ Конотопський і Глухівський; Єфрем, Єпископ Криворізький і Нікопольський; Амвросій, Єпископ Чернігівський і Ніжинський; Агапіт, Єпископ Мукачівський і Ужгородський; Олександр, Єпископ Бакинський і Прикаспійський; Онуфрій, Єпископ Ізюмський; Володимир, Єпископ Почаївський; Пантелеімон, Єпископ Шаргородський; Филип, Єпископ Полтавський і Кременчуцький; Петро, Єпископ Ниспоренський; Лука, Єпископ Васильківський; Арсеній, Єпископ Святогірський.
 
Джерело: Україна Православна

 

2005.11.17. Звернення до духовенства і вірних УАПЦ про приєднання

ЗВЕРНЕННЯ
єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату
до духовенства і віруючих Української Автокефальної Православної Церкви
з приводу об'єднавчого процесу між УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ

 
Всечесні отці, дорогі браття і сестри!
 
З сердечним сумом сповіщаємо вас, що через непослідовну та неконструктивну позицію єпископату Української Автокефальної Православної Церкви були зірвані досягнуті між нашими Церквами у вересні-жовтні цього року домовленості про об'єднання в єдину Помісну Українську Православну Церкву. На словах виступаючи за об'єднання, на ділі архієреї УАПЦ роблять все для того, щоб воно не змогло відбутися. З цією метою вже після досягнення домовленостей про проведення спільного Об'єднавчого собору та утворення спільної Передсоборової комісії з боку єпископів УАПЦ почали висуватися вимоги, які суперечили букві та духу раніше підписаних документів.
Свою провину за зрив об'єднавчого процесу єпископи та інші окремі діячі УАПЦ намагаються покласти на УПЦ Київського Патріархату та її Предстоятеля. Але всі ці звинувачення не мають під собою правдивого підґрунтя.
 
Об'єднання називають передчасним і поспішним. Але перші кроки до об'єднання були зроблені ще у 1995 році на зустрічі попередніх Предстоятелів УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ. У 2000-2001 рр. щодо об'єднання був підписаний ряд домовленостей, в тому числі у Константинопольській патріархії. Серед них – домовленість про спільне служіння єпископату і духовенства двох Церков. На жаль Предстоятель УАПЦ відкликав свій підпис під цими домовленостями, а єпископи УАПЦ не виявили бажання до співслужіння та відхиляли неодноразові пропозиції з цього приводу з боку архієреїв Київського Патріархату.
 
Окремі представники УАПЦ намагаються виправдати своє зволікання з об'єднанням бажанням мати на це благословення Константинопольського Патріарха. Але, по-перше, і Святійший Патріарх Варфоломій, й інші ієрархи Константинопольського Патріархату неодноразово висловлювали свою підтримку об'єднавчому процесу, тому повторне висування цієї вимоги є спробою приховати своє небажання об'єднання. По-друге, якщо і Київський Патріархат, і УАПЦ вважають себе автокефальними, тобто адміністративно незалежними Церквами, то вимога благословення Предстоятеля іншої Помісної Церкви, як умови їх об'єднання, може бути пояснена або необізнаністю у канонічному праві, або бажанням відмовитися від статусу автокефалії.
 
Розуміння логіки об'єднавчого процесу не можливе без наявності об'єктивного погляду на сучасний стан українського православ'я. на сьогодні Київський Патріархат налічує в Україні близько 4000 громад, в той час як УАПЦ, за її власними даними – трохи більше 500 громад. В УПЦ Київського Патріархату є 41 архієрей, в УАПЦ – 5 єпархіальних архієреїв. Київський Патріархат представлений у всіх областях України, а громади УАПЦ практично повністю зосереджені в трьох галицьких областях. Згідно опитувань Київський Патріархат за рівнем підтримки віруючих є провідною конфесією України, в той час як рівень підтримки УАПЦ – менше одного відсотка. Київський Патріархат має міцну розвинену церковну структуру, а його Предстоятель щороку визнається рейтингом авторитетного видання «Кореспондент» найвпливовішим релігійним діячем України та входить до перших 15 впливових діячів нашої держави. В УАПЦ протягом останніх десяти років відбувається постійне протистояння, вона роздирається протиріччями серед єпископату. На сьогодні важко навіть говорити про УАПЦ, як єдину Церкву, бо фактично вона складається з трьох груп, які перебувають одна з одною в дуже складних, а часом і у відверто ворожих стосунках.
 
Результатом об'єднавчого процесу має бути посилення і утвердження єдиної Помісної Церкви, а не привнесення в неї розбрату, ворожнечі та непорозуміння. Виходячи з цих міркувань єпископатом Київського Патріархату була запропонована компромісна модель об'єднання, яка максимально враховує об'єктивні інтереси як ієрархів УАПЦ, так і цієї Церкви в цілому. На жаль переважна більшість єпископів УАПЦ почали висувати вимоги, сутність яких зводилася до одного – передумовою об'єднання має стати відставка, в тій чи іншій формі, Предстоятеля Київського Патріархату. Така умова, що цілком збігається з позицією Московського Патріархату, не може бути прийнятною.
Досвід конфліктів в УАПЦ в 1993-2005 рр. засвідчує, що без міцного і авторитетного керівництва Помісна Церква в сучасних умовах приречена перетворитися у спільноту маленьких юрисдикцій, які взаємно поборюють одна одну і майже ніяк не впливають на життя суспільства. Представників Московського Патріархату та ворожі незалежній Україні політичні сили така ситуація повністю влаштовувала б – але чи влаштовує це патріотів України? Спільними зусиллями ми повинні розбудовувати духовно впливову і організаційно міцну єдину Помісну Українську Православну Церкву, а не перетворювати її на своєрідні клуби шанувальників того чи іншого ієрарха. Твердження про те, що нехай наша Церква буде маленькою, але «чистою» - шлях до сектантства, свідчення духовної сліпоти, гордині та відсутності самокритичності.
 
Ніхто, крім нас самих – православних ієрархів, духовенства і віруючих в Україні, – не розв'яже існуючих проблем. Інші Помісні Церкви можуть цьому сприяти або заважати, але сподіватися, що хтось зі сторони приведе нас до порозуміння – марно. Самооманою є також і сподівання окремих ієрархів УАПЦ та «сепаратне визнання». Невже хтось справді вірить в те, що організаційно слабка, розсварена церковна юрисдикція, ієрархи якої не визнають один одного, може бути визнана Світовим Православ'ям?
 
Є й такі, що пропонують фактично відмовитися від автокефалії Української Церкви, влитися до структури іншої Помісної Церкви. Ці діячі вважають себе українськими патріотами, але чим названий шлях відрізняється від того, який пропонує Московський Патріархат? Невже весь сенс боротьби в ХХ ст. Української Православної Церкви за автокефалію зводиться до того, щоб через амбіції кількох ієрархів втратити її?
 
З болем констатуючи все це ми звертаємося до духовенства і віруючих УАПЦ із закликом – не чекаючи, доки єпископи розмірковуватимуть над наслідками об'єднання для них особисто, об'єднуватися з Київським Патріархатом в єдину Помісну Українську Православну Церкву . Продиктована приватними інтересами, непослідовна, а інколи й ворожа щодо об'єднання позиція архієреїв УАПЦ не повинна і не може стати на перешкоді об'єднання Православної Церкви в Україні. Сподіваємося, що ви – наші брати і сестри, православні пастирі та вірні, виявите мудрість, патріотизм і розуміння інтересів цілої Православної Української Церкви та незалежної Української держави.
 
Закликаємо на всіх вас Боже благословення!
 
Від імені єпископату
Української Православної Церкви
Київського Патріархату


 
Київ, 17 листопада 2005 року
Джерело: "Українське Православ'я"
 

 

1993.11.7–13 Автокефалия и способ ее провозглашения

Митрополит Дамаскин ПапандреуИсточник: Дамаскин Алекс. Папандреу, митрополит Швейцарский. Православие и мир. - Исследовательский центр Священной Обители Кикку, Кипр. Изд. Ливани - Нэа Синора. [1994]. Электронный текст: Религия и СМИ ; http://www.kiev-orthodox.org/site/churchlife/992/.

Выступление на Заседании Межправославной Подготовительной Комиссии, Шамбези, 7-13 ноября 1993 г.

1

Автокефалия, как институт управления Православной Церкви определялся, как известно, на основе экклезиологического учения о поместной Церкви в том виде, в котором оно было отражено в православном предании и жизни Православной Церкви со времен Апостолов и по сей день. Таким образом основополагающим принципом автокефалии является все апостольское святоотеческое предание поместной Церкви, которое было представлено как осуществление исторического тела Христова в пространстве и во времени.

Глубокая связь канонического института церковной автокефалии с православным экклезиологическим учением о поместной Церкви объясняет как чуткость поместных автокефальных Православных Церквей по отношению к безотлагательному решению реально существующих проблем гармоничного функционирования института, так и их готовность внести свои вклад своими обширными докладами в дело единства Православной Церкви. Свои доклады по вопросу "Автокефалия и способ ее провозглашения" прислали своевременно в Секретариат по Подготовке Святого и Великого Собора

а. Вселенская Патриархия
б. Александрийская Патриархия
в. Иерусалимская Патриархия
г. Московская Патриархия
д. Румынская Патриархия
е. Болгарская Патриархия
ж. Элладская Церковь, и
з. Польская Церковь.

В своих докладах Православные Церкви пользуются основными принципами православного канонического предания и практики, чтобы обосновать свои конкретные предложения по этому вопросу, особенно же по вопросу способа провозглашения автокефалии в рамках Православной Церкви, так как экклезиологические предпосылки автокефалии являются фактами ее экклезиологического предания. Конечно, в докладах Церквей выбор канонических или исторических критериев разнообразен, так как эти критерии были по-разному истолкованы канонистами в теории для того, чтобы служить конкретным тенденциям, касающимся функционирования данного института в новейшее время, особенно же в рамках создания православными народами национальных государств. В этом смысле сформировались совпадающие и расходящиеся подходы и толкования, которые составляют специфическую проблематику вопроса в поисках единой позиции поместных Православных Церквей по отношению, в основном, к канонической юрисдикции провозглашения автокефалии.

В самом деле, характер расходящихся подходов и канонического предания и практики касается, в основном, способа провозглашения автокефалии, а совпадающие подходы касаются, в основном, канонического содержания и значения этого института для единства Православной Церкви. Другими словами, доклады поместных Православных Церквей, с одной стороны, исходят из канонического предания и практики института автокефалии, а, с другой стороны, используют в качестве герменевтических критериев или общую экклезиологическую инфраструктуру, или же разнообразную казуистику исторического применения института в Церкви. Однако это сочетание, несмотря на то, что выявляет устойчивые экклезиологические предпосылки функционирования института, оказывает содействие различным герменевтическим тенденциям по отношению к порядку провозглашения автокефалии. Так или иначе, историческое применение принципов церковной икономии и снисхождения, которое направлено только на благо Церкви, всегда осуществлялось в соответствии с незыблемым принципом канонической акривии, чтобы таким образом стало невозможным его ослабление через приспособление к очередным историческим потребностям Церкви.

2

Доклады поместных Православных Церквей по вопросу автокефалии содержат некоторые значительные различия по отношению к компетентной церковной власти: а) в введении процедуры и б) в принятии окончательного решения по поводу провозглашения или упразднения автокефалии какой-либо Церкви. Эти различия вытекают из двух явно разноцентричных исходных пунктов в подходе к данной проблеме:

I. Авторитет Вселенских Соборов подчеркивается Вселенской, Александрийской, Иерусалимской Патриархиями и Элладской Церковью и имеет в качестве критерия единодушное каноническое предание периода Вселенских Соборов и его последовательное применение в жизни Церкви вплоть до новейшего времени. Согласно этому каноническому критерию, вносимые изменения в организацию тела Церкви, имеющие в качестве своей главной цели большее утверждение единства Церкви, внедрялись в Церковь на основе решений Вселенских Соборов: например, митрополичья система основывалась на 4, 5, 6, 7 канонах Первого Вселенского Собора, экзаршая и патриаршая системы - на 6 каноне Первого, 2 и 3 канонах Второго, а также на 9, 17 и 28 канонах Четвертого Вселенских Соборов; автокефалия Кипрской Церкви на 8 каноне Третьего и на 38 каноне Пято-Шестого Вселенских Соборов и т.п. Это предание Вселенских Соборов отражено в докладах св. Церквей Константинопольской, Александрийской, Иерусалимской и Элладской в качестве единственной канонической основы правильного подхода к этой спорной современной проблеме. Т.о., в докладе Вселенского Престола делается вывод:

"Из всего сказанного об организации древней Церкви и в особенности о введении митрополичьей и патриаршей систем видно, что при создании и утверждении структур церковного управления был пущен в ход важный механизм решений и предписаний, особенно в области Соборов, которые созывались по разным случаям, и в частности Вселенских Соборов, отличительным признаком которых всегда было полное согласие в решениях всех поместных Церквей" (пар. 23).

"Из всего вышесказанного видно, что в сознании Церквей вопрос автокефалии касался компетенции всей Церкви в целом. Ибо с понятием автокефальной Церкви связано понятие независимой поместной Церкви, связанной единством веры и каноническими началами с другими ее частями" (пар. 27).

В докладе Александрийской Патриархии подчеркивается:

"Из вышеизложенного становится ясно, что наивысшая видимая власть Православия - это Вселенский Собор, который, по словам св Златоуста, есть имя состава и собора. Он также является самой высшей авторитетной инстанцией, которая может упорядочивать административные границы Православных Церквей. Основной принцип Православной Церкви заключается в том, что на Вселенских Соборах присутствовал Дух Святой, который руководил ими в решениях" (пар 4).

В обширном докладе Иерусалимской Патриархии говорится о том, что

"Вселенский Собор представляет собой канонический орган для проведения общих канонических реформ в административной организации Церкви; между прочим, именно по этой причине решениями Первого и Четвертого Вселенских Соборов были учреждены как система митрополий, так и система патриархатов. Однако, большие Соборы также могли принимать решения по вопросам управления более общего характера.

Таким образом, общие соборы Восточных Церквей или домашние Соборы в Константинополе Вселенского Престола (эндемуссе), которые в церковной практике на Востоке заняли место Соборов со значительным количеством участвующих и стали более авторитетными, получили возможность принимать решения по вопросам управления более общего характера (см. В. Фидас. Церковная история. Афины, т.2, с. 148). Следовательно, под председательством Вселенского Патриарха и выражая мнение патриарших Престолов Востока, местные Константинопольские Соборы обладали юрисдикцией провозглашать автокефалии Церкви и поставлять святителей вплоть до чина патриарха" (пар. II, 4).

В докладе Элладской Церкви читаем следующее:

"а) Вся Православная Церковь в своей канонической административной совокупности провозглашает какую-либо Поместную Церковь автокефальной, поэтому произвольное, самовольное или группой автокефальных Православных Церквей одностороннее провозглашение, не служащее единству Православной Церкви и нарушающее каноническое предание, является антиканоничным.

б) Органом, отвечающим за провозглашение автокефалии, является Вселенский Собор, и, соответственно, для Православной Церкви - Всеправославный Собор, который, применяя каноническую традицию и особенно вышеупомянутые критерии, приступает каноническим порядком к провозглашению.

в) Канонический процесс начинается, по каноническому преданию Православной Церкви, Вселенским Престолом, имеющим первенство чести, который координирует все каноническое рассмотрение вопроса на всеправославной основе.

г) В исключительных случаях возможно провозглашение какой-либо Церкви автокефальной единогласным выражением воли всех автокефальных Православных Церквей, но и такое провозглашение - применением экклезиологической икономии - завершается только решением Всеправославного Собора" (пар. 10).

II. Самостоятельное право каждой автокефальной Церкви даровать автокефалию конкретной части ее юрисдикции, если имеются все необходимые конкретные предпосылки, выделяется в докладах cв/ Церквей России, Румынии, Болгарии и Польши, в том смысле, конечно, что и всеправославное сознание признает это одностороннее решение провозглашения автокефалии какой-либо Церкви.

Таким образом, в докладе св. Русской Церкви в качестве критерия выступает принцип, согласно которому:

"Юридическая аксиома - никто не может дать другому больше прав, чем имеет сам - является вместе с тем и аксиомой канонической, имеющей основу в слове Божием: посланник не больше пославшего его... Так как всякая автокефальная Церковь имеет высшую, суверенную власть, то в силу этого поместный собор епископов этой Церкви и может даровать автокефалию части своей Церкви. Однако, этот акт влечет за собой необходимость признания этой новой автокефальной Церкви со стороны всех поместных Церквей-Сестер... Апостолы и Вселенские Соборы не могут рассматриваться в качестве обычных образователей автокефальных Церквей. Первые потому, что они жили в эпоху основания Церкви, вторые потому, что были чрезвычайными явлениями и уже в силу этого не имевшими возможности всегда решать такие вопросы текущей церковной жизни, как вопрос об автокефалии.

Обычно нормой образования новых автокефальных Церквей является воля епископата уже существующих автокефальных Церквей. При этом компетенция Собора автокефальной Церкви ограничивается ее собственной территорией. Собор Епископов автокефальной Церкви может как провозглашать новую автокефалию части своей Церкви, так и отказаться от автокефалии своей Церкви, решив присоединить ее к другой автокефальной Церкви с согласия последней".

В докладе св. Румынской Церкви подчеркивается на основе Апостольских канонов 34, 35 и 37, а также канонов 2 Третьего и 12 Четвертого Вселенских Соборов, что:

"...автокефальные Церкви, устроенные по этническому принципу, существовали как до, так и после Вселенских Соборов, в то время как другие такие Церкви были созданы постановлением этих Вселенских Соборов. Однако, из этого не вытекает, что лишь Вселенский Собор имеет право предоставить какой-либо Церкви полную и необратимую автокефалию (П. Траблэ и Максим Сардский. Вселенская Патриархия в Православной Церкви. Париж, 1975, с. 278). Наоборот, становится ясно, что каноническое установление автокефалии существовало и может существовать независимо от Вселенского Собора и что такие Соборы специально не предвидят и не дают повода думать, что невозможно создать полную и необратимую автокефалию иначе, как их решением. Практика церковной жизни открывает нам, каким образом устанавливались различные автокефальные церковные единицы, а именно: некоторые создавались непосредственно, применением иерархического и соборного принципа в их становлении как независимых единиц; другие - актами провозглашения автокефалии со стороны некоторых уже существовавших автокефальных Церквей...

Церковь-Матерь, ответственная одновременно за поддержание всеправославного единства и канонического порядка, должна проконсультироваться с остальными автокефальными Церквами-Сестрами для предварительного достижения с ними согласия об уместности положительного ответа на ходатайство о такой автокефалии. По достижению консенсуса Церковь-Матерь синодальным решением, вписанным в официальный акт, обычно именуемый Синодальным Томосом, должна формально признать за Церковью-Дочерью просимую ею автокефалию...

В случае, когда Церковь, состоящая из нескольких епархий и отвечающая условиям, необходимым для существования и действия в качестве автокефальной Церкви, ходатайствует об автокефалии и не встречает содействия со стороны Церкви, от которой она канонически зависит, она может апеллировать к всеправославному решению" (пп. 5-7).

В докладе св. Болгарской Церкви подчеркивается на основе Апостольских канонов 34, 35, 37 и 2 канона Третьего Вселенского Собора, 12 канона Четвертого Вселенского Собора, что:

"Не вызывает сомнений право Вселенского Епископата создавать автокефальные Церкви. Но Вселенские Соборы, как явления чрезвычайные в повседневной жизни Церкви, не имели возможности подробно разрешить такие особые вопросы, как вопрос автокефалии. В своей законодательной деятельности они лишь выработали и провозгласили наиболее общие принципы церковного устроения. Для создания автокефальных Церквей непременным фактором было и есть соизволение иерархии автокефальной Церкви, уже существующей и признанной. Эта иерархия имеет постоянную власть и обладает законным правом создавать новую автокефальную Церковь или соединиться с другой Церковью, действуя от имени всего вселенского епископата через свои органы - соборы...

Таким образом, автокефальная Церковь может предоставлять автокефалию лишь той своей части, которая находится в границах ее собственной юрисдикции. Действия наперекор этому основному каноническому принципу были бы нарушением неприкосновенных прав других автокефальных Церквей..." (пар. V, 1 Б-В).

В кратком докладе св. Польской Церкви подчеркиваются основные положения ее иерархии по этому вопросу:

"...по нашему мнению, автокефалию может дать Церковь-Мать, имеющая законную автокефалию и находящаяся в каноническом общении со всей полнотой Православия.

б) Без благословения Церкви-Матери признание автокефалии незаконно.

д) Все существующие автокефалии и автокефалии оспариваемые должны быть подтверждены и выяснены Всеправославным Святым Собором во имя всеправославного единства" (пар. 1, а, б, д).

3

По вышеизложенным тезисам св. поместных Православных Церквей становится ясно, что основные расхождения относятся не к самой по себе сути института автокефалии, а, в основном, к способу ее провозглашения, т.е. к установленной процедуре и к компетентной церковной власти, начинающей эту процедуру. В самом деле, в докладах некоторых Православных Церквей выделяется в качестве незыблемого критерия единодушное каноническое предание и практика, согласно которым провозглашение автокефалии какой-либо поместной Церкви являлось, с точки зрения акривии, каноническим правом Вселенского Собора, а с точки зрения церковной икономии - зрелым плодом решения всех поместных автокефальных Православных Церквей по инициативе и попечению Вселенской Патриархии, согласно канонически установленному порядку престолов в Церкви (Вселенская Патриархия, Александрийская, Иерусалимская, Элладская Церковь).

В докладах некоторых других св. Православных Церквей активизация процедуры провозглашения автокефалии какой-либо поместной Церкви представляется как привилегия Церкви-Матери, которая, оценив существующие предпосылки, может в принципе принять ходатайство любой части ее административной юрисдикции - или на основе права, которое гласит, что всякая Церковь может в одностороннем порядке даровать то, что она сама имеет (Московская Патриархия), или же просто как само собой разумеющееся каноническое право всякой автокефальной Церкви-Матери (Русская, Румынская, Болгарская Патриархия и Церковь Польши).

Однако, несмотря на разносторонний подход к способу провозглашения автокефалии, отмеченный в докладах св. Православных Церквей, возникает со всей ясностью общее убеждение в необходимости всеправославного консенсуса при любом провозглашении автокефалии какой-либо поместной Церкви. Это убеждение, однако, входит в рамки предлагаемого двумя тенденциями толкования иной процедуры, поскольку первая понимает всеправославный консенсус в рамках установившихся и утвердившихся экуменических [имеется в виду вселенское православие. - Прим. ред.] структур Православной Церкви посредством канонической инициативы Вселенской Патриархии, а вторая считает провозглашение автокефалии какой-либо поместной Церкви внутренним, так сказать, делом автокефальной Церкви-Матери, к решению которой должен приспособиться, в большей или меньшей мере, всеправославный консенсус. Следовательно, всеправославный консенсус в первом подходе является необходимой предпосылкой в рамках канонического служения Вселенского Престола, а во втором становится лишь простым утверждением одностороннего решения Церкви-Матери провозгласить автокефалию некоей ее части.

В этом духе были сформулированы соответствующие предложения этих двух подходов относительно способа провозглашения автокефалии какой-либо поместной Церкви. Таким образом, в докладе Вселенской Патриархии имеются следующие итоговые предложения:

"На основании этих серьезных фундаментальных источников, а также на основании самого понятия автокефалии как некой практики Церкви, когда, как было сказано выше, меняются определенные церковные границы и возникает новая юрисдикционная и административная власть, создающая новое положение в общей структуре Православной Церкви, видно, что дарование автокефалии - дело всей Церкви в целом, за которой остается право вынести окончательное решение относительно дарованной автокефалии особенно во время Великого или Общего Собора Православной церкви, что означает, что такое решение относится к компетенции общего собора, представляющего собрание поместных Православных Церквей, но ни в коем случае не является в компетенции какой-либо отдельной поместной Православной Церкви.

Константинопольская Церковь и ее административные органы в согласии с буквой и духом священных канонов, как было указано выше, и соответственно своей длительной церковной практике, начиная с эпохи непосредственно после Вселенских Соборов и до наших дней, при утверждении и согласии других Православных Церквей-Сестер, пользовалась правом и несла служение, состоящее в удовлетворении нужд и деятельности на пользу единства нашей св. Православной Церкви во все времена и повсюду, с тех пор как стал возможным созыв Собора или соборов, подобных вышеописанным.

Согласно всему вышесказанному, этот Великий Собор должен будет, с одной стороны, благословить и окончательно утвердить дарованные Константинопольской Церковью автокефалии, а с другой, закрепить впредь для аналогичных случаев привычную практику, соблюдавшуюся до сих пор и ставшую неписаным законом, созданным этой практикой, чтобы подобные затруднения не возникали впредь.

Следовательно, существует только один действительно положительный и возможный способ объявления автокефалии какой-либо Церкви: это та процедура, которая соблюдалась до сих пор и которая не отменяет непреложного права всех Православных Церквей вместе взятых давать свое согласие и подтверждение, а обеспечивает нормальное течение дела во всем, что касается административной организации и развития в лоне Православной Церкви" (пп. 45, 46, 47, 49).

В докладе Александрийской Патриархии подчеркивается, в частности:

"Следовательно, Вселенская Патриархия с согласия всех Православных Церквей имеет, согласно порядку, инициативу в общих вопросах Церкви, среди которых оказывается и учреждение автокефалии. До сих пор было доказано, что Константинопольская Церковь приступала к учреждению автокефалии не без мудрости и размышления и что ей всегда оказывалось подобающее уважение. Это служение Вселенской Патриархии вытекает из необходимого наличия координирующего фактора для порядка и гармонических отношений между Церквами.

Вывод таков, что из основных принципов управления Церкви и ее жизни мы приходим к твердому мнению, что автокефальные Церкви имеют юрисдикцию, ограниченную границами их предела, и не могут даровать автокефалию, тогда как они могут даровать автономию святым храмам и святым монастырям, которые находятся в пределах их церковной юрисдикции.

Возобновление в наши дни практики созыва Всеправославного Совещания и достижение частого общения Председательствующих Православных Церквей с Вселенской Патриархией дает Церкви возможность совместно выносит решения в случае учреждения автокефалии" (пар. 9).

В обширном докладе Иерусалимской Патриархии подводится следующий итог:

"Провозглашение автокефалии всякой поместной Церкви должно осуществляться на основе комплекса канонической традиции и, в особенности, установленных Вселенскими Соборами критериев и долгой практики церковной деятельности, поскольку только таким образом провозглашение автокефалии будет каноническим".

В докладе Элладской Церкви выделяются те же канонические критерии и тот же способ провозглашения автокефалии какой-либо поместной Церкви.

Под другим углом зрения подводятся итоги у Православных Церквей, подчеркивающих роль Церкви-Матери в процессе провозглашения автокефалии какой-либо поместной Церкви и считающих логическим вытекающим последствием выражение всеправославного консенсуса по этому вопросу.

Итак, св. Русская Церковь предлагает в своем докладе следующее:

"1. Следуя наставлению Апостолов и Номоканона, каноническая практика Вселенской Церкви утверждает, что основать или провозгласить новую Автокефальную Церковь имеет право лишь такой церковный орган, который обладает высшей властью в этой Церкви.

В ныне существующих автокефальных Православных Церквах такая власть присуща поместным Соборам епископов этих Церквей. Естественно, что компетенция Собора Епископов автокефальной Православной Церкви ограничивается пределами юрисдикции своей поместной Церкви. (См. о Соборах в Церковных областях-автокефалиях 2 правило Второго Вселенского Собора).

2. Провозглашение Собором Поместной Церкви новой автокефалии части своей поместной Церкви должно сопровождаться последующим признанием этой новой автокефальной Церкви со стороны всех поместных автокефальных Православных Церквей, в чем проявляется единство духа в союзе мира (Еф. 4, 3).

6. Собор епископов автокефальной Церкви может не только провозгласить новую автокефалию части своей Церкви, но и отказаться от автокефалии своей Церкви, решив присоединить ее к другой автокефальной Церкви" (пп. 1, 2, 6).

Св. Румынская Церковь приходит к подобным выводам, но придает большое значение предшествующему провозглашению автокефалии всеправославному консенсусу.

4

С помощью вышеизложенных итоговых предложений можно прийти к выводу, что выявляемые в докладах Православных Церквей на основе этих критериев основные расходящиеся положения связаны, с одной стороны, с каноническим органом, а с другой, с каноническим способом провозглашения автокефалии:

а) Каноническая компетенция в провозглашении автокефалии какой-либо Церкви принадлежит Вселенскому Собору и, следовательно, Всеправославному Собору или же по крайне мере единодушно принятому решению всеми поместными Православными Церквами (Вселенская Патриархия, Александрийская, Иерусалимская, Элладская Церковь). Согласно другим докладам, это - компетенция автокефальной Церкви, от которой отделятся область, провозглашаемая автокефальной, а одобрение других Православных Церквей выражается апостериори (Московская Патриархия, Румынская Патриархия).

б) Инициатива канонической процедуры для достижения единогласия на провозглашение автокефалии (в том, конечно, случае, когда Церковь, от которой автокефальная область, дала свое согласие и когда определены прочие канонические положения) принадлежит Вселенскому Престолу, которому в каноническом порядке было присвоено верховное первенство чести согласно канонически единодушным преданию и практике (Вселенская Патриархия, Александрийская, Иерусалимская, Элладская Церковь). В других докладах такое право инициативы признается за Церковью, от которой отделяется Церковь, провозглашаемая автокефальной; одобрение Православных Церквей на уже совершенное провозглашение запрашивается апостериори (Московская Патриархия, Румынская Патриархия, Болгарская Патриархия, Польская Церковь). Это разногласие влечет за собой другие расхождения в отношении канонического порядка провозглашения автокефалии в следующих областях:

1. канонический орган, которому направляется прошение от поместной Церкви, ходатайствующий об автокефалии,

2. канонический орган, ответственный за оценку канонических предпосылок (по содержанию и форме), необходимых для приведения в действие процедуры одобрения Православных Церквей,

3. решающий или только утверждающий характер всеправославного одобрения.

в) По каноническому преданию и практике, канонические последствия провозглашения автокефалии Поместной Церкви включают ее введение (на основе ее собственных данных) в круг Православных Автокефальных Церквей, а также установление ее прямых сношений с Вселенской Патриархией и другими автокефальными Православными Церквами, поскольку прервалась нить ее зависимости с Церковью, от которой она отошла. Вот почему возможное приведение в действие канонической процедуры для упразднения автокефалии (так же, как и ее провозглашение) делается по инициативе Вселенской Патриархии, согласно каноническому преданию и практике (Вселенская Патриархия, Александрийская Патриархия, Иерусалимская, Элладская Церковь). Другие считают это право привилегией Церкви, самостоятельно провозгласившей автокефалию (Московская Патриархия).

г) Вышеупомянутые положения, расходящиеся в вопросе канонического органа и канонической процедуры провозглашения автокефалии какой-либо поместной Церкви, влекут за собой также расхождения во взглядах относительно канонической действительности в наши дни автокефалии поместной Церкви, уже провозглашенной самостоятельно одной из автокефальных Церквей (доклад Секретариата, 1987, пар. 3).

Систематическое изучение докладов св. Православных Церквей Секретариатом по Подготовке Святого и Великого Собора привели к некоторым важным выводам, которые могли бы стать основой для преодоления вышеупомянутых расхождений:

а) Во всех докладах св. Православных Церквей выражается полное согласие с экклезиологическим обоснованием и церковным применением института автокефалии в Православной Церкви, поэтому и в этом существенном вопросе не отмечаются расхождения и обходится как само собой разумеющийся в православном предании и практике.

б) В своих докладах все Православные Церкви в конце концов согласны, несмотря на отмеченные расхождения, с тем, что только многовековое и последовательное каноническое предание Православной Церкви в состоянии предложить единодушную основу для решения современных проблем. Любой отход от канонического предания считается немыслимым, даже если отличаются критерии толкования этой традиции от канонических принципов и их исторических применений, как это отмечается в представленных докладах по этому вопросу.

в) В своих докладах Православные Церкви полностью согласны с описанием церковных и реальных предпосылок, необходимых для дарования автокефалии какой-либо поместной Церкви. Они представлены в шестой главе и в пунктах а-и доклада Вселенской Патриархии.

г) Все Православные Церкви выражают в своих докладах свое полное согласие с тем, что необходим всеправославный консенсус для провозглашения автокефалии какой-либо Церкви или в начале, через установленную инициативу Вселенской Патриархии, или апостериори по предложению Церкви-Матери, или же в сочетании с тем и другим. В любом подходе присутствует со всей ясностью всеправославное сознание того, что для провозглашения автокефалии какой-либо Церкви канонически недостаточна отдельная компетентность одной автокефальной Церкви, а также что каноническое дарование автокефалии немыслимо без изначального подтверждения православного единодушия.

д) Во всех докладах Православных Церквей, особенно в докладе Вселенской Патриархии, подчеркивается действенная связь института автокефалии и церковной администрации вообще с общей ответственностью всех поместных Православных Церквей за сохранение единства Церкви в соблюдении веры и любви. Эта действенная связь определяет и общую заботу всех поместных Церквей как о строгой приверженности установленным принципам многовекового канонического предания, так и об избежании односторонних или конъюнктурных исторических подходов и толкований института автокефалии.

е) Все Православные Церкви согласны, в большей или меньшей мере, в своих докладах со всеправославным значением введения какой-либо поместной Церкви в общение автокефальных Православных Церквей как равноправного участника; хотя в некоторых докладах предлагается некое своеобразное или даже зависящее отношение ее перед Церковью-Матерью, от которой отошла и которая все еще сохраняет право одностороннего упразднения ее автокефалии. Экклезиологическая и каноническая основа института автокефалии закрепляет равноправие автокефалии всех поместных автокефальных Православных Церквей и не позволяет различать суверенную и зависимую автокефалию в общении Православных Церквей.

ж) Во всех докладах св. Православных Церквей подчеркивается известная взаимодополняемость поместного и вселенского в православной традиции и практике, чтобы таким образом в поместной Церкви раскрывалась полностью идея экуменического свидетельства Православия, а во Вселенской Православной Церкви выражалась идея всех поместных автокефальных Православных Церквей с координирующим служением Вселенской Патриархии. Эта каноническое предание действует на основе единодушного решения всех Православных Церквей и в процессе подготовки Святого и Великого Собора, как это было подтверждено единогласным принятым Регламентом Работы Предсоборных Всеправославных Совещаний. Эта современная практика может быть использована в качестве примера всеправославного консенсуса и для функционирования института автокефалии в Православной Церкви.

з) Во всех докладах Православных Церквей полностью сознается не только серьезность рассматриваемого нами вопроса, но и непредсказуемые или даже неконтролируемые последствия любого отхода от установленной канонической традиции, касающейся работы организационных структур Православной Церкви. Небольшие исторические отклонения могут ниспровергнуть саму экклезиологическую основу действенного отношения между административными схемами и единством Церкви и привести к неконтролируемой православным сознанием раздробленности Православия на неограниченное количество автокефальных Церквей. Ответственность за это несет и нынешняя Межправославная Подготовительная Комиссия.

1991.11.01. Слово Митрополита Филарета на на открытии Собора УПЦ

 
Слово Митрополита Киевского и всея Украины Филарета на открытии Собора Украинской Православной Церкви
 
 
ВАШИ ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВА,
ПРЕОСВЯЩЕНСТВА,
ДОРОГИЕ УЧАСТНИКИ СОБОРА!
 
По воле Божией, во имя святой Троицы Отца, Сына и Святого Духа, движимые заботой о спасении душ. вверенной нам всеукраинской паствы, мы собрались в Киево-Печерской Лавре в храме преподобных Антония и Феодосия на Собор Украинской Православной Церкви, чтобы обсудить ее насущные проблемы.
 
На Поместный Собор прибыл весь украинский епископат, делегаты от 22 епархий в лице клириков и мирян, избранных на епархиальных собраниях, представители 32 монастырей, в том числе Киево-Печерской и Почаевской Лавр, а также представители Киевской, Одесской и Волынской семинарий.
 
Прошел год после того, как архиерейский собор Русской Православной Церкви даровал Украинской Православной Церкви самостоятельность и независимость в управлении. Это важное решение дало положительные результаты для нашей Церкви. Прежде всего, оно способствовало сохранению единства нашей паствы и препятствовало распространению раскола на Украине.
 
Украинская Православная Церковь осуществляет свое служение в новых исторических условиях. Отношения между Церковью и государством развиваются на качественно иной основе, благоприятной для христианского служения. Однако положительные процессы, происходящие внутри, очень сложны.
 
Развитие церковной жизни тормозится деструктивными явлениями. Мы имеем в виду прежде всего насилие по отношению к православным со стороны экстремистских кругов католиков восточного обряда, а также раскольническое движение украинских автокефалистов.
 
Украина сегодня переживает ответственный период своего исторического становления в качестве независимого государства. И Украинская Православная Церковь, исполняя свою спасительную миссию, поддерживает общенациональное возрождение своего народа, способствует его духовному очищению.
 
Мы должны способствовать укреплению единства православия на Украине, установлению мира между различными вероисповеданиями, формированию в обществе атмосферы терпимости, взаимопонимания и сотрудничества в созидании украинского государства, и особенно — в делах милосердия, духовно-нравственного и национального возрождения.
 
Государственная независимость Украины ставит перед нами вопрос об образовании независимой Православной Церкви на Украине. В настоящее . время мы являемся самостоятельной и независимой Церковью, но наша независимость неполная. В условиях новой государственной структуры возникает опасность дальнейшего распространения автокефального раскола на Украине.
 
Все эти факторы побудили Священный Синод принять решение о созыве Собора Украинской Православной Церкви для обсуждения вопроса о полной самостоятельности и независимости Украинской Православной Церкви.
 
Но мы не можем объявить самочинную автокефалию. Мы пойдем каноническим путем. А это значит, что нам надо обратиться к Матери-Церкви с просьбой о даровании Украинской Православной Церкви полной независимости с тем, чтобы она, после признания ее Восточными Патриархами и всеми Поместными Церквами, стала равной им Поместной Церковью.
 
Благодарим Бога за Его милость к нашей святой Церкви и верим, что нашими общими молитвами Господь укрепит всех нас, участников настоящего Освященного Собора, в единомыслии и мире совершить предстоящее деяние. Да почиет на нас «Дух Господень, дух премудрости и разума, дух совета и крепости, дух ведения и благочестия» (Ис. 11, 2).
 

Собор Украинской Православной Церкви объявляю открытым.

 

Джерело: churchby.info

1991.11.02. Слово Митрополита Филарета при закрытии Собора УПЦ

 
Слово Митрополита Киевского и всея Украины Филарета при закрытии Собора Украинской Православной Церкви
 
ВАШИ ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВА,
ПРЕОСВЯЩЕНСТВА,
ДОРОГИЕ ДЕЛЕГАТЫ СОБОРА!
 
Содействием Святого Духа Освященный Собор Украинской Православной Церкви успешно завершил свою работу. Мы рассмотрели и всесторонне обсудили вопрос о полной самостоятельности и независимости Украинской Православной Церкви.
 
Желая иметь благословенный мир, братское единение с Матерью-Церковью и богозаповеданную любовь Христову, наш Собор единодушно и единогласно принял историческое решение: обратиться к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и епископату Русской Православной Церкви с просьбой даровать Украинской Православной Церкви полную каноническую самостоятельность, т. е. автокефалию.
 
Собор считает, что для блага Церкви в независимой Украине должна быть независимая Церковь. Она будет способствовать укреплению единства православия на Украине, служить примирению и установлению согласия между враждующими ныне вероисповеданиями, сплочению всех национальностей, проживающих на Украине. Наша 35-миллионная паства будет развивать дела милосердия и духовно-нравственного обновления всякого человека, приходящего к Богу.
 
Мы сознаем, что в условиях, когда люди в течение нескольких поколений воспитывались в духе, чуждом вере и христианской нравственности, трудно возродить человека. Но мы, наученные Евангелием Господа нашего Иисуса Христа, знаем, что то, что невозможно человеку, возможно Богу.
 
Мы также осознаем, что на Украине действует не только созидательные, но и разрушительные силы. Собор призывает нашу многомиллионную паству возносить молитвы Господу, чтобы Он благословил независимую Украину и ее народ трудиться в союзе мира и братской любви. Мы веруем и исповедуем, что для верующего человека даже в самых трудных обстоятельствах жизни есть надежда на лучшее. В истории нашего Отечества эта вера, соединенная с надеждой, никогда не посрамляла наших предков. Надеемся, что она не посрамит и нас.
 
В то время, когда в нашем обществе проявляется жестокость и нетерпимость друг к другу, Церковь Христова призывает всех нас любить ближнего своего как самого себя. Любовь Христова должна объединять людей.
 
Джерело: churchby.info

 

1991.11.03 Обращение Собора УПЦ к Святейшему Патриарху Алексию II и епископату РПЦ

Обращение Собора Украинской Православной  Церкви к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и епископату Русской Православной Церкви
 
 
Ваше Святейшество!
Ваши преосвященства!
 
Собор Украинской Православной Церкви, собравшийся 1 -—3 ноября 1991 года в богоспасаемом граде Киеве, в древней святыне — Свято-Успенской Киево-Печерской Лавре под председательством Блаженнейшего Филарета, Митрополита Киевского и всея Украины, имел суждение по вопросам церковной жизни на Украине, в связи с новыми социально-политическими условиями, приобретением Украиной статуса независимого государства.
 
Участники Собора, представляющие весь украинский епископат, клир, мирян, монастыри и духовные учебные заведения, единогласно определили обратиться к Вашему Святейшеству и епископату Русской Православной Церкви с просьбой даровать Украинской Православной Церкви полную каноническую самостоятельность, т. е. автокефалию, содействовать признанию Украинской Православной Церкви всеми Поместными Церквами как равноправной Церкви-Сестры в семье Православных Церквей и способствовать учреждению Восточными Патриархами и Главами других Поместных Церквей Киевского Патриархата.
 
Во исполнение сего определения мы смиренно обращаемся к Вам, Ваше Святейшество, и всему епископату Русской Православной Церкви с этой жизненно важной просьбой. Мы верим, что положительное решение этого вопроса принесет то желанное умиротворение и единство, которого так ожидает наш верующий народ, перенесший множество различных испытаний на тернистом пути к своему возрождению.
 
При этом почтительно прилагаем Определения Собора Украинской Православной Церкви, в которых всесторонне обосновывается наша просьба. Мы выражаем надежду, что предоставление полной самостоятельности Украинской Православной Церкви позволит ей на современном этапе не только преодолеть возникшие разделения, но и благоуспешно вести народ Божий ко спасению, сохранять заповеданное Господом единство в союзе мира и молитвенное общение как с Матерью Русской Православной Церковью, так и со всеми Поместными Православными Церквами.
 
С любовью о Господе
 
От имени участников Собора Епископат Украинской Православной Церкви:
 
МИТРОПОЛИТ КИЕВСКИЙ И ВСЕЯ УКРАИНЫ
 
МИТРОПОЛИТ ХАРЬКОВСКИЙ И БОГОДУХОВСКИЙ
 
МИТРОПОЛИТ ХЕРСОНСКИЙ И ТАВРИЧЕСКИЙ
 
АРХИЕПИСКОП ЧЕРНИГОВСКИЙ И НЕЖИНСКИЙ
 
АРХИЕПИСКОП ВИННИЦКИЙ И БРАЦЛАВСКИЙ
 
АРХИЕПИСКОП ПОЛТАВСКИЙ И КРЕМЕНЧУГСКИЙ
 
АРХИЕПИСКОП ЖИТОМИРСКИЙ И ОВРУЧСКИЙ
 
АРХИЕПИСКОП РОВЕНСКИЙ И ОСТРОЖСКИЙ
 
АРХИЕПИСКОП ОДЕССКИЙ И ИЗМАИЛЬСКИЙ
 
ЕПИСКОП СУМСКОЙ И АХТЫРСКИЙ
 
ЕПИСКОП ЛУГАНСКИЙ И СТАРОБЕЛЬСКИЙ
 
ЕПИСКОП МУКАЧЕВСКИЙ И УЖГОРОДСКИЙ
 
ЕПИСКОП КИРОВОГРАДСКИЙ И НИКОЛАЕВСКИЙ
 
ЕПИСКОП ВОЛЫНСКИЙ И ЛУЦКИЙ
 
ЕПИСКОП ХМЕЛЬНИЦКИЙ И КАМЕНЕЦ-ПОДОЛЬСКИЙ
 
ЕПИСКОП ЛЬВОВСКИЙ И ДРОГОБЫЧСКИЙ
 
ЕПИСКОП ДНЕПРОПЕТРОВСКИЙ И ЗАПОРОЖСКИЙ
 
ЕПИСКОП СИМФЕРОПОЛЬСКИЙ И КРЫМСКИЙ
 
ЕПИСКОП ЧЕРНОВИЦКИЙ И БУКОВИНСКИЙ
 
ЕПИСКОП ТЕРНОПОЛЬСКИЙ И КРЕМЕНЕЦКИЙ
 
ЕПИСКОП ИВАНО-ФРАНКОВСКИЙ И КОЛОМЫЙСКИЙ
 
ЕПИСКОП ДОНЕЦКИЙ И СЛАВЯНСКИЙ
 
ЕПИСКОП ПОЧАЕВСКИИ ВИКАРИЙ КИЕВСКОЙ ЕПАРХИИ
 
 
Джерело: churchby.info
 
 

 

1991.11.03 Послание Собора Украинской Православной Церкви клиру, монашествующим и всем верным чадам Святой Украинской Православной Церкви

Всечестные во Христе отцы, братья и сестры!
 
Заботясь о единстве Церкви, раздираемой ныне стихиями мира сего и имея попечение о благе нашего народа, мы, члены Освященного Собора Украинской Православной Церкви, собравшиеся 1—3 ноября сего года в древнем Киеве, руководимые Духом Святым, имели суждения по вопросам церковной жизни на Украине.
 
Наша Святая Церковь всегда, во дни нестроений и в часы благоденствия, оставалась со своим народом. Уже тысячу лет, со времен крещения Руси, существует это великое единство Церкви и народа, хотя в этой тысячелетней истории и было немало противоречий и отклонений от правды.
 
Со времен принятия христианства Киевская митрополия входила в состав Константинопольского Патриархата.
 
В 1469 году, в результате образования Русского государства и Польско-Литовского княжества, Киевская митрополия была разделена на две части: одна из них стала автокефальной Русской Православной Церковью, а вторая часть осталась в составе Константинопольского Патриархата.
 
В тяжелых исторических условиях, находясь под гнетом католичества и польских королей, но желая спасти православие и нацию, украинский народ при Богдане Хмельницком воссоединился с братской Россией, с которой объединяли его святое Православие, история и культура.
 
Это политическое событие и повлекло за собой воссоединение Киевской митрополии с Московским Патриархатом в 1686 году.
 
Сегодня, в новых социально-политических условиях, когда Украина стала независимым государством, Украинская Православная Церковь печется о судьбе своих верных чад, о национальном мире и чистоте святого Православия, о единстве украинского народа в лоне единой Церкви. В связи с этим наш Собор, представляющий епископат, клир, мирян, монастыри и духовные учебные заведения, единогласно постановил: обратиться к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию и к епископату Русской Православной Церкви с просьбой о даровании Украинской Православной Церкви полной самостоятельности.
 
Испрашивая себе статус полной самостоятельности, Украинская Православная Церковь этим актом никоим образом не обособляется и не нарушает древних канонов Православной Церкви. Она не отделяется от Вселенского православия и, тем более, от Русской Православной Церкви. В отношениях со всей православной полнотой мы будем руководствоваться христианской заповедью: у Христа нет ни иудея, ни язычника, ни раба, ни свободного, ибо все мы — одно во Христе (Гал. 3, 28), и сохранять с ней единение и молитвенное общение в союзе мира и христианской любви со всеми нациями нашего Отечества.
 
Мы призываем православных всех национальностей, проживающих на Украине, и прежде всего украинцев и русских, любить друг друга, как Христос возлюбил всех нас, и почитать Украинскую Православную Церковь Церковью Христовой, спасающей всякого человека, приходящего к Богу.
 
Мы также обращаемся и ко всем именующим себя «Украинской Автокефальной Православной Церковью», уклонившимся от церковного единства, с призывом возвратиться в лоно Святой Украинской Православной Церкви, потому что разделения вносят соблазн в Церковь и разобщение в наш народ, ибо сила заключается не в разделении, а в единстве.
 
Собор Украинской Православной Церкви считает своей священной обязанностью заявить, что богослужебным языком по-прежнему остается церковнославянский, на котором на протяжении тысячелетия совершали богослужения и молились наши предки. На Украине существует два равноценных произношения церковнославянского языка: восточное и западное. В Православной Церкви нет никаких ни канонических, ни вероучительных препятствии для употребления национальных языков в богослужении. Поэтому Украинская Православная Церковь допускает употребление украинского языка в богослужении в тех случаях, когда не менее двух третей прихожан желают этого. Языком проповеди на Украине являются украинский и русский, а также другие национальные языки. Решаюший голос в этом вопросе принадлежит пастве и пастырям.
 
Собор призывает пастырей нашей святой Церкви благоговейно совершать богослужения и неленостно проповедовать Слово Божие. Пастырям необходимо чаще вспоминать наставление апостола Петра: «Пасите стадо Божие, какое у вас, надзирая за ним не принужденно, но охотно и богоугодно, не для гнусной корысти, но из усердия, и не господствуя над наследием Божиим, но подавая пример стаду; и когда явится Пастыреначальник, вы получите неувядающий венец славы» (I Пет. 5, 2—4).
 
Верующим необходимо теснее объединяться вокруг своих священников, помогать им в пастырских трудах, в организации воскресных школ, а также в делах милосердия, в реставрации и строительстве святых Божиих храмов. Мы также призываем пасомых с надлежащим благоговением относиться к своим священникам и архиереям, помня слова священномученика Игнатия Богоносца: «Где епископ — там и Церковь, где нет епископа — там нет Церкви». Самочиние, неповиновение своему епископу нарушает христианское единство и является одним из самых тяжких грехов против Церкви.
 
Собор призывает Божие благословение на вновь открывающиеся многочисленные обители на Украине и на их насельников, выражая надежду, что они станут оплотом православия и духовными светочами нашей земли.
 
Церковь не должна вмешиваться в деятельность политических партий, и политики не должны вторгаться во внутреннюю церковную жизнь. Стихии мира сего не могут властвовать там, где действует благодать Божия.
 
Мы, как служители и проповедники правды и милосердия Божия, отвергаем шовинизм, сепаратизм и национальную рознь. Мы осуждаем насилие, ненависть, жестокость, пьянство, наркоманию и другие пороки, которые растлевают каждого человека в отдельности и общество в целом.
 
Мы благословляем независимую Украину и призываем верующих всех вероисповеданий прекратить насилие и религиозную рознь, делать все возможное для создания атмосферы терпимости, гражданского согласия между верующими всех вероисповеданий, их взаимопонимания и сотрудничества в духовно-нравственном и национальном возрождении, в благотворительной деятельности на благо всего украинского народа. Будем, внимая наставлению апостола Павла, «стараться иметь мир со всеми и святость, без которой никто не увидит Господа» (Евр. 12, 14).
 
Призываем всех вас, возлюбленные братья и сестры, быть верными чадами Церкви и добрыми гражданами нашего Отечества, исполнять свой гражданский долг, честно трудиться на благо Украины и подавать добрый пример окружающим, ибо Господь говорит: «Тако да просветится свет ваш пред человек, яко да видят ваши добрые дела и прославят Отца вашего иже на небесах» (Мф. 5, 16). Благодать Господа нашего Иисуса Христа, и любовь Бога и Отца, и причастие Святого Духа да будет со всеми вами.
 
Аминь.
 
Джерело: churchby.info

1991.11.03 Председателю Верховного Совета Украины Кравчуку Л. М.

Уважаемый Леонид Макарович!
 
Мы, епископат, клир, миряне, монашествующие, преподаватели и учащиеся духовных учебных заведений, собравшиейся 1—2 ноября 1991 года на Собор Украинской Православной Церкви в столице нашей Родины городе Киеве, в Киево-Печерекой Свято-Успенской Лавре, с молитвами и упованием на милосердие Божие приняли решение обратиться к Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и собору епископов Русской Православной Церкви с прошением предоставить нашей Украинской Православной Церкви полную независимость, то есть каноничную автокефалию. Этим обращением Собор Украинской Православной Церкви выражает волю и чаяния своей 35-миллионной паствы.
 
Наша святая Церковь всегда, в дни невзгод и времена благоденствия оставалась со своим народом. И потому самостоятельность Украинской Православной Церкви в независимом Украинском государстве является канонически оправданной и исторически неизбежной.
 
Все мы, участники Собора Украинской Православной Церкви, собравшись под благодатным покровом святых киево-печерских, молились, чтобы Господь благословил и церковные начинания, и становление государственности на Украине.
 
Православные верующие Украины от всего сердца благодарят Вас, как Главу парламента Украинского государства, за заботы о благополучии нашего народа и вместе с тем заверяют, что епископат и клирики Украинской Православной Церкви приложат все силы для формирования нашего общества в атмосфере терпимости и согласия между различными конфессиями.
 
Призываем Божие благословение на Вас, на Украинское правительство и парламент, просим Божией помощи в Вашей плодотворной работе на благо нашего народа.
 
ФИЛАРЕТ,
 
МИТРОПОЛИТ КИЕВСКИЙ И ВСЕЯ УКРАИНЫ
 
Джерело: churchby.info

1991.11.03. Слово Митрополита Филарета в Софийском Соборе

Слово Митрополита Киевского и всея Украины Филарета в Софийском Соборе
 
Сегодня, по воле Божией, во славу святой Троицы Отца, Сына и Святого Духа мы совершили Божественную литургию в святой Софии, где еще во времена Ярослава Мудрого вокруг Киевского митрополита объединялись все епископы Руси.
 
Для всех нас это исторический день. Он будет записан на страницах нашей церковной истории.
 
1-2 ноября сего года в Кие во- Печерской Лавре, в храме преподобных Антония и Феодосия состоялся Собор Украинской Православной Церкви, в котором приняли участие весь украинский епископат, делегаты из 22 епархий от клира и мирян, представители 32 монастырей и трех духовных семинарий: Киевской, Одесской и Волынской. Все они вместе представляли почти пять с половиной тысяч приходов с 35-миллионной паствой.
 
Собор единогласно принял решение обратиться к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и епископату Русской Православной Церкви с просьбой даровать Украинской Православной Церкви полную каноническую самостоятельность, т. е. законную автокефалию. Собор отвергает самочинную автокефалию, которая завела православных людей в раскол. Мы хотим на Украине такой Церкви, которая пребудет в единении не только с Русской Православной Церковью, но со всеми Поместными Православными Церквами.
 
Государственная независимость Украины поставила перед нами вопрос о полной канонической независимости Православной Церкви на Украине.
 
Украинская Православная Церковь прежде всего заботится о сохранении православной веры, священных канонов, церковнославянского языка, старого церковного календаря и всех обычаев, которыми жили наши предки. Она не хочет, чтобы православных людей заставляли идти в автокефальный раскол. Наша Церковь стремится к тому, чтобы украинский народ сохранял веру святого князя Владимира, который принял христианство из Византии и никогда не был католиком, как утверждают некоторые униатские исследователи, фальсифицируя историю.
 
На этом святом месте мы исповедуем, что будем твердо стоять во святом православии, которое мужественно защищали наши предки, и среди них — запорожские казаки.
 
Православная вера и христианская любовь принадлежат к тем вечным ценностям, которые Евангелие Христово называет драгоценной жемчужиной и которые нельзя сравнить ни с какими материальными ценностями. За эти вечные ценности мученики Христовы отдавали свою жизнь, для их приобретения преподобные отцы уходили в пещеры, пустыни, леса и монастыри. Этими ценностями жил наш благочестивый народ на протяжении тысячелетия.
 
В годину лихолетия, в годину испытаний православная вера и христианская любовь, милосердие и упование на Бога помогали нашему народу сохранять свою свободу, национальное достоинство и человеческий облик.
 
Наш Собор предупреждает, что путь Украинской Православной Церкви будет нелегким. Церковь вынуждена действовать в условиях духовного обнищания страны, когда Церковь, веками обладавшая на Руси духовным могуществом и культурно-созидательной силой, было отведено место «пережитка прошлого».
 
Наше общество хотело построить счастливую жизнь без Бога и без веры. А теперь мы пожинаем плоды бездуховности и безнравственности. Посеяли ветер, теперь пожинаем бурю. Люди, воспитанные в духе, враждебном христианской морали и не знающие духовных сокровищ, хранимых Церковью, наряженные в чуждые им «одежды демократии», продолжают прежнюю борьбу с Церковью, однако новыми методами. При этом они не гнушаются и прямой клеветой. Они стараются бросить тень на нашу Церковь и ее служителей, обвиняя их в разных грехах.
 
Однако мы должны помнить слова ап. Павла, сказавшего: «Все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе, будут гонимы» (2Тим.З, 12).
 
Наша Церковь будет идти узким и тернистым путем, ибо он ведет к Царству Божию и к жизни вечной.
 
Как и в 20-е годы, Церковь снова потрясают расколы. Украина стала ареной религиозной борьбы. Некоторые люди, именующие себя христианами, забыли Христа и его заповеди. Господь сказал: «По тому узнают, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собой». Но те, кто творит насилие, сеет вражду между христианами и вообще между людьми, напрасно думают, что они служат Христу и являются Его учениками.
 
Мы призываем нашу украинскую паству возносить молитвы Господу нашему Иисусу Христу за народ и власти независимой Украины, чтобы люди всех национальностей жили и трудились в союзе мира и братской любви.
 
Все мы обязаны формировать в обществе атмосферу терпимости, гражданского согласия между верующими всех вероисповеданий и всех религий, их взаимопонимания и сотрудничества на благо народа Украинского государства.
 
Сегодня, в этот исторический и праздничный день, мы обращаемся разумом и сердцем к нашему Спасителю, чтобы Он наставил нас на путь мира и согласия, укрепил нас в христианской любви, даровал нам надежду, послал изобилие земных плодов, умудрил правителей в их нелегком служении своему народу.
 
Будем помнить, что Господь не оставит без Своей помощи всякого, кто обращается к Нему с верой и молитвой.
 
Джерело: churchby.info

 

1991.11.1–3. Доклад Митрополита Киевского и всея Украины Филарета

Украинская Православная Церковь является прямой правопреемницей Киевской митрополии, основанной после Крещения Руси в 988 г. святым равноапостольным князем Владимиром. Всемирное празднование 1000-летия Крещения Руси убедительно показало всему миру, что русское православие имеет свои истоки в Киеве.
 
Принятие Киевской Русью христианства и образование Русской Церкви явилось важнейшей составной частью всемирной истории, пережившей в X ст. радикальный нравственный перелом. Произошло духовное преображение Киевской Руси, огромной и могущественной державы Восточной Европы.
 
Христианская вера пришла на Русь из Византии, поэтому и основанная в ней Киевская митрополия находилась в каноническом подчинении Константинопольского патриарха. Однако эта зависимость от греков ограничивалась актами высшего канонического порядка, без вмешательства во внутренние дела управления Церкви. Константинопольские патриархи твердо придерживались своего права постав-ления митрополита на Киевскую кафедру, поэтому первыми Киевскими митрополитами были греки. Однако уже и в то время Русская Церковь сознавала полноту своей власти, и ее зависимость от греков имела только канонический характер. Уже при Ярославе Мудром, в 1051 г., собором русских епископов был поставлен на митрополичью кафедру киевлянин-пресвитер Иларион. Подобный случай повторился через 100 лет, когда по воле Киевского князя Изяслава II был посвящен на Киевскую кафедру Климент Смолятич. Эти примеры свидетельствуют не только о росте политического авторитета Киевской державы, но и об укреплении духовных сил церковной иерархии, о ее понимании того, что когда во главе родной Церкви будет стоять сын своего народа, то он лучше послужит его благу, чем иностранец. В XI в. большинство епископских кафедр занимали епископы местного происхождения. Только один Киево-Печерский монастырь в домонгольский период дал Церкви до 50 епископов из числа своих монахов.
 
Свидетельством возрастания духовных сил Церкви было и стремительное развитие христианского подвижничества. Зародившись в Киеве, монашество стало быстро распространяться по всей Киевской Руси. Местные подвижники несли соседним народам не только евангельское благовестие, но и основывали монастыри, которые со временем становились очагами грамотности, а также примером хозяйствования на высоком культурном уровне.
 
Принятие христианства имело положительное влияние на нравственность и политику, быт и культуру Киевской Руси.
 
В раздробленной после смерти Ярослава Мудрого на удельные княжества державе Церковь была единственной силой, объединяющей княжества в единое целое, потому что все епархии зависели от Киевского митрополита и тяготели к митрополичьей кафедре. Церковь заботилась и об авторитете государственной власти. Летопись сохранила нам обращение одного из Киевских митрополитов к великому князю: «Княже,— говорил он,— мы поставлены в Русской земле Богом удерживать вас от кровопролития». Это сдерживание имело важное значение в период муждуусобной борьбы русских князей, когда на Руси ослабевало государство и гибло население. Благотворно влияла Церковь и на общественную жизнь, в частности на ликвидацию рабства. В своих проповедях она утверждала, что свободные и рабы равны перед Богом. Положительно влияло христианство и на изменение понятия о семье, искореняя из жизни многоженство и язычесткие обычаи кражи и купли жен. Под влиянием Церкви жена становится другом, а не рабом. Церковь боролась и с другими безнравственными обычаями, такими как кровная месть, колдовство и всякие суеверия.
 
Церковь на Руси активно влияла на развитие культуры: в народе расширялась грамотность, духовное просвещение. При архиерейских кафедрах и монастырях основывались школы и библиотеки. Первая на Руси библиотека была основана в Киеве Ярославом Мудрым.
 
Так как религиозный культ сопровождается не только молитвами, обрядами и другими богослужебными действиями, но и строительством храмов, музыкой, песнопениями иконописанием, то с принятием христианства на Руси стали широко распространяться и эти виды искусства. Наглядным свидетельством этого является Киевская София
Делегаты Украинской Православной Церкви подписывают определения Собора УПЦ-
заиками и фресками, а также другие храмы того времени в Киеве, Чернигове и других городах Киевской Руси. Среди строителей и украсителей этих величественных сооружений, кроме греков, были и свои талантливые мастера. Киевский Патерик приводит имена некоторых из них. Среди иконописцев он упоминает монахов Алипия и Григория, среди врачей-целителей — преподобного Агапита, а среди певцов — доместика монастыря (учителя пения) Стефана. Об успешном развитии в Киеве искусства песнопения свидетельствует тот факт, что на основе греческого и болгарского распевов здесь появился свой высокохудожественный киевский «знаменный» распев, пронизанный мотивами народной обрядовой песни.
 
Таким образом, Киевская Русь до татаро-монгольского нашествия была могучей и культурной державой Восточной Европы.
 
Татаро-монгольское нашествие 1237—1240 гг. положило конец религиозному и культурному развитию, вызванному принятием христианства. В 1246 г. Киев; разрушенный ханом Батыем, утрачивает значение политического и культурного центра Руси. Митрополит Кирилл, назначенный на Киевскую кафедру Константинопольским Патриархом, не остается в Киеве, а переселяется во Владимир на Клязьме. Его преемники остаются во Владимире, а затем переезжают в Москву, хотя и сохраняют титул митрополитов Киевских и всея Руси.
 
Могучие галицко-волынские князья, которые привыкли видеть рядом с собой митрополита, испытывая давление со стороны латинства, добиваются для себя отдельного митрополита. Такие же требования выдвигают перед Константинополем и литовские князья, которые стремились ослабить духовные связи своих православных подданных с Московским княжеством.
 
Галицкий князь Юрий I Львович добился от Константинополя образования Галицкой митрополии. Первым Галиц-ким митрополитом стал Нифонт (+ 1305 г.). После его смерти князь Юрий I послал в Константинополь кандидата на Галицкую митрополию игумена Ратенского монастыря Петра, которого в патриархии решили поставить единым митрополитом Киевским и всея Руси, чтобы таким образом удовлетворить всех. Но митрополит Петр долго в Киеве не задержался, а, как и его предшественник, отправился во Владимир, а затем — в Москву, где и умер в 1326 г.
 
Симеон Гордый, который в то время вел борьбу за звание великого князя Московского, вместе с митрополитом Феог-ностом,преемником Петра, обратился в Константинополь с просьбой, чтобы вся Русь имела одного митрополита. И Константинопольский собор 1347 г. постановил, чтобы все русские епархии впредь подчинялись Киевскому митрополиту. Но сами же Константинопольские патриархи отступили от своего решения и в 1371 г., по требованию польского короля Казимира Великого, поставили в Галицию митрополита Антония.
 
А в Москве после смерти Феогноста митрополичью кафедру занял епископ Владимирский Алексий. Митрополитом Литовско-Русского княжества был посвящен Роман, который вскоре умер. Литовский князь Ольгерд стал добиваться от Константинопольской патриархии нового митрополита. Патриархия приняла альтернативное решение: посвятить кандидата литовского князя Киприана митрополитом Киевским и всея Руси с тем, чтобы он, пока жив митрополит Алексий, управлял епархиями Литовско-Русского княжества, а потом стал бы единым митрополитом Руси и Литвы. Но осуществилось это намерение только в 1389 г., потому что заключенная Кревская уния обьединила Великое княжество Литовское с Польшей. Литовский князь Ягайло, женившись на польской королеве Ядвиге, обещал за руку Ядвиги и за признание его королем Польским окатоличить не только Литву, но и украинские и белорусские земли, входившие в состав его королевства.
 
РАЗДЕЛЕНИЕ РУССКОЙ ЦЕРКВИ
НА ДВЕ МИТРОПОЛИИ:
КИЕВСКУЮ И МОСКОВСКУЮ
 
Вскоре после этого произошло разделение Русской Церкви на Московскую и Киевскую митрополии, волновавшее нашу Церковь несколько десятков лет. В то время вся Русская Церковь еще находилась в юрисдиции Константинопольского патриарха. В 1448 г. Москва самостоятельно поставила митрополитом Киевским и всея Руси Рязанского митрополита Иону. Одной из причин самостоятельного, без благословения Константинополя, поставления митрополита было отпадение в унию с Римом Константинопольского патриарха Григория Маммы. Это произошло в годы заключения Флорентийской унии (1439 г.). Русская Церковь фактически разделилась на две митрополии еще при святителе Ионе, причисленного впоследствии к лику святых.
 
Разделение Русской Церкви началось еще до митрополита Фотия (+1431 г.), продолжалось при нем, а завершилось после кончины святителя Ионы ( + 1461 г.). Это свидетельствует о том, что причина разделения заключалась не в лицах, возглавлявших Русскую Церковь, а в условиях, в которых она тогда находилась. Юго-западная часть Киевской Руси была тогда под властью литовских князей. Русские епархии, находившиеся на ее территории, были удалены от Москвы-кафедры Киевских митрополитов.
 
Великий князь литовский Витовт проявлял недовольство тем, что его православные русские епархии управлялись митрополитом, находившимся не на подвластной ему территории. Кроме того, Витовта беспокоило то обстоятельство, что доходы его епархии шли в Москву, а не на пользу Литовского княжества. Духовенство и князь обращали внимание на тот факт, что Московский митрополит редко посещает их епархии. (Гваньини: «Митрополит Московский посещал Литовскую Россию через шесть лет на седьмом для сбора денег», р. 17. Никоновс. летоп. 5,51). «И се ныне Фотий митрополит все узорочье церковны и сосуды переносит на Москву, и весь Киев пусто сотвори тяжкими пошлинами»,— так говорил князь Витовт (см.: Архиепископ Черниговский Филарет Гумилевский «История Церкви», Москва, 1888 г., т. III. стр. 6).
 
 
Разделение происходило не без споров и не без затруднений. Причиной тому было то, что Русская Церковь в течение четырех с половиной столетий управлялась единым митрополитом. Московский великий князь и духовенство привыкли к тому, что Константинополь поставляет одного митрополита на всю Русь. Кроме того, в Московской Руси опасались, что Литовский князь-католик не будет поддерживать православие. Последнее обстоятельство беспокоило и Константинопольского патриарха. Москва не хотела отказываться также от чести быть духовной сталицей всей Руси и защитницей Православия.
 
Святитель Иона многое сделал для предотвращения разделения Русской Церкви, но не имел успеха, потому что исторические обстоятельства требовали другого решения. То, что предвидели уже давно, что рано или поздно должно было совершиться, произошло при этом святителе.
 
Половина древнерусских епархий находилась не в русских владениях, а в литовских и польских. Литовский князь и польский король с опасением смотрели на подчинение своих подданных Московскому митрополиту, действовавшему под влиянием своего великого князя. Он желал быть независимым от Московского великого князя и в церковных делах. Король Казимир добился желаемого и отнял у великого Московского князя и у митрополита все православные епархии на территории Польско-Литовского государства и подчинил их особому митрополиту.
 
Произошло это таким образом. Прошла 17 лет с тех пор, как Исидор, принявший Флорентийскую унию, бежал из Москвы, и около 10 лет, как святитель Иона управлял Русской Церковью, обьявившей себя автокефальной. В 1458 г. после совещания с кардиналами и Исидором папа Каллист III, не добившись своей цели — подчинить себе всю Русскую Церковь, задумал разделить ее на две части и подчинить одну из них. Как уже было сказано выше, этого желал и польско-литовский король. Часть, на которую претендовал папа, находилась в польских и литовских областях. В нее входили девять епархий: Брянская (Черниговская), Смоленская, Перемышльская, Туровская, Луцкая, Владимирская, Холмская, Полоцкая и Галицкая. Рим решил отнять эти епархии у митрополита Ионы и передать их другому митрополиту. Исидор согласился передать эту часть Киевской митрополии своему ученику, тоже принявшему унию, Григорию Болгарину. Бывший Константинопольский патриарх Григорий Мамма (униат), лишенный впоследствии кафедры за приверженность к Риму, возвел Григория в сан митрополита «Киевского, Литовского и всей нижней России».
 
В течение десяти лет Григорий Болгарин хлопотал об упрочении своей власти и введении унии, но убедившись в бесплодности своих стараний ввести унию и в номинальности своего положения, в 1469 г. отправил в Константинополь своего посланца с дарами и с просьбой к патриарху Дионисию (1469—1476 гг.) дать ему благословенную грамоту на Литву и одновременно на Москву. Патриарх Дионисий дал Григорию благословение и утвердил в сане митрополита. Воссоединившись с православной Церковью — искренне или притворно — митрополит Григорий Болгарин в 1469 г. снова подчинил Киевскую митрополию на территории Литвы и Польши Константинопольскому патриарху, («Православная Богословская энциклопедия», Петербург, 1903 г., т. IV, стр. 689). С 1448 по 1469 г. Киевская митрополия на территории Польско-Литовского государства в составе Русской Церкви была автокефальной. В 1469 г. русские епархии в Литве и Польше признали Григория Болгарина митрополитом, после чего преемники святителя Ионы перестали называться Киевскими митрополитами. Юго-западные епархии Русской Церкви образовали отдельную Киевскую митрополию в составе Константинопольского патриархата. Ее епископы стали избирать себе особого митрополита. Первым таким митрополитом Киевским после Григория Болгарина был Мисаил. Кафедра Киевского митрополита находилась сначала в Вильно, иногда в Новгородке (Ново-грудке), а затем в Киеве (см.: Архиепископ Филарет Гуми-левский. Там же, стр. 11 —12).
Первосвятители Русской Церкви, получившие автокефалию, стали называться «Митрополитами всея Руси», а предстоятели Киевской митрополии в составе Константинопольского патриархата — «Митрополитами Киевскими и всея Руси» (Акты Южн. и Западн. России, I; стр. 48, 63, 73, 124).
 
ВОССОЕДИНЕНИЕ
КИЕВСКОЙ МИТРОПОЛИИ
С МОСКОВСКИМ ПАТРИАРХАТОМ
 
После воссоединения Украины с Россией в 1654 г. Москва стала предпринимать активные действия по церковному объединению Киевской митрополии с Московским патриархатом. Церковное единство необходимо было для укрепления единства государственного. Православное население Украины нуждалось в защите своей веры и в гарантии гражданской свободы. Поэтому низшие слои духовенства и миряне приветствовали действия Богдана Хмельницкого.
 
Однако Киевский митрополит Сильвестр Косов только под сильным давлением Запорожского войска принял присягу на верность царю Алексею Михайловичу. В то же время он категорически отверг требование Московского патриарха Никона о переходе Киевской митрополии в юрисдикцию Московского патриархата. Несмотря на то, что Украина вошла в состав Русского государства, Киевская митрополия в течение 30 лет сохраняла подчинение Константинопольскому патриарху.
 
Причина заключалась в том, что украинской иерархии выгоднее было находиться в юрисдикции Константинопольского патриарха, который, находясь далеко за границей, ничем не ограничивал их церковной свободы. Московская патриаршая власть могла лишить украинскую иерархию этой свободы. Кроме того, значительная часть Киевской митрополии находилась на территории Польского королевства, и митрополит опасался того,' что подчинение Московскому патриарху может ухудшить положение православных в Польше. Мир, заключенный в это время между Россией и Польшей, считался непрочным. Украинцы были убеждены на основании собственного опыта, что этот союз не может быть надежным уже хотя бы потому, что поляки принадлежали к Римскому костелу, а русские были восточного благочестия.
 
Воссоединение Киевской митрополии с Московским патриархатом произошло при гетмане Иване Самойловиче. В январе 1685 г. он послал в Москву старшего канцеляриста Василия Кочубея с предложением избрать на вдовствующую Киевскую кафедру епископа Луцкого Гедеона Четвертинского. В апреле 1685 г. в Батурин приехал с ответом окольничий Неплюев с рекомендациями Москвы. 8 июля 1685 г. в Киеве состоялось избрание митрополита, каковым стал Гедеон Четвертинский. Гетман Иван Самойлович сообщил в Москву, что «духовенство не будет противиться подчинению Киевского митрополита Московскому патриарху. Одновременно украинский гетман настаивал на следующем: 1) чтобы все древние права и вольности украинского духовенства оставались неприкосновенными — епископы Киевской митрополии должны поставляться Киевским митрополитом, ибо и Константинопольский патриарх не вмешивался в дело избрания епископов на Руси с начала образования Русской Церкви, что соответствовало требованию церковных канонов; 2) чтобы Киевская митрополия считалась первой между русскими митрополиями; 3) уговорить Константинопольского патриарха уступить свои права на Киевскую митрополию Московскому патриарху; 4) оставить Киевскому митрополиту звание Экзарха Константинопольского патриарха, чтобы православные епископы на польских территориях не избрали для себя особого митрополита с титулом Экзарха; 5) чтоб Московский Патриарх поставлял и благословлял Киевского митрополита, но в суд его, как и Константинопольский патриарх, не вмешивался; 6) чтоб Киевский митрополит носил митру с крестом и чтоб за богослужением перед ним носил крест. (С. Соловьев, История России с древнейших времен. С.-Петербург, т. XIV. с. 999).
 
В Москве согласились со всеми этими пунктами, кроме четвертого, где говорилось о том, что Киевский митрополит одновременно должен быть Экзархом Константинопольского патриарха. Москва справедливо указала на то, что Киевский митрополит не может одновременно подчиняться одному патриарху и быть наместником другого. Осенью 1685 г. новоизбранный Киевский митрополит Гедеон Четвертинский приехал в Москву и 8 ноября был посвящен Патриархом Иоакимом.
 
Так совершилось фактическое присоединение Киевской митрополии к Московскому патриархату, но каноническое оформление этого акта произошло позже. Казалось, дело воссоединения двух частей Русской Церкви закончилось, но для многих украинцев оно осталось незавершенным. Так думал и гетман Самойлович. Он боялся, что Константинопольский патриарх предаст проклятию его самого и всех его подданых за то, что они самовольно вышли из-под власти Константинополя. Самойлович просил Москву, чтобы она добилась в Константинополе разрешения Киевскому митрополиту перейти в подчинение Московскому патриарху. Москва действительно добилась того, что Константинопольский патриарх Дионисий дал грамоту о переходе Киевской митрополии под юрисдикцию Московского патриарха. Грамоту подписали Патриарх Дионисий, Иерусалимский патриарх Досифей, пользовавшийся на Востоке большим авторитетом, а также архиереи Константинопольского патриархата (С. Соловьев. Там же стр. 1001-1002; срав. Сборник Синодальной библиотеки, № 4).
 
Итак, в 1685 г. фактически, а с 1686 г. канонически Киевская митрополия вошла в состав Московского патриархата на вышеупомянутых условиях. Со временем условия воссоединения Киевской митрополии были нарушены и забыты, а в синодальный период Киевская митрополия стала одной из епархий Русской Церкви.
 
ПОЛОЖЕНИЕ ЦЕРКВИ НА УКРАИНЕ ПОСЛЕ 1917 ГОДА
 
После февральской революции 1917 г. на Украине, и в частности в Киеве, началось движение за национальное возрождение. Оно в значительной степени затронуло и Церковь. Группы низшего духовенства и вовлеченные в борьбу за независимую Украину миряне требовали образования на Украине автокефальной Церкви. Украинское национальное движение в церковной среде было одновременно и революционным.
В 1918 г. с благословения Святейшего Патриарха Тихона в Киеве начал работу Всеукраинский Собор, который решительно отверг предложение об установлении церковной автокефалии и выразил единодушное желание иметь на Украине автономную церковь в каноническом единении со всей Русской Православной Церковью и с ее патриархами. В том же году Всероссийский Поместный Собор утвердил решение Всеукраинского Собора, предоставив Православной Церкви на Украине широкую автономию.
 
Решение Поместного Собора не удовлетворило радикально настроенную группу духовенства и мирян. Они продолжали требовать автокефалии для Украинской Церкви. Небольшая группа самочинцев, опираясь на поддержку Украинского правительства, стремилась господствовать над всем православным населением Украины, захватить в свое ведение храмы и решать все церковные дела.
 
1 октября 1921 г. сторонники автокефалии созвали самочинный собор и объявили себя автокефальной церковью. Поскольку в среде автокефалистов не оказалось ни одного епископа (а Православная Церковь не может быть без епископа), священники и миряне сами поставили себе епископа в лице женатого священника Василия Липковского. Священные каноны не позволяют священникам, тем более мирянам, поставлять епископов. По этой причине автокефалисты решили на своем соборе изменить правила святых апостолов и Вселенских соборов. Православный народ на Украине не поддержал самочинную автокефалию и назвал ее сторонников самосвятами.
 
На первых порах Советская власть, поддерживавшая все расколы в Церкви, поддержала и автокефалистов. Церковь Патриарха Тихона считалась контрреволюционной Церковью и до начала Великой Отечественной войны перенесла самые страшные гонения.
 
Образование Советского Союза в 1922 г. поставило «автокефальную церковь» на Украине в затруднительное положение, так как она самим своим существованием противопоставляла себя объединению республик в единое Советское государство. В 1930 г. Советская власть помогла «автокефальной церкви» самоликвидироваться. На нее распространились такие же гонения, как и на Русскую Православную Церковь.
 
В годы Великой Отечественной войны Русская Православная Церковь, которая на протяжении всей своей истории была с народом и разделяла с ним радости и горе, внесла свои моральный и материальный вклад в победу над фашизмом. Государство, учитывая патриотическую роль Церкви, предоставило ей некоторую, весьма ограниченную свободу. В шестидесятые годы Русская Православная Церковь испытала новые гонения.
 
На протяжении 70-летней истории нашего Отечества из жизни народной многообразными методами и средствами целенаправлено изгонялась праваславная вера, которая веками составляла его духовно-нравственную основу. По всей стране осквернялись и уничтожались церковно-национальные святыни. Русская Православная Церковь, веками бывшая на Руси мощной духовной и культурно-созидательной силой, оказалась в искусственно созданном для нее социалном геттр, в котором ей было уготовано место для жалкого существования как «пережитка прошлого».
 
В этих исключительных, невиданных в истории условиях церковного бытия каждый, кто посвящал свою жизнь Богу и служению Церкви, должен был учитывать сложившуюся реальность и действовать в соответствии со своей верой и голосом совести. По милости Божией и силой благодати Святого Духа Русская Церковь выстояла, сохранила чистоту веры, привлекла к себе миллионы людей новых поколений, составляющих ныне ее паству и клир. При этом мы сознаем, что в пережитые годы как священнослужители, так и миряне не все оказались на высоте своего пастырского и христианского звания.
 
В годы перестройки и демократизации произошли коренные изменения в государственной и общественной жизни. Процесс демократизации в стране глубоко затронул и Церковь. Она теперь вынуждена действовать в пробудившемся, вышедшем на площади и улицы духовно опустошенном обществе, которое является горьким наследием прежних правителей. Люди, воспитанные в духе, чуждом христианской нравственности, облачившиеся в чужую одежду «демократии», продолжают вести борьбу с Церковью новыми методами, не гнушаясь при этом и прямой клеветы.
 
В условиях демократизации общества в Западной Украине возник и доныне продолжается религиозный конфликт между православными и греко-католиками. Процесс легализации Украинской Греко-Католической Церкви приобрел характер религиозной агрессии против Украинской Православной Церкви и террора в отношении православных верующих и духовенства в этом регионе. Греко-католические экстремисты и поныне продолжают свои противозаконные действия по захвату храмов, угрожают физической расправой духовенству и мирянам. Имели место покушения на жизнь священников с применением огнестрельного оружия. Экстремисты-униаты заявляют, что православие являетсся сугубо русской верой, а православные верующие — оккупантами, москалями, кагебистами, которым нет места на Украине.
 
Действия униатских экстремистов не осуждаются местными органами власти, напротив, они принимают дискриминационные решения о передаче греко-католикам храмов, принадлежащих православным. В этих условиях православные, испытывая давление со стороны греко-католиков и поддерживающих их местных властей, не желая принимать унию, принуждаются нецерковными силами переходить в назвавшую себя Украинской автокефальную церковь.
 
В настоящее время автокефальное движение получило распространение в основном в Галиции. Вместе с тем, пользуясь сложившейся политической ситуацией, нецерковные силы стремятся распространить раскол на всю Украину, поставив своей целью ликвидацию Украинской Православной Церкви.
 
В этих условиях, еще до провозглашения декларации о суверенитете Украины, 10 июля 1990 г. украинский епископат обратился к Святейшему Патриарху Алексию и Священному Синоду Русской Православной Церкви с просьбой о предоставлении Украинской Православной Цер кви самостоятельности и независимости в управлении. 25—27 октября того же года Архиерейский собор РПЦ, рассмотрев и всесторонне изучив обращение, даровал Украинской Православной Церкви самостоятельность и независимость в ее управлении.
 
До этого решения 7—8 июня 1990 г. Поместный Собор, избравший Патриарха Московского и всея Руси, в своем определении заявил: «Наша многонациональная церковь благословляет национально-культурное возрождение входящих в нее народов, но отвергает шовинизм, сепаратизм и национальную рознь. В ответ на законное чаяние православных на Украине украинские епархии были объединены в самоуправляемую Украинскую Православную Церковь. Эта Церковь, обладая широкой самостоятельностью, сохраняет законную каноническую связь как с Московским Патриархатом, так и со всеми другими Поместными Православными Церквями. Образование независимой Украинской Православной Церкви открывает возможность избежать раскола и изоляции от Вселенского Православия, осуществлять дальнейшее совершенствование своей самостоятельности, не погрешая при этом против священных канонов и сохраняя любовь и мир между чадами церковными».
 
Решение о самостоятельности и независимости Украинской Православной Церкви было принято в условиях, когда народ суверенной Украины проголосовал на референдуме за сохранение Советского Союза. В настоящее время политическая ситуация на Украине иная: Верховный Совет республики провозгласил Украину независимым государством. Изменяется и церковная обстановка. Украинская автокефальная Церковь ищет пути к объединению с Украинской Православной Церковью. И хотя диалог между ними еще не начался, однако проявление доброй воли с обеих сторон имеется. Возникла идея созыва Всеукраинского межрелигиозного форума, цель которого — религиозное примирение. Он призван создать в обществе атмосферу терпимости, гражданского согласия между верующими всех религий и вероисповеданий, способствовать их взаимопониманию и сотрудничеству на благо народа Украинского государства.
 
Мы призываем нашу украинскую паству возносить молитвы Господу нашему Иисусу Христу о народе и властях независимой Украины, чтобы все люди жили и трудились в союзе мира и братской любви.
 
Желание сохранить чистоту православной веры и каноническую всеми признанную Церковь в независимом украинском государстве требует от нас принятия новых решений, которые послужили бы на благо Украинской Православной Церкви и привели бы к ликвидации раскола.
 
С этой целью Священный Синод решил созвать Собор Украинской Православной Церкви с тем, чтобы обсудить вопрос о полной самостоятельности и независимости нашей Церкви, т. е. автокефалии, и принять соответствующее решение. Независимая Украина должна иметь независимую Церковь в союзе мира и любви с Русской Православной Церковью и со всеми Поместными Православными Церквами.
 
Что такое автокефалия и каковы канонические способы ее провозглашения ?
 
СПОСОБЫ ОБРАЗОВАНИЯ АВТОКЕФАЛЬНЫХ ЦЕРКВЕЙ
 
Термин «автокефальная церковь» стал употребляться лишь с начала V века. Слово «автокефальный» — греческое и состоит из двух слов: «авто» — «сам» и «кефали» — «глава» и применяется к светским и церковным организациям, которые имеют свою главу, свою суверенную высшую власть, независимую от другой власти.
 
Церковный канонист Вальсемон называет автокефальными всех митрополитов провинций Греко-Римской империи в эпоху II. Вселенского собора (381 г.).
 
Исторически Единая, Святая, Соборная и Апостольская Церковь разделилась на Поместные Церкви, возглавляемые своими предстоятелями. Самоуправляющиеся церкви впоследствии получили наименование автокефальных церквей. Административная самостоятельность Поместных Церквей при полном внутреннем единстве имеет полное обоснование в церковных канонах.
 
Обычной нормой образования новых автокефальных церквей является соборная воля епископата уже существующей автокефальной Церкви. При этом компетенция Собора епископов автокефальной Церкви ограничивается ее собственной территорией. Собор епископов автокефальной Церкви может как провозглашать новую автокефалию части своей Церкви, так и отказаться от автокефалии своей Церкви, постановив о присоединении к другой автокефальной Церкви с согласия последней.
 
История нам говорит, что Церкви Константинопольская, Антиохийская и Русская давали автокефалию своим частям.
 
Никакие другие факторы не могут основать канонически автокефальную Церковь, хотя история Церкви свидетельствует, что такие попытки делались не раз, а именно: государственной властью, епископатом части автокефальной Церкви, Церковью Константинопольской вне ее пределов.
Дарование автокефалии государством противоречит основному каноническому правилу. Ибо никто не может дать другому право, которого не имеет сам. Государственная власть не только не имеет верховной церковной власти, но не имеет вообще никакой церковной власти.
 
Автокефалию не может провозглашать часть епископата автокефальной Церкви по собственным побуждениям или под давлением государственной власти. В этом случае нарушается каноническая аксиома: «Нельзя дать того, чего сам не имеешь» с той лишь разницей, что здесь несуществующее право дается не другому, а себе самому. С чисто канонической точки зрения это есть прямое нарушение 34-го Апостольского правила, 9-го правила Антиохийского собора и 15-го правила Двукратного Собора, предписывающих епископам всякой Церкви ведати епископа в митрополии начальствующего и ничего особенного важного не делать без него, не устраивать соборов без его председательства, и в знак общения с ним поминать его имя за богослужением.
 
Всякая автокефальная Церковь полномочна дать автокефалию только той части Церкви, которая канонически подлежит ее юрисдикции. Дарование автокефалии части другой какой-либо автокефальной Церкви есть нарушение основного канонического принципа о неприкосновенности прав всякой автокефальной Церкви и строго осуждается законом.
Каким же мотивом должна руководствоваться автокефальная церковь, даруя автокефалию своей части? Как во всех церковно-административных вопросах, в вопросе об автокефалии церковная власть должна руководствоваться лишь одним основным мотивом — пользой Церкви, а эту пользу она должна видеть в создании условий, необходимых для выполнения ее спасительной миссии. Кроме того, Церковь-Мать при решении вопроса об автокефалии должна считаться, во-первых, с волей епископата и народа той части Церкви, которая может получить автокефалию; во-вторых, с соображениями государственной власти и, в-третьих, с региональными условиями.
 
Если решение вопроса об автокефалии принадлежит центральной власти Матери-Церкви, то самое возбуждение вопроса обычно принадлежит той части Церкви, которая хочет получить автокефалию. Право говорить от имени этой части принадлежит ее епископату.
При решении вопроса о даровании автокефалии Церковь-Мать, помимо указанных мотивов, должна учитывать наличие условий, необходимых для самостоятельной жизни той своей части, которая желает получить автокефалию, другими словами, иметь устройство, отвечающее самой сущности автокефалии. Каноны, как и их авторитетные комментаторы, дают ясное и точное понятие о сущности автокефалии и сообразно с этим устанавливают определенные условия устройства автокефальной Церкви.
 
Для возникновения новых Автокефальных Церквей и способов их провозглашения, Московский Патриархат принял и руководствуется следующими принципами:
1. Следуя наставлению Апостолов и Номоканона, каноническая практика Вселенской Церкви утверждает, что основать или провозгласить новую Автокефальную Церковь имеет право лишь такой церковный орган, который обладает высшей властью в этой Церкви.
В ныне действующих Автокефальных Православных Церквах такая власть присуща Поместным Соборам епископов этих Церквей. Естественно, что компетенция Собора епископов Автокефальной Православной Церкви ограничивается пределами юрисдикции своей Поместной Церкви. (См. о Соборах в церковных областях-автокефалиях — 2 пр. II Всел. Собора).
2. Провозглашение Собором Поместной Церкви новой автокефалии части своей Поместной Церкви должно сопровождаться последующим признанием этой новой Автокефальной Церкви со стороны всех Поместных Автокефальных Провославных Церквей-Сестер, в чем проявляется «единство духа в союзе мира» (Еф. 4, 3).
3. Автокефалия дается лишь той Церкви, которая имеет внутренние возможности существовать независимо от другой церковной власти.
4. Провозглашение автокефалии необходимо для пользы Церкви и является условием для более успешного ее развития.
Итак, для решения вопроса о канонической автокефалии Украинской Православной Церкви церковная власть должна руководствоваться следующими требованиями:
1. Основной причиной образования новой автокефальной Церкви является польза или благо Церкви. Польза Церкви заключается в создании условий, необходимых для выполнения ее спасительной миссии.
2. При решении вопроса об автокефалии Церковь-Мать должна считаться с волей епископата и народа той части, которая хочет получить автокефалию. Возбуждение вопроса об автокефалии принадлежит той части Церкви, которая хочет ее получить. Право говорить от имени этой части принадлежит епископату.
3. Церковь-Мать при обсуждении вопроса о даровании части своей Церкви автокефалии учитывает интересы государственной власти.
4. Часть Церкви, желающая получить автокефалию, должна иметь условия для самостоятельного существования.
5. Вновь образованная автокефальная Церковь должна быть признана всеми Поместными Церквами.
 
Вышеозначенные требования для получения Церковью полной самостоятельности ставят перед нами вопрос: может ли Украинская Православная Церковь предоставить веские аргументы в пользу своей полной самостоятельности? Да. Наша церковь имеет основание просить автокефалию у Матери-Церкви.
 
Во-первых, основная цель нашей просьбы — благо Украинской Православной Церкви, а также всего Православия. Полная самостоятельность нашей Церкви будет способствовать сохранению и укреплению Православия на Украине. А это значит, что Церковь сможет выполнять свою спасительную миссию. Полная независимость Церкви будет содействовать преодолению автокефального раскола, противостоять униатской и католической экспансии, служить примирению и установлению согласия между враждующими ныне вероисповеданиями, консолидации всех национальностей, проживающих на Украине, и тем самым внести свой вклад в укрепление единства всего украинского народа.
 
Во-вторых, религиозная обстановка, складывающаяся на Украине в условиях провозглашения независимого украинского государства требует от Украинской Православной Церкви нового статуса. Таким статусом может быть полная самостоятельность Церкви в независимом государстве.
 
В-третьих, в настоящее время Украинская Православная Церковь имеет все необходимые условия для своего полного самостоятельного существования. На территории Украины она имеет: 22 епархии, 23 епископа, около 5500 приходов, три духовных семинарии и три духовных училища (в 1992 году откроется Киевская Духовная Академия), 32 мона тыря, в том числе Киево-Печерская и Почаевская лавры, 35 миллионов верующих.
 
Богослужебным языком Украинской Провославной Церкви является церковнославянский с восточным и западным произношениями. Использование этого языка в православном богослужении имеет тысячелетнюю традицию. Он объединяет славянские Православные Церкви. Наш православный народ воспринял его всем своим существом и не желает отказываться от него. Вместе с тем наша Церковь допускает употребление украинского языка в богослужении по желанию приходского большинства. Для этого необходимо иметь согласие 2/3 прихода. Церковная проповедь произносится на украинском и русском языках с учетом желания православных верующих.
 
В-четвертых, полная самостоятельность Украинской Православной Церкви отвечает чаяниям православного духовенства и православных верующих. Поэтому каноническая признанная всеми Поместными Православными Церквами автокефалия Украинской Православной Церкви в независимом Украинском государстве является канонически оправданной и исторически неизбежной.
 
Исходя из всего вышесказанного, мы предлагаем Собору обратиться к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и епископату Русской Православной Церкви с просьбой даровать Украинской Православной Церкви полную самостоятельность и независимость и содействовать ее признанию восточными патриархами и всеми Поместными Церквами.
 
Джерело: churchby.info
Мы надеемся, что, если Богу будет угодно, при содействии Святого Духа, на Украине будет Поместная Украинская Православная Церковь с полной самостоятельностью в семье Поместных Православных Церквей.

1991.11.1–3. Определения Собора УПЦ по религиозной ситуации в Украине

Определения Собора Украинской Православной Церкви по религиозной ситуации в Украине и по другим вопросам церковной жизни
 
1. Собор Украинской Православной Церкви с должным вниманием изучил сложные, часто переходящие в конфронтацию, в частности в западном регионе, межцерковные отношения на Украине.
 
Заслушав доклад Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Филарета о церковной жизни в условиях провозглашения государственной независимости Украины, Собор призывает многомиллионную украинскую паству возносить молитвы Вседержителю Господу, чтобы Он Своей спасительной десницей благословил независимую Украину и ее народ трудиться в союзе мира и братской любви, дабы «проводить нам жизнь тихую и безмятежную во всяком благочестии и чистоте» (1 Тим. 2,2).
 
2. Подтверждая приверженность Украинской Православной Церкви принципам религиозной свободы и правам человека, Собор призывает христиан всех вероисповеданий не прибегать к насилию при решении спорных вопросов и не порочить тем самым звание христианина перед лицом современного мира. В условиях правового государства свобода совести должна осуществляться на основе закона с учетом основных прав человека и интересов верующих.
 
3. Собор с любовью обращается ко всем пастырям и мирянам, уклонившимся в автокефальный раскол, возвратиться в лоно канонической Церкви, находящейся в единении со Вселенским Православием. Раскол может быть ликвидирован только в условиях строгого соблюдения священных канонов и сохранения апостольской преемственности при архиерейских хиротониях. На Украине может быть только одна каноническая Православная Церковь, объединяющая православных христиан всех национальностей. Украинская Православная Церковь всегда открыта для отделившихся от нее православных украинцев, но реальная основа для преодоления раскола может быть создана после получения ею полной самостоятельности от Матери-Церкви. Мы призываем православную украинскую паству усилить молитвы Пастыреначальнику Христу, чтобы Он скорее исцелил мучительные раны, нанесенные телу Церкви греховными разделениями.
 
4. Предстоящий путь Украинской Православной Церкви будет нелегким. Церковь вынуждена действовать в условиях духовного разорения страны, унаследованного от тех времен, когда ей, веками обладавшей на Руси духовной мощью и культурно-созидательной силой, было отведено место «пережитка прошлого». Люди, воспитанные в духе, чуждом христианской нравственности и не знающие духовного сокровища, хранимого Церковью, одетые в чуждые им «одежды демократии», продолжают вести прежнюю борьбу с Церковью новыми методами. При этом они не гнушаются и прямой клеветы. Они пытаются бросить тень на нашу Церковь и ее служителей, обвиняя ее в различных грехах. Собор напоминает украинской пастве слова ап. Павла «все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе, гонимы будут» (2 Тим. 3, 12) и призывает свято хранить православную веру и христианскую нравственность и не поддаваться соблазнам, памятуя предупреждение того же апостола, что «злые люди и обманщики будут преуспевать во зле, вводя в заблуждение и заблуждаясь» (2 Тим. 3, 13).
 
5. Отвергая все клеветнические нападки на Предстоятеля Украинской Православной Церкви со стороны некоторых средств массовой информации и расценивая их как выпады не только против Предстоятеля Церкви, а и против всей ее иерархии, клира и мирян, Собор Украинской Православной Церкви выражает полное доверие Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и подтверждает его избрание украинским епископатом 9 июля 1991 г. Предстоятелем Украинской Православной Церкви.
 
6. Собор Украинской Православной Церкви утверждает решение архиерейского собора (6—7 сентября 1991 г.) об образовании Луганской епархии, о ставропигии Свято-Успенской Почаевской Лавры в каноническом ведении Митрополита Киевского и всея Украины, о лишении сана запрещенного в священнослужении епископа Переяслав-Хмельницкого Ионафана (Елецких), а также постановление Священного Синода Украинской Православной Церкви (11 февраля 1991 г.) о возрождении Херсонской епархий.
 
 Джерело: churchby.info

1991.11.1–3. Определения Собора Украинской Православной Церкви по вопросу полной самостоятельности УПЦ

Определения Собора Украинской Православной Церкви по вопросу полной самостоятельности Украинской Православной Церкви
 
Собор Украинской Православной Церкви под председательством Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Филарета рассмотрел и всесторонне обсудил вопрос о полной самостоятельности Украинской Православной Церкви.
 
Руководствуясь священными канонами и принципами дарования автокефалии и желая иметь благословенный мир, богозаповеданную любовь Христову и братское единение как с Матерью-Церковью, так и со всеми Поместными Православными Церквами, Богу содействующу, исполняя волю православного народа Украины, Собор определяет:
 
1. Обратиться к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и епископату Русской Православной Церкви с просьбой даровать Украинской Православной Церкви полную каноническую самостоятельность, т. е. автокефалию, поскольку провозгласить автокефалию может только высший орган Поместной Церкви в лице собора епископов.
 
2. Основанием для такого обращения является следующее: Поместный Собор Русской Православной Церкви 7—8 июня 1990 г. принял постановление, гласящее: «Наша многонациональная Церковь благословляет национально-культурное возрождение входящих в нее народов, но отвергает шовинизм, сепаратизм и национальную рознь. В ответ на законное чаяние православных на Украине украинские епархии были объединены в самоуправляемую Украинскую Православную Церковь. Эта Церковь, обладая широкой самостоятельностью, сохраняет законную каноническую связь как с Московским Патриархатом, так и со всеми другими Поместными Православными Церквами. Образование независимой Украинской Православной Церкви открывает возможность, избегая раскола и изоляции от Вселенского Православия, осуществлять дальнейшее совершенствование своей самостоятельности, не погрешая при этом против священных канонов и сохраняя любовь и мир между чадами церковными».
 
25—27 октября 1990 г. Архиерейский Собор Русской Православной Церкви под председательством святейшего Патриарха Алексия II в составе 91 архиерея, тщательно изучив и всесторонне обсудив обращение украинского епископата, предоставил Украинской Православной Церкви независимость и самостоятельность в ее управлении. На основании этого решения Святейший Патриарх Московский и всея Руси Алексий II вручил благословенную Грамоту Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету, который 9 июня 1990 г. был единогласно избран украинским епископатом Предстоятелем Украинской Православной Церкви.
 
Религиозная обстановка, складывающаяся на Украине в условиях провозглашения независимости украинского государства, требует от Украинской Православной Церкви нового статуса. Собор считает, что таким статусом должна быть полная самостоятельность и независимость, т. е. автокефалия, как дальнейшее совершенствование самостоятельности Украинской Православной Церкви в духе постановлений вышеупомянутых Соборов, ради избежания раскола от Вселенского Православия, без нарушения священных канонов, во имя сохранения любви и мира между нашими Церквами.
 
3. Сознавая, что основной целью провозглашения автокефалии является благо Церкви, т. е. выполнение ею спасительной миссии в определенных исторических условиях, Собор считает, что дарование автокефалии Украинской Православной Церкви будет способствовать укреплению единства православия на Украине, содействовать ликвидации возникшего автокефального раскола, противостоять униатской и католической экспансии, служить примирению и установлению согласия между враждующими ныне вероисповеданиями, сплочению граждан всех национальностей, проживающих на Украине, и тем самым вносить вклад в укрепление единства всего украинского народа.
 
4. Поскольку к числу условий дарования автокефалии относится возможность независимого существования части Церкви без помощи другой церковной власти, Собор единодушно свидетельствует, что Украинская Православная Церковь имеет в настоящее время все необходимые условія для своего полного самостоятельного бытия.
 
территории Украины она имеет: 22 епархии, 23 епископа, 35 миллионов православных христиан, три духовных семинарии и три духовных училища (в 1992 году открывается Киевская Духовная Академия), 32 монастыря, в том числе две Лавры: Киево-Печерская и Почаевская, а также около пяти с половиной тысяч приходов с тенденцией к увеличению их числа.
 
5. При обсуждении вопроса о даровании Русской Православной Церковью полной независимости и самостоятельности Украинской Православной Церкви Собор учитывал интересы нашего народа и провозглашенную государственную независимость Украины, поэтому независимая Церковь в независимом государстве является канонически оправданной и исторически неизбежной.
 
6. Поскольку Поместные Православные Церкви живут и действуют не обособленно, а как часть Единой Святой Соборной и Апостольской Церкви, Украинская Православная Церковь после дарования ей полной канонической независимости от Матери-Церкви будет сохранять единство духа в союзе мира с Русской Православной Церковью и всеми Поместными Церквами, управляться согласно Божественным и Священным канонам и унаследованным от святых отцов обычаям Кафолической Православной Церкви.
 
7. Принимая во внимание, что каждая вновь образованная Поместная Церковь должна быть признана всеми другими Поместными Церквами, Собор Украинской Православной Церкви одновременно обращается с просьбой к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и епископату Русской Православной Церкви содействовать признанию Украинской Православной Церкви всеми Поместными Церквами как равноправной Церкви-Сестры в семье Православных Церквей.
 
8. Учитывая тысячелетнюю историю Киевской митрополии, прямой правопреемницей которой является Украинская Православная Церковь, имеющая 35-миллионную паству. Собор просит Русскую Православную Церковь после дарования полной самостоятельности Украинской Православной Церкви способствовать учреждению Киевского патриархата Восточными патриархами и Главами других Поместных Церквей.
 

 Джерело: churchby.info

1991.11.1–3. Повестка дня Собора Украинской Православной Церкви

1. Открытие Собора Украинской Православной Церкви. Слово Митрополита Киевского и всея Украины Филарета.
 
2. Утверждение:
 
а) повестки дня
 
б) программы и регламента Собора
 
3. Избрание президиума, секретариата, редакционной и мандатной комиссии.
 
4. Доклад Митрополита Киевского и всея Украины ФИЛАРЕТА:
 
а) краткий исторический обзор Киевской Митрополии и образование Украинской Православной Церкви
 
б) современное состояние УПЦ в новых социально-политических условиях независимой Украины
 
в) вопрос о предоставлении полной канонической самостоятельности, то есть автокефалии Украинской Православной Церкви от Русской Православной Церкви
 
5. Дискуссия по докладу
 
6. Утверждение определений архиерейского собора Украинской Православной Церкви 6—7 сентября 1991 г.
 
7. Принятие итоговых документов:
 
а) послания Собора Украинской Православной Церкви украинской пастве
 
б) определений Собора Украинской Православной Церкви
 
в) письма Председателю Верховного Совета Украины Л. М. Кравчуку
 
8.Заключительное слово Председателя Собора.
 
 
 
ПРОГРАММА
 
 
СОБОРА УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ
1—3 ноября 1991 г. г. КИЕВ
 
1 ноября, пятница
 
8-00 — Божественная литургия в Трапезном храме преподобных Антония и Феодосия в Киево-Печерской Лавре.
 
9-30 — Завтрак в трапезной Киево-Печерской Лавры. 10-30 — Открытие заседаний собора. 12-00 — Перерыв. 12-30 — Продолжение заседаний. 14-00 — Обед в ресторане гостиницы. 16-00 — Продолжение заседаний. 17-30 — Перерыв. 18-00 — Продолжение заседаний. 20-00 — Ужин в ресторане гостиницы.
 
2 ноября, суббота
 
8-00 — Литургия там же.
 
9-30 — Завтрак в монастырской трапезной. 10-30 — Продолжение заседаний собора. 12-00 — Перерыв.
 
12-30 — Заключительное заседание собора. 14-00 — Обед в ресторане гостиницы. 16-00 — Пресс-конференция. 18-00 — Всенощное бдение во Владимирском соборе.
 
3 ноября, воскресенье
 
10-00 — Божественная литургия в Софийском соборе г. Киева.
 
48
 
РЕГЛАМЕНТ
 
1. Доклад Митрополита Киевского и всея Украины Филарета — 1 час.
 
2. Выступление в дискуссии — 5 минут.
 
3. Делегаты могут выступать по одному вопросу только один раз.
 
4. Голосование открытое.
 
РАБОЧИЕ ОРГАНЫ СОБОРА
 
ПРЕЗИДИУМ
 
1. Митрополит Киевский и всея Украины ФИЛАРЕТ 2. Митрополит Харьковский и Богодуховский НИКОДИМ 3. Архиепископ Черниговский и Нежинский АНТОНИЙ 4. Архиепископ Одесский и Измаильский ЛАЗАРЬ 5. Епископ Львовский и Дрогобычский АНДРЕЙ
 
РЕДАКЦИОННАЯ КОМИССИЯ
 
1. Архиепископ Винницкий и Брацлавский ФЕОДОСИЙ
 
2. Архиепископ Ровенский и Острожский ИРИНЕЙ
 
3. Епископ Кировоградский и Николаевский ВАСИЛИЙ 4. Епископ Львовский и Дрогобычский АНДРЕЙ 5. Протоиерей Петр ВЛОДЕК
 
6. Игумен ДАНИИЛ, и. о. ректора Киевской духовной саминарии.
 
СЕКРЕТАРИАТ СОБОРА
 
1. Архиепископ Житомирский и Овручский ИОВ
 
2. Епископ Черновицкий и Буковинский ОНУФРИЙ
 
3. Архимандрит ТИХОН (Бондаренко)
 
МАНДАТНАЯ КОМИССИЯ
 
1. Епископ Волынский и Луцкий ВАРФОЛОМЕИ
 
2. Протоиерей Павел КОЧКОДАН
 

Джерело: churchby.info

1991.11.1–3. Участники Собора УПЦ

Участники Собора Украинской Православной Церкви
 
МИТРОПОЛИТ КИЕВСКИЙ И ВСЕЯ УКРАИНЫ ФИЛАРЕТ
 
Киевская епархия
 
1. Протоиерей Борис Табачек
 
2. Михаил Капитан
 
3. Архимандрит Софроний
 
4. Игуменья Маргарита, настоятельница Покровского монастыря г. Киева
 
5. Игуменья Антония, настоятельница Флоровского монастыря г. Киева
 
6. Игуменья Августа, настоятельница Красногорского женского монастыря
 
7. Игумен Даниил, и. о. ректора Киевской духовной семинарии
 
Винницкая епархия
 
1. Архиепископ Винницкий и Брацлавский Феодосий 2. Протоиерей Василий Рыжко
 
3. Монахиня Иусиния, насельница Браиловского монастыря 4. Игорь Лампицкий
 
Волынская епархия
 
1. Епископ Волынский и Луцкий Варфоломей 2. Протоиерей Петр Влодек
 
3. Протоиерей Никандр Цибель
 
4. Монахиня Стефана, и. о. настоятельницы Святогорского Успенского Зимненского монастыря
 
5. Евгений Борусевич
 
Днепропетровская епархия
 
1. Епископ Днепропетровский и Запорожский Глеб
 
2. Протоиерей Олег Семенчук
 
3. Дмитрий Васько
 
Донецкая епархия
 
1. Епископ Донецкий и Славянский Алипий
 
2. Протоиерей Сергий Кириенко
 
3. Иван Толстых
 
Житомирская епархия
 
1. Архиепископ Житомирский и Овручский Иов
 
2. Протоиерей Савва Якимчук
 
3. Архимандрит Александр, наместник Свято-Георгиевского Городницкого монастыря
 
4. Игуменья Гавриила, настоятельница Свято-Васильевского женского монастыря
 
5. Алексей Стретович
 
Ивано-Франковская епархия
 
1. Епископ Ивано-Франковский и Коломыйский Илларион
 
2. Протоиерей Орест Левицкий
 
3. Михаил Масик
 
Кировоградская епархия
 
1. Епископ Кировоградский и Николаевский Василий
 
2. Протоиерей Андрей Сташишин
 
3. Владимир Мирченко
 
52
 
Луганская епархия
 
1. Епископ Луганский и Старобельский Иоанникий
 
2. Протоиерей Василий Сомик
 
3. Иван Часовский
 
Львовская епархия
 
1. Епископ Львовский и Дрогобичский Андрей
 
2. Протоиерей Павел Кочкодан
 
3. Николай Писяк
 
Мукачевская епархия
 
1. Епископ Мукачевский и Ужгородский Евфимий
 
2. Протоиерей Георгий Чулей
 
3. Архимандрит Ефрем, настоятель Свято-Троицкого монастыря
 
4. Иг уменья Евгения, настоятельница Свято-Вознесенского монастыря
 
5. Игуменья Феодосия, настоятельница Свято-Серафимовского монастыря
 
6. Игуменья Валентина, настоятельница Свято-Успенского монастыря
 
7. Игуменья Митродора, настоятельница Свято-Михайловского монастыря
 
8. Игуменья Екатерина, настоятельница Свято-Успенского монастыря
 
9. Игуменья Ольга, настоятельница Свято-Рождества-Богородичного монастыря
 
10. Игуменья Феофания, настоятельница Свято-Николаевского монастыря
 
11. Михаил Васько
 
Одесская епархия
 
1. Архиепископ Одесский и Измаильский Лазарь
 
2. Протоиерей Антонин Дияковский
 
3. Архимандрит Тихон, преподаватель Одесской духовной семинарии
 
4. Архимандрит Вадим, насельник Свято-Успенского мужского монастыря г. Одессы
 
5. Игуменья Евфросиния, настоятельница Свято-Рождества-Богородичного женского монастыря
 
6.. Михаил Буряк
 
Полтавская епархия
 
1. Архиепископ Полтавский и Кременчугский Савва
 
2. Игумен Лаврентий
 
3. Монахиня Алевтина
 
4. Николай Балась
 
Почаевская Лавра
 
1. Епископ Почаевский Иаков
 
2. Игумен Петр, благочинный Почаевской Лавры
 
Ровенская епархия
 
1. Архиепископ Ровенский и Острожский Ириней
 
2. Протоиерей Роман Максимчук
 
3. Иеромонах Феодор, и. о. наместника Свято-Троицкого монастыря с. Межиричи
 
4. Монахиня Вероника, и. о. игуменьи Свято-Троицкого монастыря с. Дермань
 
5. Александр Тарасенко
 
Симферопольская епархия
 
1. Епископ Симферопольский и Крымский Василий
 
2. Протоиерей Георгий Поляков
 
3. Николай Видяин
 
4. Монахиня Магдалина, настоятельница монастыря «Всех скорбящих радость»
 
Сумская епархия
 
1. Епископ Сумской и Ахтырский Никанор
 
2. Протоиерей Богдан Пановик
 
3. Николай Капран
 
Тернопольская епархия
 
1. Епископ Тернопольский и Кременецкий Сергий
 
2. Протоиерей Сергий Слободянюк
 
3. Игуменья Херувима, настоятельница Кременецкого Богоявленского монастыря
 
4. Николай Гайсан
 
Харьковская епархия
 
1. Митрополит Харьковский и Богодуховский Никодим
 
2. Архимандрит Виталий, и. о. настоятеля Покровского мужского монастыря
 
3. Протоиерей Михаил Спорик
 
4. Владимир Зайко
 
Херсонская епархия
 
1. Митрополит Херсонский и Таврический Леонтий
 
2. Протоиерей Павел Галуненко
 
3. Мария Рябченко
 
 
Хмельницкая епархия
 
1. Епископ Хмельницкий и Каменец-Подольский Нифонт
 
2. Протоиерей Владимир Ровинский
 
3. Николай Ноянко
 
Черниговская епархия
 
1. Архиепископ Черниговский и Нежинский Антоний
 
2. Протоиерей Петр Годун
 
3. Александра Погуляева
 
Черновицкая епархия
 
1. Епископ Черновицкий и Буковинский Онуфрий
 
2. Протоиерей Иван Беволар
 
3. Игумен Владимир, наместник Крещатицкого монастыря
 
4. Федор Паращук
 
Джерело: churchby.info