02. Причини розколу в Українському Православ'ї в кінці 80-х — на початку 90-х

Щоб улікувати розкол в Українському Православ'ї важливо виявити його причини.

І. Історичне коріння нинішнього конфлікту

Розкол в Українському Православ'ї виник щодо питання канонічного cтатусу Православної Церкви в Україні. Таке питання виникало в історії Церкви щоразу, коли той чи інший народ відділявся від імперії (Римської, Візантійської, Російської тощо) утворюючи свою незалежну державу.

В епоху християнської імперії Церква структурно впорядковується під впливом громадянсько-адміністративного устрою імперії. Утворюються митрополичі об'єднання навколо Церкви, що перебувала в столиці імперської провінції — митрополісі. Відоме 34-те Апостольське правило[1] говорить саме про цей принцип утворення митрополичих об'єднань. В свою чергу митрополичі об'єднання в певному регіоні імперії об'єднувались навколо церков, що перебували в центральних містах цих регіонів: Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії. В епоху симфонії Церкви та християнської імперії Церква починає мислити себе в кордонах держави.

В цей період на території держав, які підпадали під місіонерсько-політичний вплив християнської імперії (Грузинське царство, Київська Русь, Болгарське царство), утворювались підпорядковані патріаршому центру церковні структури (Іверська архієпископія, Київська митрополія, Охридська архієпископія). З часом церковні адміністративні об'єднання на територіях таких новонавернених держав прагнули до все більшого самоврядування, відповідно до політичних прагнень місцевих християнських володарів:

  • V cт. автономізація Іверської (Грузинської) Архієпископії за рішенням синоду Антіохійського Патріархату, з VІІІ ст. Іверська Архієпископія має автокефальний статус;
  • 870 р. утворення автономної Охридської (Болгарської) Архієпископії, в 919 р. проголошення Болгарського Патріархату;
  • 1051 р. спроби автономізації Київської митрополії через самостійне поставлення собором руських єпископів митрополита Іларіона, родом русича;
  • 1290 р. встановлення автокефальної Сербської Архиєпископії;
  • 1448 р. виділення зі складу Київської Митрополії автокефальної Московської митрополії.

Звісно, таке усамостійнення церковних структур щоразу стикалося з опором ієрархії Церкви-матері, яка перебувала в симфонії з своєю імперською владою, поділяючи її політичні прагнення і намагаючись підтримувати вплив імперії в сусідніх державах.

Подібне протистояння виникало і при відділенні тих чи інших територій імперії, коли Церква структуризувалась під кордони новоутвореної держави (царства) з відповідною зміною центру церковного самоврядування, який мав бути в столиці новоутвореної держави. Для прикладу можна привести звільнення Болгарії від візантійського владарювання у 1185-1186 роках і утворення на звільнених землях Тирновської Архієпископії. Новий Архієпископ деякий час не визнавався Констатинополським Патріархом, допоки нове Болгарське царство не зміцніло.

В другому тисячолітті Візантійська імперія поступово втрачає дух універсалізму, який свого часу допоміг їй утворити симфонію з Церквою. Це вже стало помітно в XI ст., коли Візантія підкорила болгарські землі і вела політику елінізації Охридської Архиєпископії. З універсальної імперія ставала елінською (грецькою) з домінуючим етносом. З XV століття, коли Візантія була завойована турками і Константинопольському Патріарху були дані права етнарха, церковна політика елінізації стала особливо помітна, як по відношенню до балканських православних народів, так і по відношенню до православних арабів (Антіохійський Патріархат).

Московське царство в кінці XV ст. проголосило себе спадкоємцем Візантійської імперії. Однак, розбудова нової християнської імперії відхилилась від засад універсальної теократичної ідеології, а все більше ґрунтувалась на національних (російських) та світських засадах. Але християнство не може бути виключно надбанням грецької чи московської культури, воно універсальне. А тому при розбудові національних імперій Церква мимоволі починає слугувати вже вузьким національно-імперіалістичним цілям, тобто асиміляції непанівних народів імперії. А це вже є очевидним викривленням місії Церкви. За Петра Першого, коли було скасоване патріарше управління і сформований синод, очолюваний державним чиновником, підкорення Церкви інтересам держави стало ще очевиднішим.

Вже у XIX ст. під час національного самовизначення європейських народів цей конфлікт між різними православними народами проявився в площині церковного устрою особливо гостро. Нова ідеологія націоналізму доводила, що кожен народ-етнос[2] повинен мати свою державу. А в кожній національній державі має бути своя національна церква, причому автокефальна. Устрій цих нових держав носив більш секулярний характер порівняно з феодальними середньовічними державами, і візантійська симфонія світської влади і Церкви в них не діяла. Церква часто розумілася не як друга, духовна, влада в країні, а як атрибут державності. На практиці володарі нових держав намагалися підкорити місцеву Церкву національно-державним інтересам, що знову ж таки призводило до викривлення життя Церкви. Наведемо декілька прикладів.

  • Греція перша звільнилась від оттоманського полону в 1830 р. Новий король Грецького Королівства, який прибув з Германії і перебував під впливом протестантських моделей державно-церковних відносин, в 1833 р. проголосив автокефалію Еладської Церкви. При цьому було змінено принцип управління Церквою від соборного до синоду на чолі з королем. Церкву фактично підпорядкували державній владі через міністерство церковних справ. При чому визнання свого нового статусу іншими Помісними Церквами державне керівництво Еладської Церкви особливо не потребувало. Тільки в 1850 р. під тиском вірних грецький уряд офіційно інформує Константинопольського Патріарха про утворення автокефальної церкви та просить благословити її синод. В тому ж році синод Константинополського Патріархату визнає автокефалію Еладської Церкви і постановляє, щоб в синод Еладської Церкви входили тільки єпископи і не було прямого втручання мирської влади. Ця друга постанова, однак, була прийнята до уваги лише частково. Лише в 1923 р. Еладській Церкві вдалося сформувати синод, що діяв на канонічних засадах.
  • В 1859 р. відбулось об'єднання Валахії і Молдови в єдине Румунське королівство. Автокефалія Румунської Церкви була проголошена в 1865 р., наслідуючи в своєму устрої неканонічну петербурзьку синодальну модель. Керував Румунською Церквою Генеральний Національний синод (перевлаштували синод на канонічний лад лише в 1872 р., із зміною керівника держави). Це викликало різкий протест Вселенського Патріарха, однак завдяки десятилітнім дипломатичним зусиллям у 1885 р. румунська автокефалія була визнана остаточно.
  • В ході національного болгарського відродження в Оттоманській імперії за сприяння турецької влади в 1872 р. утворюється автокефальний Болгарський екзархат. За фірманом (розпорядженням) турецької влади в склад Болгарського екзархату входили 18 єпархій з переважно болгарським населенням. Доводячи право на автокефальну Церкву, болгари висунули теорію: з факту існування болгарської нації випливає, що має існувати й окрема Болгарська Церква, яка охоплюватиме усіх болгар, включно з болгарською діаспорою. Зрозуміло, що за такої логіки, випливає й те, що кліриками такої "окремо болгарської" Церкви могли бути лише етнічні болгари. Поняття нації (етноса) та Церкви тут фактично ототожнювалися, а концепція особистого спасіння підмінялася ідеєю колективного спасіння в рамках нації. Фактично це було повернення до старозавітної концепції церкви-нації. Синод Константинопольського Патріархату не визнав проголошений Болгарський екзархат, посилаючись на порушення канону про те, що єпископи на території одної держави мають об'єднуватись навколо одного єпископа в один собор (див. 34-те Ап. правило). Невдовзі в Константинополі відбувся собор за участі східних Патріархів, який оголосив Болгарську Церкву схизматичною і відлучив від церкви перший болгарський єпископат. Разом з цими жорсткими санкціями щодо болгарських єпископів мотивованими переважно національно-політичним протистоянням, собор виніс цілком обґрунтовану і кафолічну по духу постанову, що засудила етнофілетизм (від грец. ethnos (нація) і phyle (рід, плем'я, місцева спільнота)).

Зокрема Константинопольський собор постановив:
1. Ми відкидаємо і засуджуємо племінне розділення (філетизм), тобто расову дискримінацію, ворожнечу і суперечку народів у Христовій Церкві, як супротивне євангельському вченню і священним канонам наших Святих Отців, що підтримують святу Церкву та прикрашають усе християнське життя і ведуть до Божественного благочестя.
2. Тих, хто приймає таке розділення за племенами і дерзає засновувати на ньому небувалі до цього часу племінні зборища ми, згідно зі священними канонами, проголошуємо відлученими від Єдиної Святої Кафолічної та Апостольської Церкви і справжніми схизматиками
[3].

Це соборне засудження стало знаковою реакцією Церкви на ті всі нездорові конфлікти на національному ґрунті про які йшла мова вище.

Слід зауважити, що жорсткі санкції Константинопольського собору по відношенню до болгарських єпископів так і не були рецептовані всією повнотою Православної Церкви і з часом при відновленні єдності між Константинопольським та Болгарським Патріархатами були визнані недійсними. А от соборне засудження такого явища як етнофілетизм на сьогоднішній день можна вважати рецептованим всією повнотою Православної Церкви.

В контексті націєтворчих процесів у Європі згадаємо й українське національне відродження початку ХХ ст., з яким пов'язаний розкол Православної Церкви в Україні 1921 року. В тих подіях також можна помітити прояви етнофілетизму, як з російського боку, так і з українського. У випадку з УАПЦ 1921 р. наслідком етнофілетичних настроїв стало безпрецедентне антиканонічне рукопокладення митрополита Василя Липківського без участі єпископів та проголошення автокефалії без соборної згоди більшості православних вірних України.

Підсумовуючи цей розділ спробуємо максимально чітко визначити поняття етнофілетизму.

В загальному трактуванні етнофілетизм — нездорові, секулярні прояви націоналізму в житті Церкви, які пригашають дух кафолічної (всеохопної) Христової любові, зокрема, ворожнеча між віруючими на національному грунті та канонічні викривлення в житті Церкви під тиском секулярних національно-державницьких політичних ідеологій. З богословської точки зору це не єресь, а прояви мирського духу в Церкві та звичайної людської гріховності.

У вузькому значенні етнофілетизм — єресь, що виникає в результаті нездорових націоналістичних суперечок в церкві, і спотворює православну єклезіологію, заперечуючи суто теріторіально-адміністративний принцип в організації Церкви. Тобто, заперечується принцип існування на територіально-адміністративно визначеній території лише однієї помісної Церкви (єпархії) і відповідно однієї помісної юрисдикції (сукупності єпархій — автокефальної, автономної Церкви). На противагу цьому етнофілетизм стверджує поділ із врахуванням етнічного критерія і виправдовує існування на одній адміністративно визначеній території декількох юрисдикцій різних за етнічною ознакою.

Як же еклезіологічно вирішується питання співжиття православних народів в Церкві? Як співвідносить єдність у Христі окремих людей з їх відмінністю за етнічною ознакою?

Для цього з'ясуємо, що є здоровим, не ураженим етнофілетизмом, кафолічним станом Церкви. Христос прийшов поєднати в Собі розділені гріхом особи, племена і народи, не скасовуючи їх природні властивості й дари, але поєднуючи їх в одному Тілі так, щоб явилась гармонія і краса. У всіх суб'єктів, потенційних та дійсних членів Його організму, є можливість (свобода, влада) прийти в це поєднання чи віддалитись від нього. Якщо поглянути на склад тіла Христового як на клітини — окремі людські іпостасі та асоціації іпостасей, що утворюють спеціалізовані органи — групи, племена, етноси, нації, то чи можемо в такому організмі уявляти повстання органа на органи і клітин один на одного? Це можливо тільки коли настає смерть. У Христі немає смерті, тому таким чином ведуть себе лише відпавши від повноти і гармонії групи та окремі клітинки. Одна кров омиває весь склад Тіла Христового — Його Святої Церкви! Видима ознака перебування в одному Тілі — євхаристійне спілкування, в якому стверджується відсутність всього того, що розділяє. Таким чином, євхаристійне спілкування створює єдність, а його відсутність стверджує розділення.

ІІ. Основні етапи виникнення сучасного церковного розколу в Українcькому Православ'ї

Нинішній розкол в Українському Православ'ї є також одним з проявів хвороби етнофілетизму, яка є в Православній Церкві. Однак цей розкол є глибшим і складнішим, у порівнянні з іншими подібними конфліктами в історії Церкви.

Спробуємо стисло і максимально об'єктивно описати етапи виникнення розколу в Українському православ'ї і виявити сили, що спричинились до цього конфлікту.

Основними передумовами виникнення розколу в українському православ'ї на початку 90-х рр. були:

  • зміна політичної ситуації в УРСР, демократизація (гласність) суспільства в час перебудови і розгортання національно-державного відродження;
  • непереживання кафолічного[4] досвіду Церкви вірними Православної Церкви в Україні. Це в свою чергу пояснюється загальною відсутністю катехизації і занепадом церковного життя в радянську добу;
  • жорстко-централізована синодальна система церковного адміністрування в Московському Патріархаті, яка не могла адекватно реагувати на виклики нової історичної епохи;
  • неоднорідність етнічного складу населення України та, відповідно, його менталітету.

І етап

На фоні вищезгаданих передумов частина вірних Українського екзархату Московського Патріархату, зокрема Західної України, у 1989 р. рішуче виступила за розбудову церковного життя з врахуванням місцевої національно-культурної ідентичності, пов'язуючи це питання із необхідністю здобуття автокефалії для українських єпархій в складі МП[5].

Дійсно, православні єпархії в Західній Україні в своїй богослужбовій практиці недостатньо були інтегровані в місцеву культуру, і на фоні відродження греко-католицької національної церкви виглядали "чужородними".

Не знайшовши належної підтримки у цьому питанні місцевого єпископату і Київського митрополита, вірні в Західній Україні ініціюють масовий вихід парафій з підпорядкування єпископів і проголошують рух за відродження УАПЦ, заявляючи про своє підпорядкування першоієрарху УАПЦ в діаспорі, яка має апостольське преємство від Польської Православної Церкви і бере свій початок з 1942 р. УАПЦ в діаспорі, очолювана митрополитом Мстиславом (Скрипником), хоч і знаходилась в канонічній ізоляції через неунормований канонічний статус, але мала гарні стосунки з Константинопольським Патріархатом. Автокефальний рух підтримує позаштатний єпископ РПЦ Іоан (Бондарчук). За короткий час утворюються єпархії відродженої УАПЦ на чолі з новорукопокладеними єпископами при паралельному існуванні єпархій Українського екзархату МП. Слід зауважити, що окрім національного мотиву, утворення УАПЦ у 1989 р. обґрунтовувалось:

  • невизнанням канонічної юрисдикції Московського Патріархату в Україні у зв'язку з незаконним приєднанням Київської митрополії до Московського Патріархату в 1686 р. і надією на підтримку з боку Константинопольського Патріарха в становленні УАПЦ, ім'я якого стали поминати в усіх парафіях УАПЦ;
  • протистоянням православних з відроджуваною УГКЦ в Галичині. На відміну від єпархій РПЦ, відроджена УАПЦ мала виразно національну традицію і була прийнятною альтернативою УГКЦ для великої кількості патріотично налаштованих новонавернених[6].

5-6 червня 1990 р. відбувся перший помісний собор відродженої УАПЦ, на якому УАПЦ була піднесена до статусу патріархату, що означало взяття чіткого курсу на самостійну розбудову автокефальної церкви без благословіння Константинопольського Патріарха. Цей крок ускладнив взаємини УАПЦ з Константинопольським Патріархатом. Для отримання визнання від Константинопольського Патріарха і встановлення євхаристійного спілкування УАПЦ сподівалась об'єднати переважну більшість православного народу України.

Таким чином протистояння УАПЦ з Київською митрополією МП стало більше мотивуватися не канонічно-обґрунтованою позицією (унормування свого статусу під омофором Церкви-матері Константинопольського Патріархату), а етнофілетичними настроями з гаслом: "геть московську церкву, нам потрібна своя церква для українців!" Що надавало цьому конфлікту домінуючий характер нездорового етнічного протистояння в Церкві, на кшталт вищезгаданого болгарського.

9 липня 1990 р. в Києві пройшла нарада єпископату Української Православної Церкви, яка запропонувала на розгляд Московського Патріарху ряд положень щодо розширення прав самоуправління УПЦ (Українського екзархату).

25-27 жовтня 1990 р. Архієрейський собор РПЦ після розгляду вищезгаданого звернення визначив:

  1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні.
  2. В зв'язку з цим найменування "Український екзархат" — скасовується.
  3. Предстоятель УПЦ обирається Українським єпископатом і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі.
  4. Предстоятель УПЦ носить титул Митрополит Київський і всієї України.
  5. Митрополиту Київському і всієї України, в межах УПЦ, належить титул "Блаженніший".
  6. Митрополит Київський і всієї України має право носіння двух панагій і предношення хреста під час богослужіння.
  7. Синод УПЦ обирає і поставляє правлячих і вікарних архієреїв, засновує і скасовує єпархії в межах України.
  8. Митрополит Київський і всієї України як Предстоятель УПЦ є постійним членом Священого Синоду РПЦ.
  9. Дане Визначення Архієрейського собору РПЦ підлягає затвердженню Помісним Собором РПЦ з внесенням відповідних змін в Устав управління РПЦ[7].

22-23 листопада 1990 р. перший Архієрейський Собор УПЦ, виходячи з вищезгаданих визначень Архієрейського собору РПЦ, прийняв нову редакцію Устава про управління УПЦ.

Слід зауважити, що конфлікт між УАПЦ і Київською митрополією МП часто неофіційно мотивувався не канонічно-обґрунтованою позицієюе, а етнофілетичними настроями з гаслом: "Геть московську церкву, нам потрібна церква для українців!" Це надавало конфлікту характер нездорового етнічного протистояння в Церкві, на кшталт вищезгаданого болгарського.

Аналізуючи дії іншої сторони конфлікту (УПЦ МП) зазначимо, що єпископи Українського екзархату МП на Західній Україні не відреагували в 1990 році належним чином на національно-державне відродження і не розпочали процес інкультурації своїх єпархій, тобто не врахували наслідків ігнорування культурного аспекту[8] в устрої помісних Церков (єпархій), які вони очолювали.

Така позиція єпископату була зумовлена з одного боку традиційним консерватизмом, а з іншого — жорстко-централізованою синодальною системою[9], яка панувала в Московському Патріархаті й дуже обмежувала повноваження місцевих єпископів. Вони не могли прийняти відповідних рішень без згоди київського митрополита, а київський митрополит не міг прийняти відповідні рішення без згоди синоду РПЦ МП. Синод РПЦ МП був, як і радянська комуністична влада, налаштований опозиційно до проявів національного відродження. Крім того цей синод тримався ідеології "духовної єдності трьох братських народів". Незалежно від їхнього бажання, цю політику синоду були вимушені поділяти і українські єпископи МП, інакше їм загрожувало б зміщення з кафедр. Таким чином, фактично всі рішення, які мали б відповісти на виклики нової історичної ситуації, приймались із запізненням (в т.ч. і рішення про статус УПЦ як самостійної в управлінні).

В цій синодальній системі не було місця соборним принципам[10] устрою помісних Церков, які могли б згладжувати конфлікти та адекватніше відповідати на виклики доби.

Населенню Західної України в 1989 р. здавалося більш важливим відновлення УАПЦ (перехід з-під управління з Москви до автокефального управління з Києва, або іншими словами, адміністративне відділення), ніж додержання канонічних норм утворення автокефальної церкви (наявність незалежної держави, підтримка автокефального статусу державною владою та більшістю віруючих). Відродження УАПЦ відбулось через безпрецедентне створення паралельної автокефальної структури, що представляла інтереси меншості віруючих УССР порушивши таким чином помісний принцип устрою церкви і принцип соборності. В цьому полягає основна відмінність способу проголошення української автокефалії 1989 р. від усіх раніше проголошених і визнаних історичних автокефалій. Як реакція на це порушення Московський Патріархат та інші Помісні Церкви відмовили УАПЦ в євхаристійному спілкуванні. Відповідальність за загострення цього конфлікту лежить на обох сторонах, хоч і не в однаковій мірі.

ІІ етап

Після проголошення незалежності України ідеологічно-політичне протистояння набуло нового масштабу. Це виразилось в безкомпромісному протистоянні синоду УПЦ (МП), який підтримувала нова українська республіканська державна влада, та синоду РПЦ МП, який традиційно виступав в імперських інтересах вже нової, некомуністичної російської влади. Це протистояння поглибило існуючий в Україні церковний розкол. З одного боку, синод УПЦ (МП) керуючись канонічними принципами за підтримки нової державної української влади бере курс на автокефалію. З іншого боку, Московська Патріархія просуває ідеологію "духовної єдності трьох братських народів", щоб утримати українську Церкву під своїм впливом.

Подамо основні події цього протистояння:

  • 1-3 листопада 1991 р. відбувся перший Собор Української Православної Церкви (МП), який схвалив статут УПЦ (МП), розглянув питання щодо автокефалії УПЦ (МП) і прийняв такі постанови:

    "Руководствуясь священными канонами и принципами дарования автокефалии и желая иметь благословенный мир, богозаповеданную любовь Христову и братское единение как с Матерью-Церковью, так и со всеми Поместными Православными Церквами, Богу содействующу, исполняя волю православного народа Украины, Собор определяет:
    Обратиться к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Алексию II и епископату Русской Православной Церкви с просьбой даровать Украинской Православной Церкви полную каноническую самостоятельность, т. е. автокефалию, поскольку провозгласить автокефалию может только высший орган Поместной Церкви в лице собора епископов.
    …Религиозная обстановка, складывающаяся на Украине в условиях провозглашения независимости украинского государства, требует от Украинской Православной Церкви нового статуса. Собор считает, что таким статусом должна быть полная самостоятельность и независимость, т. е. автокефалия, как дальнейшее совершенствование самостоятельности Украинской Православной Церкви в духе постановлений вышеупомянутых Соборов, ради избежания раскола от Вселенского Православия, без нарушения священных канонов, во имя сохранения любви и мира между нашими Церквами.
    …Сознавая, что основной целью провозглашения автокефалии является благо Церкви, т. е. выполнение ею спасительной миссии в определенных исторических условиях, Собор считает, что дарование автокефалии Украинской Православной Церкви будет способствовать укреплению единства православия на Украине, содействовать ликвидации возникшего автокефального раскола, противостоять униатской и католической экспансии, служить примирению и установлению согласия между враждующими ныне вероисповеданиями, сплочению граждан всех национальностей, проживающих на Украине, и тем самым вносить вклад в укрепление единства всего украинского народа"
    [11].

  • 25-27 грудня 1991 р. в Москві проходило засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільну одностайність рішень Собору УПЦ (МП) та заперечити необхідність автокефалії. Зокрема в заяві прийнятій Синодом з приводу утворення СНД зазначалося: "Историческая общность и братство славянских народов, крещеных в единой купели, не должны разрушаться. При государственной самостоятельности мы должны остаться духовно едиными, черпая в этом единстве силу для обновления жизни …Православные христиане надеются, что новые отношения между государствами Содружества — исключат попытки создать государственную, господствующую религию или идеологию"[12].

  • Московська Патріархія намагається не допустити згоди українського єпископату в питанні автокефалії шляхом:

    • організації антиавтокефальної пропаганди в Україні,
    • інформаційної війни по дискредитації предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Філарета.
  • Три єпископи УПЦ (МП) — Чернівецький Онуфрій, Тернопільський Сергій та Донецький Аліпій, — підбадьорені підтримкою з боку РПЦ, відмовляються підписати друге звернення щодо автокефалії до Московського Патріарха.

  • Синод УПЦ (МП) зміщує з кафедр вищезгаданих трьох єпископів. Відбувається загострення конфлікту з ними, оскільки вони відмовились визнати це рішення синоду і настроювали свою паству проти митрополита Філарета та здобуття автокефалії.

  • Небажання більшості українського єпископату на архієрейському соборі РПЦ в Москві 31 березня-4 квітня 1992 р. наполягти на проханні щодо автокефалії. Більшість українського єпископату схилилось до лобійованої Московською Патріархією позиції щодо недоцільності дарування автокефалії при наявній внутрішній смуті в УПЦ (МП), що виникла після собору УПЦ 1991 р. і невпевненості в тому, що автокефальний розкол при одержанні автокефалії буде улікований[13].

    На цьому соборі на митрополита Філарета здійснювався нездоровий, явно політичний тиск (з метою загальмувати автокефальний курс УПЦ) з вимогою піти у відставку, звинувачуючи його в тому, що він не здатен подолати смуту в УПЦ. Митрополит справедливо відстоював розгляд цього питання собором УПЦ (МП) згідно з правами широкої автономії УПЦ (МП) наданими Архієрейським собором РПЦ і грамотою Московського Патріарха в 1990 р. і внутрішнім Статутом УПЦ.

    На жаль, при встановленні нового статусу УПЦ (МП) не було чітко окреслено розмежування повноважень між Московською Патріархією та її установами з одного боку та установами УПЦ (МП) — з іншого. Відповідно і внутрішній статут УПЦ не був офіційно затверджений собором РПЦ. Фактично межі незалежності та самостійності в управлінні УПЦ у складі Московського Патріархату визначалися особистими якостями предстоятеля та єпископату Української Православної Церкви. Загалом єпископат УПЦ (МП), як самоврядної церкви з правами широкої автономії в складі МП входив в склад Архієрейського собору МП. Відповідно, на практиці доля УПЦ (МП) залежала від рішень цього собору, який міг уточнити чи навіть скасувати поточний статус УПЦ (МП).

    Більшість українського єпископату не підтримала вищезазначену позицію митрополита Філарета і таким чином визнала певну обмеженість самоуправління УПЦ. Така позиція єпископату УПЦ була не зовсім послідовною і виваженою, оскільки вона обмежувала принципи самоуправління (статут), які були прийняті не тільки Архієрейським Собором УПЦ, а й схвалені собором (помісним) УПЦ. Відповідно така позиція несла в собі прихований конфлікт для УПЦ. Хоча формально-юридично ніщо не обмежувало Архієрейський собор РПЦ втрутитись в це питання. За цим можна побачити і вплив Московської Патріархії на українських єпископів, і прихований конфлікт між митрополитом Філаретом та українським єпископатом, якому міг не подобатись жорсткий синодальний стиль управління митрополита (зокрема переміщення з кафедр незгідних з політикою Синоду єпископів).

    У підсумку, протистояння на цьому Архієрейському соборі РПЦ закінчилось перемогою проросійської партії. Собор ухвалив такі постанови:

    "Свободная и всеобъемлющая дискуссия, развернувшаяся на Соборе, показала, что большинство духовенства и верующих во многих украинских епархиях не приемлет идеи автокефалии, в то время, как в Западных областях Украины она большинством поддерживается. Мы понимаем настроения и тех и других, искренне желая, чтобы полнота церковная вынесла на сей счет свое решение на очередном Поместном Соборе Русской Православной Церкви. Едиными устами и единым сердцем говорим: пусть воля православного народа Украины в отношении полной канонической независимости будет выражена через мирное, взвешенное, компетентное и по-христиански благочестивое обсуждение этого вопроса, без насилия, экстремизма и политического давления. Законный канонический порядок предоставления автокефалии предполагает принятие соответствующего решения на Поместном Соборе в согласии со всеми Поместными Православными Церквами"[13].

    Цією постановою, під якою підписались і українські єпископи, звернення собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. з проханням автокефалії фактично було відхилене, хоча й тимчасово — з перенесенням розгляду цього питання на наступний Помісний Собор РПЦ.

    Також була прийнята суперечлива постанова щодо митрополита Філарета:

    "Архиерейский Собор принял к сведению заявление Преосвященного Филарета, митрополита Киевского и всея Украины, о том, что во имя мира церковного он подаст прошение на предстоящем Архиерейском Соборе Украинской Православной Церкви об освобождении его от обязанностей Предстоятеля Украинской Православной Церкви. Архиерейский Собор с пониманием отнесся к позиции Преосвященного митрополита Филарета, выразив ему признательность за многолетние архипастырские труды на Киевской кафедре, благословил нести епископское служение на другой кафедре Украинской Православной Церкви"[13].

    За умови ненадання автокефального статусу, це рішення та його форма — примушення до відмови, навряд чи мало конструктивний характер. Маємо лише зауважити, що дану обіцянку владика все ж скріпив своїм архіпастирським словом.

    Архієрейський собор РПЦ міг би, зваживши на соборно схвалений статут УПЦ, закликати митрополита Філарета зібрати собор єпископів УПЦ (МП) з питання довіри до нього, і лише після нього розглянути питання митрополита Філарета. Або ж в соборному визначенні прямо зазначити, що архієрейський собор розглянув питання здійснення предстоятелського служіння митрополитом Філаретом і за підсумками розгляду митрополит Філарет зробив заяву (тоді б було зрозуміло що собор офіційно втрутився в питання самоуправління УПЦ). Але ці два підходи несли певні ризики для Московської Патріархії. Натомість лаконічне нероз’яснене згадування про добровільну відставку в соборному документі було цілком зручним для Патріархії.

  • На прес-конференції 14 квітня 1992 р. в Києві митрополит Київський Філарет повідомляє про відмову подавати у відставку, аргументуючи це тиском на нього на Архієрейському соборі РПЦ[14].

    Порушивши обіцянку скликати Архієрейський собор УПЦ (МП) і подати у відставку, митрополит Філарет вступив у конфронтацію з Архієрейським собором РПЦ і поставив українських єпископів та паству перед вибором, провокуючи розділення по цьому питанню.

    За церковно-соборною логікою, відповідно до 34-го Ап. правила митрополит Філарет мав би спочатку заручитися згодою собору єпископів УПЦ щодо зміни свого попереднього рішення на Архієрейському соборі РПЦ, підтриманого тими ж єпископами.

  • 7 травня 1992 р. Синод РПЦ в цій неординарній ситуації виносить наступне рішення:

    "В связи с чрезвычайным положением, сложившимся в Украинской Православной Церкви, митрополиту Филарету запрещается в период до архиерейского Собора УПЦ действовать в качестве Предстоятеля, а именно: созывать Синод, рукополагать архиереев, издавать указы и обращения, касающиеся Украинской Православной Церкви. Исключением является созыв Архиерейского Собора УПЦ для принятия его отставки и избрания нового Предстоятеля Украинской Православной Церкви".

  • 21 травня 1992 р. Священний Синод РПЦ виносить рішення тимчасово передати функції предстоятеля УПЦ старійшому по хіротонії митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснаку). Йому було доручено скликати Архієрейський собор УПЦ для того щоб прийняти відставку митрополита Філарета і вибрати нового предстоятеля[15].

    Такі рішення Синоду порушували статус УПЦ (МП), як самостійної в управлінні, що був наданий Архиєрейським собором РПЦ 27 жовтня 1990 р. Адже, подібні рішення мали виноситись не синодом РПЦ, а Архієрейським собором РПЦ, у т.ч. за згодою українських єпископів. Тут бачимо відхід Синоду РПЦ від церковно-соборної логіки, що тільки загострило ситуацію.

  • 27 травня 1992 р. у Харкові проходить собор українських єпископів скликаний митрополитом Харківським Никодимом. У соборі взяли участь 17 правлячих архієреїв УПЦ з 20. Основними діяннями собору були:
    • вираження недовіри митрополиту Філарету;
    • зміщення його з Київської кафедри та з посту предстоятеля УПЦ;
    • зачислення його за штат у зв'язку з невиконанням обіцянки подати у відставку, даної на Архієрейському соборі РПЦ 5 квітня 1992 р.;
    • заборона митрополитові священнодіяти до судового розгляду Архієрейським собором РПЦ;
    • обрання новим предстоятелем УПЦ митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана)[16].

    Скликання Архієрейського собору УПЦ відбулося без додержання 34-го Ап. правила (без згоди предстоятеля), оскільки по суті конфлікту це було не можливо (сам конфлікт відбувся між єпископатом та предстоятелем). Скликання також відбулось за скороченою процедурою, без ініціювання його проведення Архієрейським собором РПЦ. Водночас єпископат зібрався на Харківський собор не за власною ініціативою, а саме задля виконання суперечливого рішення синоду РПЦ від 21.05.1992 р., що свідчило про певний відхід від схвалених Собором УПЦ (листопад 1991 р.) засад самоуправління, і, відповідно, спровокувало критику на свою адресу та чергове загострення конфлікту.

  • Митрополит Філарет не визнає Харківський собор через порушення канонічної процедури його скликання (апелюючи до 34-го Ап. правила та відхід від соборноправності) і оголошує, що його учасники відкололись від УПЦ (МП). Він повідомляє про це Патріарха Московського та Патріарха Константинопольського. Також митрополит Філарет звертається до пастви, повідомляючи про те, що єпископи відкололись від УПЦ (МП) і закликає духовенство визнати його предстоятелем УПЦ (МП). Утворюється тимчасовий Синод УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом (в т.ч. єпископ Яків Почаївський, призначений керуючим Тернопільською єпархією після Харківського собору; а також Варсонофій, єпископ Івано-Франківський і Коломийський та Спиридон, єпископ Переяслав-Хмельницький, які були рукоположені після Харківського Собору), який робить звернення до Архієрейського собору РПЦ, де викладається позиція цього Синоду щодо конфлікту, і говориться про неприйняття рішень собору, які будуть направлені проти митрополита Філарета.

    Державна влада (Президент, Кабінет міністрів та Верховна Рада) так само заявляє про невизнання Харківського собору.

  • 11 червня 1992 р. відбувається Архієрейський собор РПЦ, який визнає адекватним скликання Харківського собору та визнає прийняті на ньому рішення. Звинувачує митрополита Філарета у порушенні обіцянки подати у відставку і в розколі через вчинення єпископських хіротоній після Харківського собору, позбавляє його та єпископа Почаївського Якова сану, не визнає хіротоній двох єпископів рукоположених після Харківського собору.

  • Відповіддю на Харківський собор та наступний Архієрейський собор РПЦ став об'єднавчий собор УАПЦ (без благословіння і участі її предстоятеля Патріарха Мстислава) та УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом 25 червня 1992 р. і утворення за підтримки державної влади УПЦ КП. В об'єднавчому соборі з правлячих архиєреїв УПЦ (МП) взяли участь тільки митрополит київський Філарет, єпископ Почаївський Яків, призначений після Харківського собору керуючим Тернопільською єпархією, два рукоположених після Харківського Собору архієрея (Варсонофій, єпископ Івано-Франківський и Коломийський; Спиридон, єпископ Переяслав-Хмельницький); згодом собор підтримав і єпископ Львівський Андрій.

    Цей Собор засудив рішення Архієрейського собору РПЦ від 11 червня 1992 р. та скасував антиканонiчне приєднання Київської Митрополiї до Московського Патрiархату у 1686 році.

    Синод УПЦ КП та президент України звернулись до Патріарха Константинопольського з проханням визнати автокефальну УПЦ КП, інформуючи його про об'єднавчий собор і невизнання антиканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату в 1686 р. [17].

    Слід указати на недостатність соборного представництва УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом на об'єднавчому соборі 25.06.1992 р. На ньому були присутні лише чотири правлячі єпископи: митрополит Київський та три єпископи, новопризначені митрополитом Філаретом після Харківського собору. Соборно обраних представників від інших єпархій, які б представляли свої єпархії (чи їх частини за умови незгоди єпископів) не було. Тому можна стверджувати, що на об'єднання пішла лише невелика частина УПЦ (МП).

  • 26 червня 1992 р. відбувся собор УПЦ (МП) під проводом митрополита Київського Володимира. На соборі були присутні всі архієреї, що брали участь в Харківському соборі, представники від мирян, духовних шкіл і монастирів. Були схваленні рішення Харківського собору. Також Собор виявив, що більша частина пастви УПЦ (МП) визнає єпископів Харківського собору і підтримує їх позицію щодо автокефалії. Також стало зрозумілим, що УПЦ (МП) митрополита Володимира має більшу кількість парафій ніж УПЦ КП (і відповідно об'єднує більшу частину православних вірян України).

  • Митрополит Філарет подає апеляцію до предстоятелів Помісних Церков щодо невизнання рішення Архієрейського собору РПЦ 11.06.1992 р. [18].

  • 20 жовтня 1992 р. Патріарх Мстислав, предстоятель УАПЦ, видає звернення до своєї пастви, в якому закликає не визнавати об'єднавчий собор 25.06.1992 р., оскільки він відбувся без його благословіння, і залишатись під його канонічним проводом. У грудні Патріарх Мстислав скликає собор УАПЦ, на який приїхав лише архієпископ Львівський Петро, вийшовши із складу УПЦ КП. Архієпископ Львівський Петро призначається керуючим справами УАПЦ і починає процес відновлення її структури. Таким чином в Україні сформувався той склад православних юрисдикцій, який ми маємо на сьогодні: УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ.

Підсумуємо другий етап виникнення розколу.

Архієрейський собор РПЦ 11 червня 1992 р. засуджує групу митрополита Київського Філарета і визнає групу митрополита Володимира як УПЦ (МП). Група митрополита Філарета не погоджується з рішенням Архієрейського собору РПЦ і вирішує вийти з юрисдикції Московського Патріархату через об'єднання з УАПЦ в нову автокефальну УПЦ КП. З апеляції митрополита Філарета випливає, що вихід УПЦ (МП) під його керівництвом з канонічної юрисдикції Московського був вимушеним через антиканонічне втручання Московської Патріархії у внутрішнє життя УПЦ (МП) і є продовженням курсу на автокефалію, взятого канонічним собором УПЦ у 1991 р. в умовах існування незалежної держави. При виході з канонічної юрисдикції Московського Патріархату і об'єднанні з УАПЦ митрополит Філарет сподівався, що Константинопольський Патріарх та голови інших Помісних Церков підтримають його позицію щодо неканонічності служіння єпископів Харківського собору на території України і, відповідно, це спонукатиме більшість української пастви УПЦ (МП) перейти під його юрисдикцію.

Таким чином, можна констатувати, що самопроголошення УПЦ КП в 1992 р. мало під собою більше підстав ніж проголошення УАПЦ в 1990 р.

На звернення собору УПЦ КП та президента України від 26 червня 1992 р. Константинопольський Патріарх заявив, що визнання автокефалії з його боку можливе після улікування розколу та єдності думки православних України з цього питання. Також, невдовзі після травня-червня 1992 р. представники Помісних Церков відгукуються на адресу Патріарха Московського та митрополита Київського стосовно свого відношення до конфлікту. В них вони одностайно визнали канонічним в Україні лише єпископат на чолі з митрополитом Київським Володимиром (Сабоданом). Таким чином, Помісні Церкви визнали в цьому конфлікті більш адекватними дії і позицію українських єпископів Харківського собору ніж митрополита Філарета. Відповідно, УПЦ КП опинилась в канонічній ізоляції, як паралельна структура до канонічно визнаних єпархій УПЦ (МП).

Надія митрополита Філарета на підтримку Помісних Церков не виправдалась і для утвердження та визнання УПЦ КП залишився лише один шлях — здобуття підтримки більшості православних практикуючих вірян в Україні (найочевидніший показник — переважаюча кількість парафій) за допомогою державної влади.

Протистояння між УПЦ КП та УПЦ (МП) набуває особливо драматичних обертів за втручання органів державної влади: інформаційна блокада УПЦ (МП), відмова у реєстрації УПЦ (МП), силова боротьба за храми тощо. УПЦ (МП) у ЗМІ проголошувалась антиукраїнською п'ятою колоною, натомість керівництво УПЦ (МП) активно пропагує тезу, що УПЦ КП є безблагодатними розкольниками. Ця безкомпромісна політична боротьба, що є очевидним проявом етнофілетизму, надовго послабила почуття братньої християнської любові між вірними різних юрисдикцій.

Підсумкові тези:

  1. Автокефалія не могла бути здобутою у той час. Головна перепона та сама що й зараз — неоднодумність. Етнічно-ментальна роз'єднаність українського народу помножена на консерватизм, мала місце й серед українського єпископату УПЦ (МП).
  2. Об'єктивне бажання автокефалізації було ускладнене особистими стосунками всередині єпископату. Не є таємницею, що митрополит Філарет і був втіленням вищезгадуваної жорстко-централізованої синодальної системи церковного адміністрування. Проте й намагання усунути його, а тим більше прямий тиск, були малообгрунтованими.
  3. Аналіз вищезгаданих подій виникнення розколу говорить про те, що всі сторони конфлікту в багатьох конфліктних ситуаціях діяли досить поспішно, більше керуючись національно-політичними і особистими інтересами аніж дотриманням соборного принципу розв'язання суперечностей.

ІІІ. Загальні висновки.

Розкол, як і розлучення, може статись тільки після втрати єдності, любові та розуміння між людьми, коли важливішими за це стають інші інтереси та прагнення. Якщо камінь суцільний, то він витримає навіть сильний удар. Проте, якщо в ньому вже існують тріщини, достатньо лише одного удару, щоб він розлетівся на шматки. Тому основною причиною розколу є явище, яке утворило ці тріщини. Таким явищем є етнофілетизм у всіх його проявах — як в українському, так і російсько-імперському, — який генетично пов'язаний із "замутненням" досвіду переживання церквою своєї кафолічної природи.

Всі інші фактори і події, пов'язані з розколом, є додатковими причинами, тобто такими, що накладаються на основну і діють як подразники і каталізатори конфлікту. В нашій аналогії це — удар по тріснутому каменю. До них можна віднести політичні прагнення української влади та російської влади і відповідний їх вплив на церковні структури, політичні прагнення керівництва УПЦ (МП) та керівництва РПЦ, вплив фактору відродження УГКЦ.

Самопроголошення УАПЦ та УПЦ КП призвело до загострення існуючого конфлікту. Ця дія була розривом канонічних стосунків з РПЦ та УПЦ (МП). При цьому УАПЦ і УПЦ КП не встановили канонічних стосунків з іншими Помісними Церквами, і тому опинились в ізоляції. З одного боку, автокефальний рух в Україні та українська державна влада діяли подібно до інших історичних випадків утворення автокефальних церков. Але, з іншого боку, обставини проголошення автокефалії Української Церкви мали декілька відмінностей:

  1. Україна є республікою з демократичним устроєм. На відміну від володарів-феодалів середньовіччя чи конституційних монархів XIX ст. (Греція, Румунія), українська влада не мала вдосталь важелів впливу, щоб авторитарно забезпечити організацію місцевих єпархій в автокефальну Церкву без створення паралельних структур.
  2. В епоху демократії чи секулярних держав, коли християнські монархи вже не відіграють основну роль в утворенні автокефальних Церков, основним чинником, який забезпечує перспективи успішного здобуття автокефалії, стає соборне прагнення народу (як це було, наприклад, у випадку з проголошенням автокефалії Грузинської Церкви і Албанської Церкви в ХХ ст.). На жаль, на початку 90-х років православним українцям не вдалося продемонструвати достатню соборну консолідацію через неоднорідність етнічно-ментального складу населення України.

Етнофілетизм в РПЦ і УПЦ (МП) окрім рис, притаманних прихильникам створення УАПЦ та УПЦ КП, має рису пов'язану з переживанням переважно російським етносом в РФ та за її межами своїх імперських прагнень. Хоча прояви етнофілетизму в УПЦ (МП) мають більш м'яку форму ніж в РПЦ. Ідеологія імперій часто тяжіє до універсалізму, в якому підкреслюється не етнічний, а імперський (надетнічний) примат. В добу занепаду імперій ідеологія надетнічного поступово згортається до примату стрижневого етносу. По своїй природі імперський мотив в етнофілетизмі РПЦ та УПЦ (МП) не має принципово нової якості порівняно з етнофілетизмом в УАПЦ та УПЦ КП, оскільки він однаково чужий теократії і природі кафолічності Христової Церкви. Однак тут існують такі відмінності:

По-перше, оскільки етнофілетизм РПЦ та УПЦ (МП) пов'язаний не з виділенням і відокремленням російського етносу, а, переважно, з відновленням імперських амбіцій РФ і російської нації як імперського стержня, РПЦ створює і намагається впроваджувати ідею триєдності слов'янських народів: російського, українського і білоруського. При цьому, прагнення менших, у порівнянні з російським, народів до національної незалежності, політичної самостійності та розвитку національних культур або ігноруються, або утискаються як деструктивні. Якщо в УАПЦ і УПЦ КП поширена думка, що церква повинна слугувати інтересам національної держави, то в РПЦ поширена думка, що церква повинна служити імперським інтересам РФ. Як бачимо, в обох випадках Христос і Його Церква закликаються на службу секулярної державності та секулярної політики.

По-друге, важлива відмінність полягає в тому, що етнофілетизм в РПЦ та УПЦ (МП) не призвів до розриву канонічних відносин з іншими Помісними Церквами. РПЦ та УПЦ (МП) зберігають канонічну єдність із вселенським православ'ям, що залишає можливість консервативного лікування захворювання. Бо, як було сказано вище, наявність євхаристійного спілкування створює єдність, а його відсутність затверджує розділення.

Варто також зауважити, що ситуація розколу через питання самоврядування надовго дискредитувала саму ідею автокефалії серед значної (хоча, можливо, не надто освіченої) частини вірних, у яких тепер автокефалія асоціюється лише з негативним наслідками. Крім того, якщо раніше в Україні — як у переважно діетнічній державі — переважали етнофілетичні настрої за першим типом (як прояви мирського духу), то розділення (можемо сказати — "федералізація") єдиної церкви провело зайву додаткову лінію розмежування суспільства за ідентичністю. Це посприяло тому, що утворені таким чином юрисдикції стали нагадувати "гуртки за національним інтересом", ізольовані, самозвернені, самодостатні, тривалий час упевнені кожна у власній правоті, скеровані на вирішення "внутрішніх справ" (у кожного своїх), позбавлені внутрішніх мотивів до діалогу, позбавлені "двигунів зворотного руху". Знадобився час, щоб з'явились люди, сподіваємось — покоління, що схиляється до більш холодного та раціонального аналізу подій, що відбулися, як позбавлене емоцій особистого досвіду, так і спрямоване на виборювання інших, питомо християнських цінностей.

Примітки

  1. "Єпископам кожного народу належить знати першого з них, і визнавати його за голову, і нічого, що перевищує їх владу не робити без його рішення (гноміс), але робити кожному лише те, що стосується його єпархії та місць, які до них належать. Але й перший єпископ нехай нічого не здійснює без рішення всіх єпископів. Бо в цьому є однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух".
  2. Не слід плутати з сучасним поняттям "політична нація", під яким розуміється народ певної держави, в який входять люди різних етносів.
  3. Взято з митрополит Пантелеймон (Родопулос) "Територіальні юрисдикції..."
  4. Див. поняття Кафолічна в Документі №1.
  5. Див. Архієпископ Ігор (Ісіченко) "Історія Христової Церкви в Україні" стор. 392-393
  6. Див. Архієпископ Ігор (Ісіченко) "Історія Христової Церкви в Україні" стор. 394-399
  7. А. Драбинко "Православие в посттоталитарной Украине" стор. 43
  8. Про територіальний та культурний аспект устрою Помісної Церкви див. Документ №1.
  9. Див. Зведений список термінів п. 2.
  10. Див. Зведений список термінів п. 3.
  11. Див. Cобор Украинской Православной Церкви 1-3 ноября 1991 года, официальные документы
  12. Див. Ігумен Євстратій (Зоря) Історія розколу в Українській Православній Церкві (1991-1992 роки)
  13. Див. А. Драбинко "Православие в посттоталитарной Украине" стр. 69-78
  14. Див. Неправда московських анафем. Архівні документи
  15. Див. А. Драбинко "Православие в посттоталитарной Украине" стр. 83-84
  16. Див. А. Драбинко "Православие в посттоталитарной Украине" стр. 86-90
  17. Див. Неправда московських анафем. Архівні документи.
  18. Див. Неправда московських анафем. Архівні документи.

Використані джерела

  1. А. Драбинко «Православие в посттоталитарной Украине»
  2. Історико-канонічна декларація «Київський Патріархат — Помісна Українська Православна Церква»
  3. Архієпископ Ігор (Ісіченко) «Історія Христової Церкви в Україні»
  4. Cобор Украинской Православной Церкви 1–3 ноября 1991 года, официальные документы
  5. Неправда московських анафем
  6. Протопресвитер Александр Шмеман «Исторический путь православия»
  7. Протопресвитер Александр Шмеман «Несколько мыслей об автокефалии, церковном предании и экклезиологии»
  8. Архімандрит Іов (Геча) «Чи припустиме поняття “національна церква” з огляду на православну еклезіологію?»
  9. Протопресвитер Иоанн Мейендорф «Церковный регионализм: структуры общения или прикрытие для сепаратизма?»
  10. Митрополит Пантелеймон (Родопулос) «Територіальні юрисдикції відповідно до православного канонічного права. Феномен етнофілетизму у наш час»
  11. Інокентій Павлов «Від церкви імперської до церков національних». Людина і світ. — №3, 2000. — С. 11–16.
  12. Ігумен Євстратій (Зоря) Історія розколу в Українській Православній Церкві (1991–1992 роки).
  13. Архієпископ Іоан Уманський (УАПЦ) «Проект "Українська Церква": своє і Христове»
  14. Архієпископ Іоан Уманський (УАПЦ) «Україна стомилася від рoзколів»
  15. Священник Петр Зуев «Три соблазна современного Православия»