06. Моделі відновлення єдності українського Православ’я

Проект документу №6
Моделі відновлення єдності українського Православ’я
 
Офіційні позиції православних юрисдикцій в Україні до останнього часу не давали можливості шукати компромісне рішення щодо улікування розколу і таким чином відкидали питання воз’єднання в далеку перспективу.
 
Зокрема, УПЦ КП наполягала на визнанні свого автокефального статусу світовим Православ’ям, що неможливе з огляду на те, що УПЦ КП по чисельності парафій не є домінуючою Церквою в Україні. Ідея об’єднання УПЦ (МП) і УПЦ КП на спільному соборі з самопроголошенням автокефалії[1] теж не сприймається УПЦ (МП). По-перше, поки що бажання автокефалії не переважає в УПЦ (МП). По-друге, ідея об’єднавчого собору на рівних правах не сприймається, оскільки такий підхід виправдовує неканонічне розділення, вчинене автокефальним рухом в кінці 80-х на початку 90-х, і засуджене світовим Православ’ям.    
   
УПЦ (МП) наполягала на покаянні неканонічних Церков і їхньому приєднанні з подальшим спільним обговоренням питанням вдосконалення канонічного устрою Української Церкви [2]. Але таке однобічне полагодження конфлікту не сприймається вірними УПЦ КП та УАПЦ, бо не відображає спільну причетність до виникнення розколу. Зокрема, ідея приєднання до УПЦ (МП) не сприймається вірними неканонічних Церков через канонічний статус УПЦ (МП) із  нечітко прописаними (відтак недостатніми) правами самоврядування, і відповідно, можливість впливу російської ідеології на її життя.
 
УАПЦ наполягала на одержанні УПЦ (МП) автокефального чи автономного статусу і приєднанні після цього до УПЦ [3], але вдосконалення канонічного статусу УПЦ (МП), як уже згадувалось, досить довготривалий еволюційний процес. А церковний розкол потребує якомога скорішого вирішення.       
    
Однак нова ситуація, що склалась в міжправославних взаєминах в Україні та в світі, дає надію на вихід із того тупика, в якому знаходився церковний конфлікт до останнього часу.
 
Серед факторів, які формують цю нову ситуацію, наступні:
  • Зміна УАПЦ бачення свого розвитку порівняно із аналогічним баченням 2000 року. Зокрема, офіційне відмежування від етнофілетичної ідеології та проголошення виходу з канонічної ізоляції приоритетним завданням, що відображає здорову кафолічну свідомість. Зрештою, собор єпископів УАПЦ в серпні 2009 р. звернувся з конкретним проханням до Константинопольського патріарха увійти в його юрисдикцію на правах автономної митрополії.
  • Зростання пропаганди проросійської ідеології «єдиного руського цивілізаційного простору» з боку керівництва Московського Патріархату, зокрема, у зв’язку з візитом в Україну Московського патріарха Кіріла в липні 2009 р. Це викликало відповідну супротивну реакцію з боку УАПЦ та УПЦ (МП). Одним з проявів цієї реакції стало рішення УПЦ (МП) розпочати готувати діалог з УПЦ КП.     
  • З ініціативи Константинопольського патріарха починаючи з 2000 р. запроваджено більш регулярну практику всеправославних нарад предстоятелів Помісних Церков. Ці наради уможливлюють розв’язок широкого кола наявних в Церкві проблем (в т.ч. і українського конфлікту) в час, коли ще немає можливості скликати Всеправославний собор.
  • Константинопольський патріархат демонструє готовність до більш активного втручання в українське питання при відсутності ефективного підходу до вирішення цього питання з боку Московського патріархату (в т.ч. і прямий контакт з УПЦ (МП) в обхід Московської Патріархії). Це зумовлене відповідальністю Константинопольського Патріархату за зміцнення всеправославної єдності, усвідомленням історичного зв’язку Константинополя як Церкви-матері щодо Київської митрополії, послабленням впливу Московського Патріархату на всеправославному рівні (зменшення кількості Церков-союзників починаючи з 2000р.). 
  • Бажання УПЦ (МП) залучити Константинопольський Патріархат та інші Помісні Церкви до вирішення українського конфлікту (звернення з цього приводу митрополита Володимира в 2008 р. до всіх учасників всеправославних нарад). 
     
Враховуючи вищезазначену нову ситуацію в міжправославних відносинах та негативний досвід спроб здобути автокефалію УПЦ (МП) в 1992р., спробуємо проаналізувати різні моделі відновлення єдності Українського Православ’я.
 
1. Найбільш проста і відповідно найменш конфліктна модель: звернення УПЦ (МП)(за рішенням більшості єпископату) одночасно до Московського та Константинопольського Патріархатів з проханням надати автокефалію. Після визнання автокефального статусу УПЦ (МП) до неї приєднуються єпархії УПЦ КП та УАПЦ. Одночасне визнання автокефалії найкраще провести в рамках всеправославної наради.
 
Реалізація цієї моделі передбачає два сценарії розвитку подій.    
 
А) Задоволення (хоч і малоймовірне) Московським Патріархатом згаданого звернення дасть можливість уникнути смути з боку єпархій УПЦ (МП), які бажають адміністративної єдності з Московським Патріархатом. Хоча як тимчасовий варіант, можна всіма сторонами погодити належність цих єпархій до Московського Патріархату паралельно до визнаної автокефальної УПЦ.
 
Б) При незадоволенні Московським Патріархатом згаданого звернення УПЦ (МП)   автокефалія УПЦ може бути визнана спочатку Константинопольським Патріархом та переважною більшістю Помісних Церков. При такому розвитку подій Московський Патріархат навряд чи наважиться розривати євхаристійне спілкування з православною більшістю, хоча при цьому і не буде визнавати автокефального статусу УПЦ. З часом, закономірно Московський Патріархат визнає автокефалію УПЦ.
 
В зв’язку з таким можливим розвитком подій вищезгадана модель має бути погоджена в першу чергу між єпископатом УПЦ (МП) та Константинопольським Патріархом. 
     
Перспективи цієї моделі залежать від готовності більшості єпископату та вірних УПЦ (МП) до автокефалії. При сьогоднішніх настроях в УПЦ (МП), здається, потрібен тривалий час для визрівання такої готовності. Прискорити процес «автокефалізації» УПЦ (МП) може офіційно заявлена готовність УАПЦ (така заява цілком ймовірна з боку УАПЦ[4]) та УПЦ КП приєднатись до автокефальної УПЦ під омофор її предстоятеля, в сущому сані та зі збереженням єпархій (для тимчасового співіснування паралельних єпархій встановлюються різні титули «паралельних» єпископів). Такі заяви спростують твердження типу «неканонічні все одно не захочуть приєднатись до канонічної автокефальної УПЦ», які були одним з контраргументів на Архієрейському соборі РПЦ 1992 р. при розгляді питання автокефалії.
 
Існують і більш «швидкі» компромісні моделі відновлення єдності, хоча вони водночас більш складні та конфліктні.
 
2. Українські Автокефальні Церкви, що знаходяться в канонічній ізоляції (УПЦ КП, УАПЦ), приєднуються до УПЦ під омофор її предстоятеля після здобуття нею реального автономного статусу, на відміну від існуючого хиткого статусу самоправної Церкви з правами широкої автономії. Доцільно щоб цей автономний статус був максимально наближеним до автокефального, таким чином він унеможливить спроби ідеологічного впливу з боку Московської Патріархії. В першу чергу автономний статус УПЦ означатиме, що її єпископат не входитиме в склад Архієрейських соборів РПЦ, який може бути інструментом впливу Московської Патріархії (як це було в 1992р.).  Умовна залежність автономної УПЦ від Московського Патріархату має проявлятись лише в таких сферах:
  • Предстоятель Автономної УПЦ після обрання собором українських єпископів благословляється Предстоятелем киріархальної Церкви (Патріархом Московським);
  • в автономній УПЦ поминається ім’я Предстоятеля киріархальної Церкви, від нього автономна УПЦ одержує святе миро;
При приєднанні до автономної УПЦ всі єпископи неканонічних церков залишаються в сані із своїми єпархіями (для тимчасового співіснування паралельних єпархій встановлюються різні титули «паралельних» єпископів), може навіть із своїми синодальними структурами (подібно до того, як РПЦЗ відновило єдність з Московським Патріархатом).
Автономний статус об’єднаної УПЦ розглядається, як перехідний до автокефального статусу.
 
При цій моделі воз’єднання знімається дратуючий частину вірних УПЦ (МП) термін «автокефалія». На практиці для вірних УПЦ (МП) майже нічого не зміниться: вони поминатимуть як свого предстоятеля, так і Патріарха Московського. Для УАПЦ та УПЦ КП можна передбачити самоправні структури в складі автономної УПЦ, де б їх предстоятелі зберігали свої повноваження та традиції: наприклад, УАПЦ трансформується в Галицьку митрополію, а УПЦ КП в Київську митрополію. Предстоятель автономної об’єднаної УПЦ міг би носити титул митрополита Києво-Галицького та всієї України. Вірні Галицької та Київської Митрополій за бажанням можуть не поминати на літургіях Патріарха Московського, щоб ними легше сприймалось це об’єднання.
 
Успіх цієї моделі залежить від спільної одночасної готовності єпископату УАПЦ та УПЦ КП до її реалізації. Адже якщо, наприклад, лише УАПЦ ввійде в склад автономної УПЦ, є ризик, що частина вірних УАПЦ перейде в неканонічну, зате автокефальну і однозначно «не промосковську» УПЦ КП і розкол по суті буде улікований тільки частково. Також реалізація цієї моделі залежить і від готовності єпископату УПЦ (МП) вдосконалювати канонічний статус своєї Церкви.
 
Для реалізації даної моделі важливою буде підтримка Константинопольського Патріархату у визнанні автономного статусу УПЦ, оскільки визнання цього статусу Московським Патріархатом виглядає малоймовірним. А навіть якщо МП і надасть автономію, то невизнана Константинополем автономія буде гальмуючим фактором для входження до неї УАПЦ та УПЦ КП. Найбільш доречно визнати автономний статус УПЦ, як і у випадку з автокефалією, в рамках всеправославної наради.
 
Ця модель може бути реалізована не обов’язково в послідовності «автономія УПЦ, а потім об’єднавчий собор з УАПЦ та УПЦ КП». Можливо здійснити ці дві дії одночасно («в пакеті») за спільною згодою сторін – об’єднавчий собор, на якому проголошується автономна УПЦ з паралельним входженням УАПЦ та УПЦ КП під омофор діючого предстоятеля УПЦ (МП), чи навіть за схемою: «сьогодні входження УПЦ КП та УАПЦ в УПЦ (МП), а завтра проголошення автономної УПЦ».
 
3. Ще одною компромісною моделлю є унормування канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП через входження в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в статусі Київської Митрополії з правами широкої автономії. Цей статус подібний до того, який мала Київська Митрополія до входження її в склад Московського Патріархату 1686 р., чи до того, який має сьогодні Київська Митрополія в складі Московського Патріархату (УПЦ МП). Входження українського єпископату в юрисдикцію Константинопольського Патріархату має під собою канонічне обгрунтування, в зв’язку з тим, що свого часу приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату відбулося з деякими порушеннями [5].    
 
Для реалізації цієї моделі всі єпископи УПЦ КП та УАПЦ обирають собі одного предстоятеля (митрополита), який благословляється Константинопольським Патріархом. Україна сприймається як спірна канонічна територія між Константинопольським та Московським Патріархатом, що уможливлює тимчасове існування двох паралельних канонічних юрисдикцій (як в православній діаспорі). При входженні в юрисдикцію Константинополя всі єпископи УАПЦ та УПЦ КП залишаються в сущому сані і переважно з існуючими титулами (окрім тих випадків, де зараз є паралельні єпархії УПЦ КП та УАПЦ).
 
Після входження в склад Константинополського Патріархату відновлюється євхаристійне спілкування Київської Митрополії Константинопольського Патріархату з УПЦ (МП).
 
Дві канонічні церкви в подальшому можуть вести плідний діалог на партнерських засадах для усунення накопиченого в попередній конфронтації негативу і утворення структурно єдиної Помісної Української Церкви.     
 
Ця модель на сьогоднішній день може бути найшвидше реалізована порівняно з попередніми проектами. Зокрема, в 2008 р. її вже обговорював Константинопольський Патріархат з УАПЦ та УПЦ КП. Факт цих переговорів досить широко був висвітлений в ЗМІ. Відгуки в ЗМІ показали, що в принципі народ Божий в УАПЦ та УПЦ КП може прийняти це об’єднання.
 
На жаль, переговори 2008 р. не увінчались успіхом через такі першочергові протиріччя:
1) представники УПЦ КП намагались домовитись з Константинопольським Патріархом за чіткі строки надання томосу про автокефалію; останній вважає недоцільним визначати якісь строки.
2) Константинопольський Патріарх пропонував обрати єпископам УПЦ КП та УАПЦ трьох кандидатів на митрополита Київського, з яких Патріарх би обрав одного. Представники УПЦ КП відстоювали традиційне обрання одного кандидата з подальшим його благословенням Патріархом.
 
Як адекватно можна вирішити ці протиріччя?
 
По першому пункту позиція Константинопольського Патріархату є більш обґрунтованою. Надання автокефалії Церкві, яка перебуває в меншості на території певної держави не відповідає канонічній практиці. Автокефальний статус церкви передбачає що вона може об’єднати переважну більшість християн в певній державі. Томос про автокефалію доцільно було б давати тоді, коли дві канонічні православні юрисдикції домовились би про об’єднання в одну помісну Церкву, чи якби Київська Митрополія в складі Константинопольського Патріархату стала домінуючою в Україні.
 
По другому пункту позиція представників УПЦ КП має під собою вагомі аргументи. В традиції українського Православ’я на предстоятеля Київської Митрополії місцевим єпископатом завжди обирався один кандидат. Обрання трьох кандидатів звужує самоправність Української церкви, і це викликає виправданий спротив. З іншого боку, для виходу з ізоляції можна було би пожертвувати цією канонічною традицією, адже в усьому іншому Київська Митрополії в складі Константинопольського Патріархату мала б більш сприятливі умови розвитку, ніж Київська Митрополія в складі Московського Патріархату.     
 
Серед недоліків даного проекту можна назвати існування двох хоч і канонічних, але водночас паралельних юрисдикцій (порушення помісного принципу устрою Церкви [6]). Таким чином, залишиться (хоч і не таке гостре) нездорове конкурентне протистояння між юрисдикціями, подібно до ситуації в Естонії, де паралельно співіснують дві юрисдикції, що формально ніби знаходяться в єдності, але на практиці ця єдність не проявляється. 
 
Для того, щоб згладити можливе протистояння, потрібно домовитись про неприпустимість самовільного переходу парафій УПЦ (МП) до УПЦ Константинопольского Патріархату. Це буде хорошою запорукою налагодженню партнерського діалогу між двома канонічними українськими Церквами. 
 
Дана модель може передбачати і модифікований варіант, коли УАПЦ та УПЦ КП входять окремо (але одночасно) в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, в статусі Галицької та Київської митрополій відповідно.  
 
4. Модель часткового відновлення єдності Українського Православ’я.         
 
Ця модель є частковою реалізацією попередньої моделі і передбачає входження на першому етапі тільки УАПЦ в склад Константинопольського Патріархату в статусі Галицької Митрополії з правами широкої автономії. Подібний проект ініційовано зверненням УАПЦ до Константинопольського патріарха в серпні 2009 р. Зараз очікується рішення по ньому з боку Константинополя.
 
Серед недоліків цього варіанту є його частковий характер, що несе за собою ряд ризиків.
З одного боку, він може вплинути на політику УПЦ КП, щоб УПЦ КП прискорила свій вихід з ізоляції через входження в юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Адже частина вірних УПЦ КП вже сьогодні готові до цього варіанту. Щоб не відбулося їх самовільного переходу в юрисдикцію Галицької Митрополії УПЦ КП доведеться піти на переговори з Константинополем, і таким чином вийти на попередню модель відновлення єдності.
 
З іншого боку може, навпаки, загостритись протистояння між УПЦ КП та Галицькою митрополією. УПЦ КП може звинувачувати УАПЦ в «зраді» ідеї автокефалії, залякувати вірних УАПЦ «ярмом Константинополя» і намагатись перетягнути їх до себе.
 
В ситуації вищезгаданого загостреного протистояння УПЦ (МП) чи Московська Патріархія може звинувачувати Константинопольський Патріархат у несприятливому втручанні в українське питання. Вийде, що розкол повністю не улікували, а тільки ускладнили ситуацію.
 
Щоб зменшити згадані ризики, Константинопольському Патріархату бажано погодити з Московським Патріархатом чи хоча б з УПЦ (МП) реалізацію цієї моделі. Об’єднання єпархій УАПЦ в Галицьку, а не Київську митрополію Константинопольського Патріархату допоможе уникнути конкуренції двох однакових паралельних назв канонічних юрисдикцій. Окрім домовленості щодо неприпустимості самовільного переходу парафій УПЦ (МП) до Галицької Митрополії (УПЦ) Константинопольского Патріархату доцільно забезпечити спільну соборну діяльність українського єпископату двох канонічних юрисдикцій. Іншими словами доцільно опрацювати модель подвійного канонічного підпорядкування єпископату Галицької Митрополії подібну до    подвійного підпорядкування т.з «єпархій нових територій» Грецької Православної Церкви.[7]
     
Підсумовуючи і узагальнюючи, можна сказати, що за нинішніх обставин є два шляхи до канонічного улікування розколу. Перший – на основі входження УПЦ КП та УАПЦ в склад Константинопольського Патріархату (модель 3 і 4). Другий – на основі вдосконалення канонічного статусу УПЦ (МП) (модель 2 і 1). Разом з тим варто, ще раз звернути увагу на не конструктивність згаданих на початку усталених бачень об’єднання що ґрунтуються на логіці «поглинання». Зокрема в середовищі УПЦ КП популярна думка, що обставини можуть змінитись таким чином, що дана юрисдикція стане домінуючою в Україні за кількістю парафій (серед таких обставин наприклад називають: наступним предстоятелем УПЦ (МП) стає Агафангел, військовий конфлікт з Російською Федерацією, наступним президентом України встановлює націоналістичну диктатуру). Подібну «поглинаючу» позицію пов’язану із зміною обставин можна зустріти і в УПЦ (МП).
 
Наполягання на такій позиції означає відмову від наявних конструктивних можливостей улікування розколу в Українському Православ’ї з компромісним врахуванням інтересів всіх юрисдикцій. Відповідно, та сторона, яка стоятиме на такій позиції нестиме відповідальність за затягування ситуації розколу.   
                       
Для здійснення всіх вищезгаданих моделей потрібно, щоб в українських православних юрисдикціях відбувалась робота по усуненню перепон до воз’єднання. Серед цих перепон, які детально вже висвітлювались в окремій темі круглого столу [8], є: відсутність спільного бачення проблеми розколу, канонічні суперечності, політизація церковного життя, відсутність соборності.  
 
* * *
 
1. див. Звернення Священного Синоду та єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви
(в складі Московського Патріархату) 14 грудня 2007 р. http://www.cerkva.info/2007/12/16/zvernennia.html
 
2. див. Відповідь Священного Синоду Української Православної Церкви на “Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)” 16 липня 2008 року http://orthodox.org.ua/uk/2008/07/24/3263.html#
 
3. див. Звернення Архиєрейського Собору УАПЦ до помісного Собору УПЦ 27 листопада 2007
 
4. Митрополит Київський Мефодій (УАПЦ):   «Іншим — компромісним — рішенням могло би бути унормування канонічного статусу єпископату УАПЦ та УПЦ-КП в рамках Української Православної Церкви (під омофором Блаженнійшого Митрополита Володимира), до якої гіпотетично могли би приєднатися ці дві юрисдикції… Консолідація всіх православних довкола митрополита Володимира (Сабодана) була б логічною і відповідала б його авторитету у православній Україні. Втім, це можливо лише за умов удосконалення існуючого статусу УПЦ.» http://www.dt.ua/3000/3690/65061/
 
5. див. детальніше Послання предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішого Митрополита МЕФОДІЯ з нагоди 20-ліття відновлення автокефалії до священства УАПЦ http://www.religion.in.ua/main/daycomment/2233-shlyaxi-ta-modeli-podolannya-kanonichnoyi-krizi.html  
 
6. див. проект документу №1 «Передумови подолання розколу: Визначення основних термінів»
 
7. Архієпископ Уманський Іоан (УАПЦ) «Украинский раскол и «элладская модель»» http://www.religion.in.ua/main/daycomment/2267-ukrainskij-raskol-i-yelladskaya-model.html
 
8. див. проект документу №3 «Огляд перепон до відновлення єдності в українському Православ'ї» та проект документу №4 «Історичні причини появи синодальних структур митрополій та патріархатів. Їх місце та роль в церковному устрої».